ДОПОВІДЬ

Голови товариства Романюка С. В. на семінарі керівників і активу національно-культурних товариств столиці та комунальних засобів масової інформації на тему: «Трагедія етнічних українців, примусово виселених з Польщі в 1944—1946 роках» (до 60-ї річниці депортації)

Шановні друзі, краяни,

В цьому році виповнюється 60 років завершення примусового виселення у 1944—1946 роках етнічних українців із споконвічних українських земель — Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини в Радянський Союз. Воно тривало довгих двадцять місяців і позбавило понад п’ятсот тисяч українців своєї малої Батьківщини. Проблеми породжені цією протиправною акцією і досі не розв’язані на державному та міждержавному рівні.

Як відомо, ще з давніх літописних часів землі Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини заселяли предки українців. Упродовж віків вони тут становили чисельну більшість. Спочатку на обох берегах Бугу роїлося східнослов’янське дулібо-бужансько-волинське плем’я, що мало славні міста та перші державні об’єднання. Згодом постала міцна Волинсько-Галицька держава, очолювана мудрими князями. Тут були перші столиці цих земель — Червен, Волинь (Велинь), Галич, Володимир, Холм, Белз, Лучеськ, православні храми, монастирі, давні ікони візантійської доби… У силу різних історичних обставин, колонізаційного тиску ззовні тубільці потрапляли під панування інших держав, зокрема Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Росії…

За підсумками І-ї та ІІ-ї світових воєн ці території опинилися в складі Польської держави, хоча тут на той час проживало понад 700 тисяч автохтонних українців. Це сталося проти їхньої волі, бо немало історичних фактів, зокрема звернення українців на адресу Української Центральної Ради в 1917—1918 роках, у 1939 році після падіння Польської держави та в 1944—1945 роках — на адресу різних гілок влади в СРСР і УРСР, засвідчують, що етнічні українці прагнули ввійти до складу соборної Української держави та виступали проти їх виселення зі своїх прадавніх земель.

Як свідчать переселенці, листи мешканців багатьох колишніх українських сіл та повітів Холмщини на адресу Й. Сталіна, М. Хрущова, Верховної Ради та уряду УРСР, ЦК КП(б)У, українці просили захистити їх від знищення польськими націоналістами та приєднати їхні села, повіти, зокрема Холмщину, до України.

Надсянці та лемки ще категоричніше заявляли уповноваженим у справах переселення, що вони не бажають нікуди їхати, бо для них Україна тут. «У вас кордон на сході, — говорили вони, — а в нас кордон є Сян, до Криниці, поблизу Кракова. Якщо Радянський Союз не хоче нашу землю, то і не хоче нас, отож не чіпайте нас, якщо ми вам не потрібні…»

Питання кордонів між Польщею і Україною по «лінії Керзона», тобто включення Холмщини, Підляшшя та інших етнічних українських земель до складу Польської держави, вирішувалося під час Тегеранської конференції у 1943 році Й. Сталіним, Ф. Рузвельтом, У. Черчіллем без участі українців і поляків. Тут же домовилися про виселення українців із Польщі в Україну, а поляків з України до Польщі. Остаточно доля цих територій була визначена трійкою згаданих лідерів під час Ялтинської конференції в лютому 1945 року.

Знаючи про давні намагання політичних і духовних лідерів Польщі добитися однонаціональної держави, насамперед шляхом асиміляції (ополячення та окатоличення) українців, або шляхом їх знищення і виселення, Й. Сталін на Потсдамській конференції в серпні 1945 року заявив про те, що «Польща стане державою без національних меншин»”, тобто він схвально поставився до проведення етнічної чистки в цій країні. Радянському Союзу депортаційні-репресивні акції в 40-роках були потрібні для забезпечення санітарного кордону від Прибалтики до Молдови. Відповідно до радянсько-польських договорів про кордони, землі, де українці впродовж віків становили автохтонну більшість, залишалися в складі Республіки Польща.

