Василь Бахмачук,

1930 р.н., с.Черничин
Грубешівського повіту

 

 

НИЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ У СЕЛІ ЧЕРНИЧИН НАД БУГОМ

Наше село Черничин має дуже давню історію. Воно згадується в літописі під 1142 роком як город Чернечеськ. З давніх-давен тут в основному проживали корінні українці. Лише у 1937 р. уряд Польщі підселив до нас поляків.

У Черничині було понад 300 господарських дворів, а також вели­ка гарна церква та семирічна двоповерхова школа, яка на той час мала ошатний європейський вигляд. Стояла посеред села кооперативна крамниця. Черничин належав товариству пана Сташіця, що подарував людям багатьох сіл Холмщини, в яких він мав свої маєтки, землю, ліси й сінокоси. Люди цих сіл доб­ре пам’ятали й шанували цього прогресивного та людяного добродія. Кожен рік у травні в селах товариства відзначали день пана Сташіця. У Черничині більшість людей жила замо­жно, тому що мала землю, ліс, пасовиська та сінокоси в до­статній кількості: не менше двох-трьох гектарів припадало на одного дорослого. Чимало було таких людей, які мали по 30-40 гектарів на сім’ю із 3-4 осіб. На відміну від інших довколи­шніх українських сіл, таких як Масломичі, Модринь, Сагринь та інші, Черничин не було спалено польськими бандами. Слід зауважити, що до 1939 р. не було помітної ворожнечі між поляками та українцями. Після окупації Холмщини фашиста­ми в 1941 р. почалися вбивства освічених українців. Так, у 1941 році в селі Міняни був убитий наш родич Козак Іван, він сидів біля вікна й читав книжку. Іван був освіченою людиною, пра­цював учителем до 1917 р.

Не зайве відзначити, що подібні випадки мали місце і в інших сусідніх селах. Люди здогадувались, що це робили польські бандити, тому що німецька влада залишила на роботі в місце­вих установах колишніх польських чиновників і польську по­ліцію.

У 1942 р. німці організували в українських селах місцеву владу з українців і давали зброю як полякам, так і українцям: фашисти були зацікавлені, щоб поляки й українці між собою чубились, але їх не чіпали.

Після того, як на Холмщину вступила в 1944 році Радянська Ар­мія, ворожнеча між поляками та українцями набрала ще біль­ших обертів.

У той час було багато звернень свідомих, освічених українців Холмщини до Києва і Москви з проханням про приєднання Холмщини до Радянської України, але цього не сталося, бо, як тепер стало відомо, Москва віддала полякам терени Холм­щини взамін на терени Східної Пруссії разом з містом Кенігс­бергом, на який тоді претендували поляки. Поляки боялись, щоб Холмщина не відійшла до України, а тому вели політику геноциду проти українського населення. Польські банди на­падали на українські села, нещадно вбивали людей, спалювали села. Залякані холмщани не знали, куди діватись, ховались по схронах і втікали в ближні міста, де був хоч якийсь захист. На поміч стала приходити з Волині та Львівщини УПА.

Відчувалось, що командування Радянської Армії на теренах Хо­лмщини не хотіло втручатись у стосунки між поляками та укра­їнцями, про що свідчить такий приклад: черничинські селяни, які мали коней та вози, змушені були підвозити тилові части­ни Радянської Армії з Грубешева до лінії фронту щотижня; як правило, обоз організовувався з 20 – 25 підвод.

