Гожа (Прачук) Ангеліна,
с. Горишів Польський Замістського повіту, 1937р.

 

Гожа (Прачук) Ангеліна Леонтіївна народилася 14 березня 1937 року в с. Горишів Польський Замістського повіту Люблінського воєводства. Церковна метрика народження підписана настоятелем парафії о. Арсенієм (Православний уряд Парафіяльний в Чесниках Замістського повіту) в 1942 р. Хрестив мене і дав ім’я ʺАнгеліна″ о. Лящук Микола.

Батьки:

Батько Прачук Леонтій Іванович 1910 р. народження, с. Горишів Польський.

Мати Прачук (Кошута) Ольга Степанівна 1914 р. народження, с. Свидники Грубешівського повіту.

Почала ходити в 1-ий клас в с. Уханє, куди нашу родину їз 6-и чоловік (батько, мати, 4 дітей) переселили перший раз із Горишева Польського. Але вже у 1945 р. родину переселили на територію УРСР в м. Ківерці Волинської області. Відновила навчання (знову пішла у 1-ий клас середньої школи №1) в 1945 р.
Навчалася досить успішно. До цих пір збереглися ʺпохвальні грамоти″ із портретами катів українського народу Леніна та Сталіна. Закінчила десятирічку у 1955 р. і подалася до Львова. Здала документи у Львівський політехнічний інститут на геолого-розвідувальний факультет. У 1960 р. успішно закінчила навчання та одержала диплом про вищу освіту за спеціальністю гірничий інженер-геофізик.

За направленням виїхала в м. Краснодар, де в тресті «Краснодарнефтегеофизика» працювала інженером-інтерпретатором сейсмічної партії, яка займалася пошуком структур перспективних для виявлення нафти і газу.

В березні 1961р. переїхала в м. Полтава, де працювала в структурі Міністерства геології в Комплексній тематичній партії тресту «Полтаванефтегазразведка», пізніше в Регіональному центрі(після укрупнення і утворення об’єднання «Полтавнефтегазгеология») інженером-геофізиком, в подальшому ‒ старшим геофізиком, начальником загону геофізиків до виходу на пенсію в 1992р.

Геологічною службою об’єднання були відкриті крупні родовища нафти та газу в Харківській обл. ‒ перш за все Шебелинське (саме крупне в Україні), Кегичівське, Єфремівське, Меліхівське; в Полтавській ‒ Глинсько-Розбишівське, Солохівське та багато інших. Саме завдяки обґрунтуванню автором не припинили роботи по бурінню свердловин на Сахалінському родовищі, на безперспективність цього родовища вказували вчені науково-дослідних інститутів, з якими автору прийшлось вступити в нерівний бій. Підтримав Гожу А. на той час головний геолог об’єднання М’ясніков В., теж випускник політехнічного інституту.

В результаті знайшлося чимало претендентів на одержання ліцензії на експлуатацію родовища. Та й до цих пір триває тяганина між грошовитими приватними особами та державними інституціями.

Щодо Шебелинського родовища, самого крупного газового в Україні, то з нього подавали газ в Росію, перш за все в Ленінград. Росія дуже швидко забула про це. Зараз, як-то кажуть ʺвикручує руки″ Україні. Варто сказати, що Росія повинна завдячувати випускникам українських вузів, які трудяться в Сибіру, особливо багато їх в Тюмені.

Протягом всіх років своєї діяльності займалася пошуками та розвідкою родовищ не тільки на теренах Харківської та Полтавської областей, а й Дніпропетровської, Сумської, Донецької, Луганської; обґрунтуванням параметрів пасток для оцінки (підрахунку) запасів нафти, газу, конденсату, гелію, з якими виходили в ДКЗ (Державна комісія по запасах). Ця комісія була незалежною структурою і входила безпосередньо до Кабінету міністрів, спочатку СРСР, затим УРСР, України. Так що часто приходилося виїжджати у відрядження спочатку у Москву, пізніше в Київ.

Підрахунок запасів дозволяв складувати баланс і таким чином володіти обсягом наявних енергетичних ресурсів країни.

Паралельно займалася виявленням в розрізах свердловин пластів вугілля, бішофіту (магнієвої солі). Наявність останнього в розрізі призводила до зминання бурильних труб, а то і до аварій. Разом з тим бішофіт широко використовується в медицині, сільському господарстві, будівельній справі та у косметичній галузі. Цю цінну сировину недобросовісні ділки, шахраї, що сиділи у владних структурах, на підприємствах, воліли купувати за кордоном (напр.  у Кореї) задля власного збагачення. Це наносило колосальні збитки державі.