Шовіністично налаштованим полякам не подобалось відродження українського національного, духовного життя. У селах і містах Холмщини вони стали нищити спочатку представників української інтелігенції, громадських діячів, духовних наставників, а з весни 1943 року і особливо у 1944 році — палити українські села. Так у серпні 1942 року спалили село Пасіку, у травні 1943 року — села Стрільці, Моложів, Тугані, Мірче, в жовтні 1943 — село Молодятичі, в лютому 1944 — село Малків, а у березні-травні 1944 — ще п’ятдесят сіл. До цього часу відділ комісії переслідування злочину над польським народом у Любліні займається справою акції Армії Крайової та відділу Хлопських Батальйонів, що відбулася в дні вшанування пам’яті Тараса Шевченко 9 та 10 березня 1944 року в двадцяти двох селах, в яких загинули тисячі українців.

Як це відбувалося свідчить член нашого товариства Розалія Носаль та інші депортовані українці. «10 березня 1944 року вдосвіта близько п’ятсот добре озброєних кінних і піших вояків Армії Крайової та відділу Батальйонів Хлопських тісним кільцем з усіх боків оточило українське село Сагринь та обстріляло його запальними кулями. Оскільки більшість будівель була під добре висохлими солом’яними стріхами все село буквально за кілька хвилин перетворилося в море вогню. Перелякані люди хто в чому був вискакували з палаючих хат. Хто хапав на руки сонних дітей, хто кидався рятувати худобу чи якесь майно, хто намагався втекти, вирватись з цього жахливого пекла. Озброєні поляки скрупульозно прочісували село, вбивали людей підряд, не проявляючи будь-якого милосердя. Одних розстрілювали, інших кололи вилами, живцем кидали у вогонь, закидали гранатами в льохах і схронах. Найбільше було вбито і замордовано дітей, матерів та батьків, які прагнули їх врятувати, а ще людей похилого віку, які не змогли врятуватись втечею. Кілька сот людей, особливо матері з дітьми збіглися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх хто там сховався перебили. П’ятнадцять дітей немов ті ластів’ята висіли розстріляні на плоті з колючого дроту, інших спійманих обливали гасом, підпалювали і гнали на сільське кладовище. Живі волаючі факели тішили нападників. Трупи, як снопи валялися в садах, на вулицях, городах, полях. Село згоріло вщент, зосталися лише одні комини».

Кладовище в Сагрині — це величезна братська могила, в якій на спочинку більше семи сотень убитих і закатованих українців. Нині воно запущене, поруйноване. 60 літ невинні жертви чекають, щоб про цю трагедію українського Сагриня, про трагедію українців Холмщини було сказано правду як на сповіді перед Богом.

«Так званий» тимчасовий прокомуністичний уряд Польщі — Польський Комітет Національного Визволення з метою досягнення етнічної однорідності населення своєї держави, ліквідації конфліктів з національними меншинами, зокрема з українцями, вирішив добитися їх виселення, а тих, що залишаться — асимілювати. До речі, в «Газеті Любельській» 8 червня 1946 року писалося, що етнічна чистка держави є однією з основ будівництва нової Польщі…

9 вересня 1944 року була підписана злочинна Угода між маріонетковим Польським Комітетом Національного Визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території України до Польщі, звісно, без врахування думки українців і поляків, яких мали переселяти.

Положення цієї Угоди про добровільний характер переселення було грубо порушено. Ніхто не хотів добровільно залишати своєї прадавньої землі, свої маєтності, інше нажите важкою працею добро, могили предків, національні святині. До чого приводять виселення, наші люди добре пам’ятали з часів Першої світової війни. Не з вересня 1945 року, а від самого початку (з осені 1944 року) переселення мало примусовий характер. Про це досі засвідчують наші земляки, численні документи, факти…

Так, у Любліні на нараді, яка відбулася 23-24.10.1944 р. при Головному уповноваженому уряду УРСР з переселення українського населення з території Польщі Миколі Підгорному секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко, що прибув сюди, аби прискорити переселення українців, заявив: «Не треба тут бути страшно обережним, увага, звичайно, потрібна, але все-таки на відправлення натискуйте… Врахуйте цю особливість — селянин залишає місце, де жив його дід і прадід. Значить, треба так поставити справу — забирайся і виїжджай!»