В одному з таких обозів їздив і я. Мав тоді 14 з половиною років, і батько послав мене з кіньми і возом, бо сам не зміг їхати вдру­ге – треба було збирати врожай зернових, які вже перестиг­ли. Ми їхали до лінії фронту з радянськими вояками та офіце­рами, вози були завантажені амуніцією. Моя підвода везла пе­карню. На зворотньому шляху з нами їхали сержант і два воя­ки, яких наші дядьки випросили у командира для охорони. Добрі люди попередили, що нас за Замостям можуть зустріти вояки Армії Крайової і помститися за те, що українці з Черничина допомагали Радянській Армії. Як відомо, польська Ар­мія Крайова вороже ставилась до Радянської Армії, особливо до українців. Перед Замостям, кілометрів за 10-12, наш обоз зустріли польські поліцаї з червоно-білими опасками на рука­вах. Але, побачивши охоронців з автоматами в руках, польські бандити полишили нас. Більше вони не з’являлись, і обоз про­їхав неушкодженим. Ми залишились живими. А через тиждень поїхав ще один обоз без охорони, який уже не повернувся, бо його перейня­ли підрозділи з Армії Крайової.   Всі їздові були відвезені в ліс на галявину, там утримували їх під палючим сонцем аж до вечора. Один із їздових, молодий хлопець (років 22–23-х) Володимир Макаревич, зміг утекти. Під час втечі по ньому стріляли, але він, поране­ний, зник у лісі. Решту їздових бандити знищили перед вечо­ром, мертвих прикрили гілляками. Вози з кіньми забрали. Один із розстріляних вижив, куля прийшлася в ногу,  він увпав, прикинувшись мертвим. Вночі виліз з-під гілляк, перев’язав собі ногу і до ранку доповз до села. Його відвезли в лікарню до Замостя. Через 15 днів він повернувся в село Черничин до своєї родини. Мені довелось чути його розповідь про цей жахливий випадок. Прізвище цього українця – Іван Стасюк. Напевне, він уже помер. У нього був син Степан, 1928 року народження. Можливо, він ще живе і міг би розповісти про знущання Армії Крайової над українцями на теренах Холмщини.

Ось ще один випадок жахливих мордів польських бандитів на Холмщині, що стався у млині, розташованому біля шосейної дороги Грубешів-Замостя. Млин був у селі Митилин, на межі Богородиці та Гоздева. До 1940 року господарювали в ньому два польські пани – Каспаркевич та Борис. У пана Бориса був небіж Стах, який працював мірошником. Стах одружився із українкою з села Гоздева і збудував оселю неподалік від мли­на. У 1942-1943 роках почалася ворожнеча між українцями і поляками, господарі млина – Каспаркевич та Борис- загину­ли. Млин перейшов до Стаха.

В липні 1944 року фронт перекотився  на захід, на Віслу, Стах пустив млина, молов зерно; з ним розраховувались зерном або грішми. Окрім того, молов борошно для Радянської Армії. Його охороняли радянські вояки із старшим лейтенантом до кінця січня 1945 року. Після того, як борошно вже не було по­трібне для армії, охорону зняли, але млин продовжував працю­вати. Я був кочегаром. Запросили машиніст і Стах, бо я тямив у моторах, мав навики в обслуговуванні молотарки сусіда Михайла Марчука. І тоді став свідком нападу польських бан­дитів на нас на початку лютого 1945 року. Озброєні бандити з»явились  о 20-й годині вечора в машкарі. Поклали всіх людей на підлогу, забрали Стаха, вимагали від нього гроші, зупинили млин, набрали борошна на кілька підвід, познімали паси, Стаха загнали під стіл і застрелили, а його дружину люто побили. Її чо­ловік був наполовину поляком, наполовину українцем, розмовляв українською мовою. Нападники вбили його тому, що він молов зерно селянам-українцям. Так залякували насе­лення Холмщини.

В жовтні 1944 р. в Черничині польська поліція провела ще одну «операцію» проти українців: біля школи, де розташовувалась поліція, пролунав невеликої сили вибух. Після цього почався пошук бандерівців. Було заарештовано понад 200 осіб різного віку – від 16 до 75 років. Усіх, як худобу, зігнали біля школи на вигін. З того гурту поліція відібрала 10 чи 12 молодих хлопців 20–25-ти років і розстріляла на очах у людей. То були невинні хлопці, вони не ховались, були вдома. Це- Сивак Володимир, Филипчук Володимир, Павонський Микола (прізвища інших не пам’ятаю). Решту заарештованих погнали до Грубешева у в’язницю. Там з них знущались ці­лий місяць. Із тюрми вийшло небагато. Наш сусід Грома Се­мен також не вернувся.

Багато свідків тих подій ще живуть на Волині (у Торчині біля Луцька, Ківерцях, Володимирі-Волинському, Ковелі), у Рівнен­ській та Львівській областях. Зокрема, в Червонограді ще то­пче ряст син розстріляного в обозі Йосипа Лича – Василь, який їздив разом із матір’ю забирати труп батька, щоб похо­вати його в Черничині. Польська влада тут зруйнувала цвин­тар у 1948-1949 роках, щоб українці не мали змоги приїжджа­ти на могили рідних. Там знайшли вічний спокій і мій дідусь з бабусею. А з нашої церкви в Черничині поляки зробили  костел. Так вони замітали українські сліди на Холмщині.

Бахмачук Василь з друзями (крайній справа) перед депортацією, 1945 р.