Ірина МАРТИНЮК,
1945 р.н.,
м. Холм

 

ВІДЧУТТЯ ДІДІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Моя родина була вивезена з Польщі в 1945 році. Батьки з діда-прадіда жили в с. Сичин Холмського повіту. Я народила­ся у Холмі, коли батьки були вже на рампі і чекали на виїзд до України. Мені було півтора місяця, коли нас вивезли. В цей час забили мого прадіда Вашкевича Дмитра, який мав 88 років і не хотів полишати свою землю. Разом з ним застрели­ли дідову економку (польку)  подумали, що це одна з його дочок. У Луцьку нас зустріли не дуже привітно, як чужинців, називали нас забужанами. Ще й сьогодні можна почути в якійсь суперечці: "Їдьте за Буг, звідки приїхали". Моя бабця часто казала, що совєти добрі лише для лінивих і п'яниць – ні тим, ні тим не дадуть умерти з голоду.

В Сичині жили три чи чотири родини поляків, чотири родини євреїв, а решта – українці. До війни жили всі мирно між со­бою, у святкові дні ходили один до одного в гості. Під час вій­ни теж не було такої ненависті, як потім на всій Холмщині.

Батьки згадували своє життя в Польщі завжди зі смутком і жа­лем, а про жахливі речі практично нічого не говорили. У 1977 р. я вперше відвідала свою рідну землю,  відчуття було таке, ніби я приїхала до себе додому. Не відчула жодного страху чи не­приязні.

Пізніше я дізналась про страшні речі у 1940-1947 роках: спалені села, помордовані українці, зруйновані православні храми. Але для мене залишається запитанням, хто більше зробив зла украї­нцям – поляки чи совєти? Бо дідового брата (Всеволода Ваш­кевича) комуністи у 1937 році репресували й розстріляли.

У 2005 році їздила я до Холма на храмове свято Пресвятої Богоро­диці вже з острахом і сум’яттям. Але, зійшовши з автобуса в Холмі, я знову відчула себе вдома. Ходила міс­том, відвідала село Сичин  (тут жили мої діди й прадід, вирос­ли мої батьки), побувала в  Любліні. І всюди я відчувала свою землю. Я розмовляла українською, мені відповідали польсь­кою, мені жодного разу не було страшно. А ось у Кракові я відчула вже закордон. Отже, на Холмщині ще відчувається аура українського народу, накопичена тисячоліттям нашими славними предками, які там проживали. І ще втримують цю ауру замордовані й поховані там наші рідні, яких ми маємо пам'я­тати. І поляки, здається, над цим невладні.

Повернувшись у Київ, я остаточно переконалася, що Україна за 60 років залишилася для нас мачухою,  за матір нам так і не стала. І це дуже болить. Зробила для себе ще одне відкриття: після української мови для мене найближчою є польська, а вже російська – троюрідною, якщо можна так сказати. Хоча польсь­ку я чула лише у Львові, коли була студенткою. Ось такі вони – гени.

Православна церква, зруйнована після війни, довоєнна світлина, с.Сичин
Озеро, довоєнна світлина, с.Сичин
Мама Мартинюк Ірини, довоєнна світлина, с. Сичин
Учнівський колектив української народної школи, довоєнна світлина, с.Сичин
Викладачі Холмської технічної школи, задній ряд (другий справа) батько Мартинюк Ірини, воєнні роки
Викладачі Холмської технічної школи, задній ряд (другий справа) батько Мартинюк Ірини, воєнні роки
Один з класів української народної школи. В сьомому ряду крайня справа за партою Шашкевич Люба - мама Мартинюк Ірини, довоєнна світлина, с.Сичин