Кабінету міністрів варто звернути увагу на існуючу проблему. Кошти від видобутку української сировини (не тільки бішофіту, а й напр. бурштину, урану і т. п.) повинні залишатися українському народу, а не окремим ʺділкам″ від держави.

Будучи пенсіонером,  продовжувала працювати до грудня 2014 р. начальником загону, провідним геофізиком в структурах НАК (Національна акціонерна компанія) «Надра» ‒ ДК (дочірня компанія), ПАТ (Публічне акціонерне товариство) «Український геологічний науково-виробничий центр» та НАК «Нафта і газ України» ‒ ДК «Укрбургаз», ДК «Укргазвидобування».

Має ряд публікацій , розміщених у вітчизняних та зарубіжних збірниках статей, журналах (Україна, Росія, США), монографію, що стосується пошуків пасток нафти та газу, прогнозної оцінки фільтраційно- ємнісних характеристик колекторів, що утримують поклади.

В останні три роки займалася актуальною проблемою, пов’язаною із пошуками сланцевого газу. Саме тут, в Україні работи не початий край. Намічалися інвестиції крупних зарубіжних компаній  ‒  «Шел», «Шеврон», «Мобіл». Але розпочаті роботи були неможливими із-за агресії з боку Російської Федерації. В свій час, до здобуття незалежності Україною, наші геологи, геофізики, геохіміки (в тому числі і автор) тісно співпрацювали з колегами науково-дослідних відомчих та академічних інститутів Москви, Ленінграду, Волгограду, Калініна (зараз Твері).

Вважає автор за потрібне сказати, що знайома з роботами польських геологів та геофізиків, які займаються пошуками сланцевого газу на території рідної Холмщини, а також на теренах Підляшшя. Член ВО «Свобода».

 

 

Життя до і після. Із одного пекла в інше.

Що зберегла дитяча пам’ять? Наша родина, що займалася сільським господарством, жила досить заможно. У нас було декілька коней, корів, свиней, була птиця (переважно кури, гуси та індики). Все це знаходилось в дуже великій господарській будівлі (стайні, оборі, курятнику) в 2-3 рази більшої, ніж житловий будинок, який знаходився через дорогу від неї.

Володіли орною землею в декілька гектарів. Біля хати був великий садочок із вишнями, на яких завжди гуділи хрущі, яблунями, сливами, грушами, горіхами. Також в наявності був сучасний, як на той час в цивілізованому світі (не як у відсталій Росії),сільськогосподарський інвентар ‒ жниварка, косарка, сіялка, віялка, січкарня, молотарка. Мали велику стодолу, шпіхлір, льох. Під час війни ми із старшою сестрою саме біля нього закопали дитячі книги. Пам’ятаю ‒ це були надзвичайно гарні книги з прекрасними ілюстраціями на досить твердому папері. Де вони зараз? Мали бричку, на якій часто їздили в м. Замость.

По сусідству з нами жили польські родини. Ходили одні до одних в гості, діти разом бавилися. Поряд з нами проживала родина Люпи та Лоя( моя рідна бабуся ‒ батькова мама із сім’єю своєї дочки (онуків та правнуків). Вони були більш заможними, мешкали у великому цегляному будинку, мали більше землі та багато худоби.

Часто до нас навідувався о. Лящук, який привозив нам гостинці. Він був хресним батьком моєї старшої сестри Ліди. Його парафія була в Чесниках, Свидниках, звідки родом моя мама та її батько. Думаю, мій дідусь Степан Кошута та о. Лящук добре товаришували. Отець Лящук, крім того, був прекрасним лікарем. Його поважали та з ним рахувались як ті, що були при владі, так і прості люди. Не одну людину він рятував від покарання, а то й знищення. Цей Великий Українець нагадав про себе і тоді, коли наша родина , як і сотні інших, опинилася за межами рідної землі, але про це згодом.

Ми з батьками часто ходили в церкву. Одягали нас гарно, та й до себе не були байдужими. А щодо релігійних свят, то тут все було неперевершено. Після церковної служби сідали за святковий стіл всією великою родиною, співали пісень. Все було надзвичайно гарно, урочисто, весело. Батьки тішилися дітьми, готували їм щасливе майбутнє. Часто навідувалися на свята родичі, які проживали в Грабівцях, Жукові, Мьончині, Ситно, Свидниках ‒ родини Шевлюків, Шурми, Дідухів, Стшілецьких, Потоцьких. Молодь розважалася під музику цимбалів та бубнів. Діти, в т.ч. і я, бігали дивитись, як танцюють молоді пари.