Щоб прискорити виселення, польська влада, підпільні польські збройні формування вдавалися до розбою, пограбування, мордувань українців.

Холмщанка Надія Мельник (з дому Новосадів), що в березні 1944 року пережила пекло Сагриня, Ласкова і Модриня, розповіла, як колишні польські бойовики, вийшовши з лісів після вигнання німецьких окупантів і, влившись в ряди польської міліції, продовжували бити, мордувати, грабувати мирне українське населення. «Коли ми зверталися до представників радянської влади, уповноважених по евакуації, — казала вона, — то ті посміхалися і радили: «Поезжайте к нам, у нас места и работы хватит для всех».

Нестерпні умови життя, — свідчила Надія Миколаївна, — знущання з боку поляків і «совєтів» змусили нас покинути свою рідну землю та їхати в світ за очі на дальше поневіряння. Під час виїзду на нас нападали польські банди, грабували, забирали в нас коней, корів, вози, інше майно, убивали нас. Перед самим від’їздом бандити застрелили рідну сестру мого чоловіка Надію Шкалій, ще й двічі прокололи спину багнетом…

У цей страшний час неоціненну підтримку українському населенню надавала Українська Повстанська Армія, яка була єдиною силою, що виступала на захист українців, організовувала самооборону населення та чинила збройний опір переселенським акціям.

Після так званого «добровільного» переселення, за межами батьківського краю опинились 122 600 українських сімей. Це був час нелюдських випробувань, принижень та знущань, розлучення цілих громад і родин, втрати нажитого роками майна, брутального ставлення до переселенців зі сторони радянської влади, арештів, страт та вислань за найменше національне самовиявлення.

Ніколи ще життя українців, їх права, духовні цінності не піддавались такій тотальній нарузі, а травми, заподіяні цією депортацією багатьом поколінням людей, не були такими глибокими.

Таким чином, прокомуністична польська влада при активному сприянні радянської, пішовши на прямий акт геноциду, практично знищила українське населення в країні, зруйнувала духовну і матеріальну культуру найзахіднішої гілки українства.

Депортація сотень тисяч українців довгі роки була фактично забороненою темою. І тільки в останній час, після розпаду Радянського Союзу, стали відомі реальні масштаби великої трагедії українських переселенців.

За роки незалежності України громадські організації, які об’єднують колишніх переселенців та їхніх нащадків, що компактно проживають в місті Києві, Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Тернопільській областях неодноразово звертались до Президентів України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів з вимогою розв’язати найболючіші проблеми, породжені депортацією, дати політико-правову оцінку етноцидній акції примусового переселення, передбачити надання переселенцям статусу депортованих, прийняти нормативно-правові акти, які б регулювали питання реалізації Положень Угоди від 9 вересня 1944 року, зокрема відшкодування кожній родині вартості землі та господарського майна, яке залишилось у Польщі згідно даних евакуаційних листів.

На більшість із цих звернень і скарг державні органи влади не відповіли взагалі, а навіть, якщо і відповіли, то відповідь була суто формальною.

Ці питання розглядалися також на засіданні робочої комісії при Кабінеті Міністрів, на засіданні Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, де вносилися конкретні пропозиції та пропонувалися механізми вирішення проблем, породжених депортацією.

На сьогоднішній день у Верховній Раді чекають на розгляд два офіційно зареєстровані законопроекти, які підготовлені народними депутатами України Юлією Тимошенко та Михайлом Косівом.

У зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі двома Президентами України Л.Кучмою у липні 2004 р. та В. Ющенком у вересні 2005 р. видано два Укази, Кабінетом Міністрів, на підставі цих Указів, затверджені Плани заходів та створені Оргкомітети з підготовки та здійснення цих заходів, які очолювали у різний час Прем’єр-міністри Віктор Янукович та Юрій Єхануров.

На жаль, ці Оргкомітети протягом 2004—2006 рр. так ні разу і не зібралися, а запропоновані заходи міністерствами і відомствами країни не виконувалися.

