Анатолія МАТЯШ,

1939 р.н.,с.Переселовичі
Холмського повіту

 

Мої спогади про дитинство у Польщі

Я, Матяш Анатолія Федорівна, народилася 7 червня 1939р. в селі Пересоловичі, Грубешівського повіту Люблінської області, тобто на час депортації, а почалася вона з 15 лютого 1945 року, мені виповнилося 5 років сім місяців. (Моє дівоче прізвище – Патрай).

Моя мама (дівоче прізвище Бадзян) Софія Василівна, разом зі своєю родиною в дитинстві пережила першу депортацію. Гнали їх тоді аж до Сибіру в місто Курган. Родина мамина була великою – семеро сестер і двоє братів. Єдиним позитивом цього переселення для мами було те, що там вона закінчила чотири класи церковно-приходської школи. І як я зараз згадую, ця школа дала їй гарну освіту. Вона знала закон Божий, грамотно писала російською, допомагала нам з математикою до четвертого класу і читала нам багато поезій Пушкіна, Некрасова, Тютчева…

Татова родина якимось чином уникнула першої депортації, можливо, тому що вона жила в місті.

У тата ще в дитинстві померла мама, згодом її батько одружився вдруге. В новій сім’ї народжувалися діти, батькові треба було утримувати і годувати сім’ю.

Мій дід Іван був гарним майстром, мав свою будівельну бригаду, яка зводила багатоповерхові будинки в м.Грубешеві будувала панські маєтки. Оскільки тато був найстаршим сином, то дід Іван з восьми років брав його з собою на роботу, вчив майструвати і пізнавати ази будівельної справи. Це дало змогу татові з молодих років мати в руках добрий фах, але й лишило можливості вчитися.

Вибачте, що забігаю наперед, однак все таки хочу закінчити свої спогади про тата.

Після депортації ми жили в Запорізькій обл., в м. Луцьку,  в Сенкевичівському районі Волинської обл. І всюди він працював прорабом на будівництві, не маючи  ніякої освіти. Я не можу збагнути, як могла людина, не маючи спеціальної освіти, так фахово керувати будівництвом?

А цю нашу життєву подію я запам’ятала на все своє життя.

Пам’ятаю це було весно 1950 р.

Тато вже був дуже хворий і  не працював. До нас часто приходили лікарі, деколи він лежав в лікарні. Коли тато був вдома, то завжди просив нас читати йому книжки, вголос читали домашні завдання, які задавали нам вчителі. Нам приносили газету «Радянська Волинь», цю газету ми по черзі читали йому.

Одного разу сестра прочитала йому оголошення про конкурс на кращий проект по відбудові багатоповерхового адміністративного будинку в місті Луцьку, який був повністю зруйнований під час війни. Вцілів лише фундамент. Завдання полягало в тому, щоб зробити такий проект, за яким можна було на цьому фундаменті побудувати новий будинок. Всі розміри і параметри були вказані в газеті.

Я пам’ятаю, як тато підвівся з ліжка, взяв в руки газету і довго розглядав невеличкий малюнок (це було якесь креслення, в якому були зазначені всі основні розміри цього фундаменту). Він почекав  мами, а потім довго розповідав їй, пояснював, переконував, що він може це зробити і буде брати участь у конкурсі. Мама довго умовляла його не братися за цю роботу, бо він без освіти. Там його ніхто не захоче слухати. На що тато відповів: «А я нічого нікому не повинен говорити, я зроблю цей проект, а комісія буде вирішувати, таким повинен бути цей будинок, чи іншим».

Мама погодилась і наступного дня поїхала в Луцьк, щоб купити все необхідне – ватман, готовальню, туш, лінійки, словом все, що їй тато сказав. Коли мама поїхала, нам тато розповідав, що його батько завжди виконував креслення перед тим, як починав щось будувати, а потім вчив його креслити. «Він нас вчив, – згадував тато, – що правильно побудувати будинок можна після того, як маєш грамотно зроблений план.»

Оскільки у нас був тільки один стіл, за яким робили все: їли, готували уроки, прасували, але для тато  він обов’язково звільнявся двічі на день для роботи,

Не завжди виходило так, як він хотів. Хвилювався, але  ніколи не падав духом і починав все з початку.

Так тривало більше двох місяців. Коли робота була закінчена, він посадив нас біля себе і показав нам своє креслення. На першому ватмані ми бачили великий, гарний будинок, який мав три поверхи. На цьому кресленні не було ніяких цифрових відміток і позначень. На трьох інших ватманах  побачили перший, другий і третій поверхи. На кожному з них були чітко виписані цифри, які визначали розміри кожної стіни, вікон і дверей, і т.д.

Батьки дбайливо згорнули всю татову роботу, а на окремому листочку він доручив мені написати нашу адресу. Мама знову поїхала в Луцьк  і завезла креслення за адресою, вказаною в газеті.

Тато чекав листа, в якому  повідомлять про результати його роботи. Але час минав, а листа не було. Аж одного дня сільські хлопці привели до нас трьох чоловіків, щоб показати де живе Патрай Федір Іванович.