Пам’ятаю, якось в очікуванні гостей на свято, ми, діти, гарно вбрані, коротали час в іграх. Мені вірвався терпець, захотілося їсти і я подалася через дорогу до курятника (дуже полюбляла сирі яйця). Тож, в красиво вишитому фартушку, в червоному із білою пелеринкою пальтечку я полізла до курей, вийшла звідти з повним фартушком яєць. Де не взявся півень(виявляється, він був дуже войовничим), налетів на мене, яйця посипались, пух від пелеринки розлітався у всі сторони. На крик прибігла мама. Що ж зробити, свято було зіпсоване. Деякий час мене доглядала прабабуся , дідуся Степана мама. На той час їй було 90 років. Важко було їй справлятися з такою жвавою дівчинкою, якою росла я.

Але попри все те, життя було спокійне, ми веселилися, співали, танцювали, гостювали, тішилися.

Тато служив в польській армії, був żołnierzem (солдатом). Часто співав пісні ( у нього був чудовий баритон), читав вірші, особливо про Пілсуцького. Збереглися його фотографії, одна де він усміхнений та щасливий у формі жовніра, а на другій ‒ із солдатами. Над ліжком довго висів його портрет, на ньому він у військовій формі ‒ гарний вояка, вимуштруваний. За плином часу десь зник. Збереглися тільки весільні фото. Мама у вельоні, тато з метеликом. Саме цей вельон мама попросила покласти їй в труну. Задаю собі питання ‒  чому ж поляки згодом так ненавиділи українців, коли останні ставали до зброї поряд з ними?

Замістя було недалеко. Я їздила з батьками на ярмарок. Одного разу десь із сусідськими старшими дітьми добрались пішки через лонку. Поряд з нашим обійстям був фільварок, панський маєток, а також ліс, куди ми вчащали за грибами та ягодами.

В сімейному колі часто згадували про вигнання родин (в тому числі мами та тата і їх батьків) в Росію в 1915р.

Дідусь, Кошута Степан, будучи фельдшером та повернувшись на рідну землю, допомагав лікувати сусідів. Повернулась згодом також родина тата (Прачука), але без батькового брата ‒ Прачука Костянтина, який безслідно зник десь у Воронежській губернії. Довго розшукували дядька, але не знайшли. Залишився, на пам’ять, його альбом із гімназійних років, з віршами та прекрасним супроводом (чудово оформлені картини ‒ яскраві, на цупкому папері). Зізнаюсь, подібних картинок я ще не зустрічала. Нажаль, діти не знали ціни цьому, ми розклеювали, вирізали, гралися з цим альбомом, тож він не зберігся. Не знали ціни не лише альбому років навчання дядька, а й маминому намисту (коралам), яким гралися та розсипали. Дорослим не до нас було ‒  боролися за виживання.

Якось, прокинувшись, мама сказала, що бачила сон ніби перед нею стояла Матір Божа і промовила тричі: «Буде війна″. Віщий сон. Війна почалася, порушивши розмірене, щасливе, безтурботне життя як дорослих, так і дітей. Все враз загуркотіло, завило, задиміло. Як рятуватися, коли низько над головами пролітали «Месершмідти″. Діти розсипалися хто-куди. Ховалися на городі з картоплею, засунеш голову в картоплиння, а по останніх частинах тіла нехай стріляють! Літаки низько пролітали, але не скидали бомби. Дітей не чіпали. Коли на деякий час це завивання вщухало, батьки збирали нас, як квочка курчат.

І ось перше переселення (по території Польщі) в Ухань Грубешівського повіту. На той час наша сім’я складалася вже із 6-и чоловік (тато, мама, 4 сестри). Пам’ятаю, як в Уханях квартирували німецькі офіцери ‒ вимуштрувані, акуратні, гарна постава. Вони співали, грали в більярд. Частували нас цукерками, ставилися приязно як до дітей, так і до дорослих. Не можу згадати, де тоді був наш батько ‒ десь поряд з нами чи ні, чи то в армії польській , чи ще десь. В Уханях я пішла в 1-ий клас. Тут на шкільній виставі, на Різдво представляли вертеп. Оскільки моє ім’я ʺАнгеліна″, то саме мені випала честь виступати в ролі янгола. Мала розкішне довге плаття, крила великі. Роль свою я успішно виконала. Пам’ять на все життя.