Ще в липні 1997 р. Верховна Рада ратифікувала Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року, в якій застережено, що жодна людина не може бути вислана шляхом здійснення індивідуальних або колективних заходів з території держави, громадянином якої вона є (Протокол № 4, ст. 3. Заборони висилання громадян).

Однак, до цього часу Верховна Рада не засудила насильницькі методи переселення, не зробила нічого для відновлення прав півмільйона етнічних українців, компенсації депортованим матеріальної і моральної шкоди.

Незважаючи на те, що за ст. 6 Закону «Про правонаступництво», Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, органами виконавчої влади ні разу не було розглянуло виконання Угоди від 9 вересня 1944 року і не дано оцінки цій угоді відповідно до норм міжнародного права.

Забути трагедію українців Холмщини та інших етнічних українських земель не можна. Її не викреслити з пам’яті ще живих. Збереглися спогади і свідчення про неї і тих хто творив це — вільно чи не вільно. Як раз документи, що більш аніж півстоліття ховалися в спец схронах Радянської України, також планують допомагати відтворити всі етапи трагедії етнічних українців Польщі.

На основі архівних даних та свідчень жертв депортації останнім часом опубліковано багато досліджень та видано документальних книг. Це зокрема:

1. Трьохтомне видання «Депортації. Документи. Матеріали. Спогади», видане інститутом українознавства НАН України, відповідальний редактор Юрій Сливка.

2. Дві книги «Трагедія українців Польщі» та «Український здвиг: Закерзоння. 1939—1947 роки», автор Володимир Сергійчик.

3. «Книга пам’яті». До 60-річчя польсько-українських кривавих подій. Упорядник Віталій Процюк.

4. Польське видання у 2-х томах «Репатріація чи депортація». Автор Євген Місило.

5. Документальний нарис про історію села Бонарівка «Родимий край, село родиме». Автор Ярослав Пащак.

6. Історико-етнографічний нарис холмщанського села Степанковичі «Було таке українське село». Автор Олександр Попко.

Це також матеріали трьох світових конгресів Холмщини і Підляшшя та цілого ряду наукових конференцій.

Сьогодні українці і поляки разом стараються перегорнути трагічні сторінки своєї історії. Мостом для злагоди між двома народами став відкритий в минулому році на Личаківському кладовищі Львова меморіал Польських орлят. Встановивши пам’ятник на своїй території українці першими продемонстрували волю до примирення. В травні 2006 року вектор історичного примирення привів зі Львова в село Павлокома, яке є символом трагічної долі понад двох тисяч українців Надсяння, знищених поляками після Другої світової війни. Тут встановлений меморіал присвячений 350-м українцям, які були забиті поляками на початку березня 1945 року. Сьогодні в цьому селі живуть тільки поляки. Більше півстоліття могили українців були звалищем сміття. Зараз злагода між народами стала міцнішою, меморіал українцям побудований з мармуру і в травні цього року його офіційно відкрили Президенти України та Польщі.

2006 рік повинен стати особливим і в історії депортованих українців. Черговий раз, після 60-ти років замовчування трагедії, з’явилась надія на відновлення історичної справедливості.

На виконання Указу Президента «Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі» міністерством юстиції підготовлений проект Закону України «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944—1946, 1948 та 1951 роках». Сьогодні на загальних зборах товариства ми провели обговорення та підготували пропозиції і зауваження до цього законопроекту. Ми переконані, що Верховна Рада України повинна дати політико-правову оцінку етноцидній акції, засудити політику депортацій українців за етнічною ознакою, висловити співчуття жертвам депортацій, їх рідним і близьким, проголосити намір неухильно добиватись відновлення історичної справедливості, прагнути забезпечити надання депортованим особам або їх нащадкам компенсації за залишене на території виселення рухоме і нерухоме майно та земельні угіддя.

Чи захистить нова Верховна Рада та Уряд депортованих українців в Україні? Це тест на національну зрілість народних депутатів та членів Уряду.

вересень, 2006 рік