Згодом родина повернулася в с. Горишів Польський на своє обійстя. І тут зазнали всього ‒ потрапили у справжнісіньке пекло. Поповзли чутки, що палають цілі села, що вбивають людей. Дорослі перешіптувалися між собою, називали прізвища рідних, знайомих, що загинули чи то від рук німців, чи то поляків. Дізналися, що вбито чоловіка і свекра моєї двоюрідної сестри ‒ Люпу Іллю та Люпу Миколу. Вбиті також близькі родичі ‒ чоловік та дружина Шевлюки, що залишили по собі 3-х сиріт. В Грабівцях розстріляли наших близьких, яких витягнули з льоху. І ще, і ще…

Ночами почали зникати тато, мій двоюрідний брат Володимир Лой та його батько Лой Василь, що жили поряд. Де переховувалися та від кого, було неясно , принаймні для дітей. І ось одного разу прийшли озброєні поляки (десь 5 чоловік), маму із сестрами та жінок і дітей із сусідніх будинків , де проживали українські сім’ї , зігнали у кам’яницю Лоя-Люпи, наказали лягти лицем на підлогу, звести руки назад і по черзі у дітей та жінок запитували, приставивши зброю до скроні: ʺGdzie ojciec?″, ʺGdzie mąż?″, ʺGdzie brat?″ (ʺДе батько?″, ʺДе чоловік?″, ʺДе брат?″ ), відповідали: ʺNie wiem?″ (ʺНе знаю″ (так воно і було)). Слава Богу, обійшлося на цей раз. А що буде далі?… Бачили чоловіків вдень, доводилося чути, що далі так продовжуватися не може. Постійно жили в страху, постійно переховувались, ризикували життям своїм і близьких людей. Кожної хвилини могли навідатись озброєні поляки , що полювали на українських чоловіків, та й на жінок теж.

Мама часто згадувала: ʺВийдеш ввечері на вулицю та бачиш, що горить за Бугом″. Чули, що українців захищають. Але хто? Вже дорослими взнали, що на захист українців від насильства виступали українські патріоти ‒ УПА.

Доходили чутки, що люди виїжджають, покидають все і рятують власне життя . По селах ходили представники якоїсь влади, розпитували щось, записували, складали якісь списки. Якось повернувся над ранок тато після ночівлі в стодолі (там переховувався) і сказав: ʺВиїжджаємо″. Плач, лемент, розпука. Що зробиш? Так треба. Добровільно-примусове виселення. Їдемо за нашими родичами, до своїх, які опинилися в Херсонській обл. (пізніше перебралися до м. Ківерці Волинської обл.). Що чекає нас?

Наказ ‒ зібратися якнайшвидше. За короткий час друге переселення. На цей раз вже назавжди в СРСР. Покинули майже все, що нажили: худобу, будівлі, реманент. Змогли взяти лише саме необхідне ‒ постіль, трохи борошна, крупи. Завантажились в товарний поїзд (по декілька сімей в одному вагоні) і ось ми на Волині в м. Ківерці. Було це влітку 1945р. Розташувалися недалеко від вокзалу, спали в лісі. Мабуть, батьки передбачали, що опиняться в такому стані, взяли із собою перини, подушки, кожухи, щоб нам було тепло спати. Ліс був густий, кругом блукали дикі звірі. Це зараз ‒ ліс по-варварськи знищений, від тих хащів не залишилося і сліду. Зникла звірина. А тоді-то тут, то там з’являлися (коли темніло) по два вогники. Батьки говорили, що навкруги блукають вовки, тому вночі розводили вогнище, чим відлякували хижаків та рятувались від холоду. Для дітей все було незвичне , романтичне. А що переживали батьки ‒ Господь знає. Це з плином часу усвідомлюєш, наскільки важко було батькам покинути рідну землю, де жили в достатку, де залишили все і, щоб опинитися на чужій території без перспектив на існування.

Все почали з нуля. Я пішла, в цьому ж 1945р., знову в перший клас школи №1 м. Ківерці. Директором цієї десятирічки був Чеблін В., початкові класи вела Циганкова З.І., а в старших класним керівником була Черкашина Н. Зрозуміло, це всі росіяни (з Донбасу). Задавався питанням: ʺНевже українських вчителів немає?″.  Були … просто мало кого допускали до навчального процесу, одержували роботу, якщо були комуністами. А перелицьовуватись свідомі українці не могли та й не хотіли, за деяким виключенням.

Наша родина і тут ходила в церкву, хоча служба Божа проводилась на російській мові. Української церкви в місті не було. Згодом з’явилась українська автокефальна церква. ʺДоброзичливі″ сусіди доносили директору та викладачам про наші відвідування храму. Відбувалися серйозні виховні розмови з батьками (могли виключити зі школи), але не віднімеш від людини того, що закладувалося споконвіків. Дійшло до абсурду. Вчителька початкових класів підписувала мої зошити ʺПрачук Галина″. Батьків це обурювало. Пояснення з боку вчительки було одне: ʺЦе Боже ім’я, а ми атеїсти″. Вони, а не ми. Хоч було заборонено владою, тривало переслідування, тим не менше молилися, святкували релігійні свята. Кидали всю роботу, свято ‒ то дійсно свята справа. Виявлялося, що справжні атеїсти десь святкували релігійні свята, тільки таємно, на дому хрестили своїх дітей.

Через деякий час місцева влада переселила нас із лісу (негоже радянській владі тримати людей у лісі) в барак, де в одній кімнаті проживало по 2-3 родини. Маленькі діти плачуть, кричать, дорослі нервують, але, що поробиш, живі. Жили досить скромно, харчувалися тим, що батьки змогли прихопити із собою.

Дорога в школу лежала повз кладовище (називали його польським). Якось, повертаючись із школи (вже смеркало), я побачила недалеко від воріт підводу, біля неї крутяться якісь чоловіки. Коли я порівнялась із ними, то мене охопив жах ‒ чоловіки відкинули рядно, яке прикривало невідомо що, і тоді я побачила груду оголених тіл. Воза нахилили і скинули (висипали) ці тіла у свіжовикопану яму. Не пам’ятаю, що зі мною трапилось, але батьки знайшли мене непритомну недалеко від кладовища. З тих пір мій фізичний ріст припинився (Слава Богу з головою нічого не сталося), в класі я була сама низька, та й до цих пір нижча від своїх трьох сестер. Цей психічний зрив довго мене мучив, не давав спокою ні мені, ні батькам (особливо вночі). Я кричала, просила не гасити світло. Довідалась від старших (пошепки говорили), що закатували бандерівців, тіла їх привезли на це саме кладовище. Таким чином загинули українські вояки, що боронили свою землю.

Тоді подумалось, що позбулися одного пекла, та потрапили у інше, де також вбивають невинних людей тільки за те, що вони українці. Виявляється чи то на Холмщині, чи то на Волині ‒ всюди вони безправні. Десь до цих пір розшукують своїх рідних: чоловіків, братів, батьків, наречених, а вони тут, в безіменній могилі в Ківерцях. Шана Героям!

Через деякий час місцева влада виділила нам 1 кімнату в багатоквартирному будинку на вул. Котовського. Насмішка долі! Зручностей не було ніяких. Ми майже цілодобово знаходились на вулиці. Тут їсти готували на вогнищі, тут гралися і відпочивали діти, готували уроки. Дівчата навчилися плести гачком, дротами, самі собі робили рукавички, шапки, панчохи. Старша сестра ходила до кравчині на уроки, що згодом дало можливість заробляти на життя. Дошкуляли дуже воші, клопи. Боролися з цією нечестю як могли ‒ за допомогою дустового мила і гасу.

Але попри всі труднощі та завдяки неймовірним зусиллям батьків ми вижили, більше того чотири сестри одержали вищу освіту: працівник торгівлі, гірничий інженер-геофізик, хімік-технолог, лікар терапевт.

Тато оволодів професією слюсаря та бляхаря. Влаштувався на роботу в Ківерцівське депо (м. Ківерці на той час було великою вузловою станцією, тут проходили поїзди в різних напрямках ‒ до Варшави,Одеси, Риги, Ленінграду, Москви і т. п.).

Оскільки ми жили на околиці міста, то це дозволяло утримувати корову, свиней, курей. Мама вела домашнє господарство, доглядала за дітьми. Тато завдяки великій працездатності та набутому фаху у вільний від роботи час виконував замовлення (а їх було достатньо багато): покривав бляхою дахи на будинках, виготовляв листи для випічки хліба, пиріжків, робив пательні, різні формочки для тіста, а ще банки для молока. Не цурався роботи сантехніка. Одним словом, був майстром на всі руки, а тому крім заробітної платні приносив ще гроші. Але якою ціною приходив той заробіток! Пам’ятаю його натруджені руки, що кровоточили, потріскані і розпухлі від морозу пальці, які з трудом зводив. Він покривав людям дахи і в спеку, і в дощ, і в мороз. Працював без вихідних, вечорами. Але вже на релігійні свята кидали всю роботу, ішли до церкви, святкували.

Жили ще з того, що носили на базар і продавали бляшки для випічки тіста, банки для молока. Цей продаж дуже суворо карався ‒ нас затримувала міліція, відбирала товар та гроші. Чому? Адже це були чесно зароблені. Одного разу при посадці на поїзд , яким повинні були їхати на базар, мене і маму затримали. Але так сталося, що все те, що везли, було при мені. Мама відходила, почався допит і на запитання чи ця жінка моя мама, я, гірко плачучи, не зізнавалася, бо ж перед цим отримала від мама інструктаж, мов тебе не заберуть а мене можуть посадити в цюпу. Якось обійшлося.

Ходили пішки десятки кілометрів , прокидаючись о 4 год. ранку, із тим, що тато підготував (сидів цілу ніч та паяв). До м. Рожище дорога тягнулася через ліс (біля 18 км.). Як правило, ми рухалися колією, бо страшно було йти стежкою. Навкруги ліс , вовки (виникали 2 вогники), небезпечно. Мама мене тримала за руку і міцно стискала ‒ ʺНе бійся!″. Діставала ліхтарик, таким чином відлякувала хижаків. Слава Богу, якось все обходилося.

Ставши дорослою, я усвідомила, як діставалися батькам ці заробітки, через важку фізичну працю, недоспані ночі, переслідування з боку влади. Ходили до м. Олика, не кажучи вже про м. Луцьк, який був зовсім поряд. Прямували до Олики повз замок польського магната Радзивілла, що зараз в дуже поганому стані, зруйнований на 90%. Часто наша дорога лежала повз кладовища, то тут, то там на свіжих могилах розвіювалися жовто-блакитні прапорці. Хтось із друзів, родичів попри велику небезпеку, все-таки встановлював їх. Мама пошепки розповідала, що тут поховані герої, які полягли за волю України (бандерівці).

Варто сказати, що каральні загони енкавезистів (ці людолови) діяли на теренах Волині ще в п’ятидесяті, шістедесяті роки. В цей час загинув від рук бандитів легендарний командувач УПА Роман Шухевич. Боротьба за незалежність не припинялася, хотілося мати свою державу ‒ без поляків, німців, особливо більшовиків та комуністів. І гинули, гинули патріоти… Принагідно сказати, що на Волині в 1943р. була навіть створена Колківська республіка із своїм самоврядуванням. Одначе німці її скасували.

Крок за кроком наша родина зібрала трохи грошей та побудувала будинок, обору, татову майстерню, розкинула садочок. Нам нарешті вдалося вийти зі злиднів. Я успішно закінчила десятирічку, мала ʺпохвальні грамоти″. Після того вступила у Львівський політехнічний інститут, де ректором був уродженець Холмщини М. Максимович, зав. Кафедрою промислової геофізики був Васинчук, який вчителював в Холмській державній гімназії (читав лекції з математики та фізики). Різало вуха те, що всі лекції (за винятком нарисної геометрії, яку вів випускник чи то Варшавського, чи то Віденського університету Поланський) читалися на російській мові. Ось тобі і український вуз! І звичайно ʺперлиною″ (в переносному розумінні) викладацького складу був Крутіков (секретар Кузнєцова), який вів політекономію. Ось так, ворогуючі табори зійшлися в одному місці. В той час як одні дбали про фаховість, інші одурманювали молодь своєю ворожою ідеологією.

Пригадую, що в аудиторіях ми навчалися за партами (лавами), що належали костьолу. А окрасою зали засідань, де проходили наукові конференції та вечори розваг,  були шедевральні розписи художника Матейка. Бувало, дивишся на стелю і забуваєш про все, очей не відірвеш.

Після закінчення інституту, потрапивши в середовище випускників московських та бакинського вузів, не відчувала себе меншовартою, так само як не відчувала ворожості, працювала на рівні з усіма. Хлопці ‒ випускники Бакинського інституту, азербайджанці завжди мене по-дружньому називали ʺбандерівкою″, при цьому розуміючи ідеологію українських патріотів.

А.Гожа (Прачук)