Це були не молоді люди, виглядали не так як сільські, були гарно одягнені, і в кожного в руках була велика валіза. Вони чемно з нами привіталися, потисли кожному руку, а маміну руку поцілували руку (мама знітилася).

Якусь хвилину вони розглядали нашу кімнату, статки,  пильно дивилися на нас малих. Чоловіки подякували хлопцям, вони пішли, а старший звернувся до тата (він лежав) : «Ви, мабуть будете Федір Іванович Патрай?» – «Так» – відповів тато.

Мама заметушилася, запросила їх сісти з дорги, дістала склянки з маленької кухонної шафи і почастувала їх нашим молоком. (Звісно, що чаю і кави в ті часи ми не подавали).

Почалася довга чоловіча розмова, яку ми слухали, вони цікавились всім: де він жив, де вчився, в кого вчився креслити? Тато поступово розповідав їм про все своє життя і про свої університети. Чоловіки часто переглядалися між собою, хитали головами і довго мовчали після татової розповіді.

Потім старший встав, двоє інших чоловіків теж піднялися, а він продовжив: “Я як голова комісії конкурсу з приємністю хочу привітати разом з іншими членами, які тут присутні, що Ваш проект, шановний Федоре Івановичу, зайняв перше місце,  за Вашим проектом буде зведена важлива для нашого міста будівля”. (Потім ми дізналися, що за татовим проектом був збудований Центральний банк). Я на все життя запам’ятала цю хвилину, як тато піднявся з ліжка і прикрив долонями очі. Він плакав і не хотів, щоб наші гості і ми всі бачили його сльози, а мама стояла біля плити, тихо шептала щось і молилася. Далі голова комісії продовжив:  “А в цих валізах лежить винагорода за Вашу працю, Федоре Івановичу,хоч я переконаний, Вам більше потрібні гроші”. Чоловіки відкрили всі валізи і показали, що там лежить. В усіх трьох валізах були тканини. В першій – добротні теплі на чоловічий і жіночий одяг, в другій костюмні тканини, в третій, які нам, дітям, найбільше сподобались — легкі літні однотонні і кольорові – крепдишини, крепжержети, панліни.

Тканини були не дешеві, але я й зараз не розумію, чому саме так віддячили тата за його роботу? Хоч знаю, що для нього найвищою нагородою було, те що  його визнали.

На цьому наші гості попрощалися з нами,  ми їх вивели на головну дорогу, яка вела на вокзал. Вони гладили наші голови і говорили нам, що з такими батьками ми виростем хорошими людьми. Коли ми повернулися тато з мамою сказали нам, що всі ці тканини ми продамо, за виручені гроші купимо свою маленьку хату.

Але мамі було не до того. Татові з кожним днем ставало все гірше і гірше, до нас часто приходили лікарі, приносили якісь ліки. Мама весь час варила йому бульйони, міняла останні речі на мед. Але як вона не доглядала тата, йому вже нічого не допомогало. Він марнів  з кожним днем, задихався від кашлю.

… Тата не стало 1-го грудня, того ж 1950 р., він прожив всього 44 роки.

Я написала свої спогади про тата, щоб розповісти людям, які талановиті, мудрі, одержимі люди жили на тих наших предковічних землях, яких нам з великим болем і щемом в серці довелось кинути.

Я знаю, що жертвою тої жорстокої депортації був не тільки мій тато, а таких було тисячі.

Пам’ятаймо про них, і вічна пам’ять Вам, дорогі наші.

 

Що я пам’ятаю про ті роки, які я з батьками прожила в Польщі?

Пам’ятаю наш гарний, новий будинок, який збудував тато своїми руками, пам’ятаю садок, особливо коли він зацвітав; і ще пам’ятаю як з відчиненого вікна нашої великої кімнати можна було дотягнутися влітку до стиглого червонобокого яблука. І з особливою радістю згадую своїх молодих батьків. Вони в ту пору сяяли щастям. І як не радіти? Звелися на ноги, побудували дім, розвели господарство,  посадили сад. Живи і тішся таким життям.

Потім почалися події, яких я не могла збагнути своїм дитячим розумом.

Ми дуже добре дружили з своїми найближчими сусідами поляками (на жаль не пам’ятаю їх прізвищ). У них теж були діти, наші ровесники, і ми завжди проводили багато часу разом. Вони приходили до нас, бо їм дуже подобалась наша гойдалка, яку у дворі зробив нам тато, ми бігали до них погратися у хованки, бо у них подвір’я було більше. Моєю хрещеною мамою була полька, пані Ванда.

Особливо нам подобалось, коли ми разом з батьками приходили до них в гості, або  вони до нас. Ми разом співали польських і українських пісень, часто колядували, посівали один в одних.

Та одного зимового дня раптом все обірвалося. Мама посадила нас і сказала, що не можна більше ходити до сусідів, бо зараз війна, і з хати виходити небезпечно, треба сидіти вдома.

Невдовзі до нас почали сходитись жінки з дітьми з нашого села, які розмовляли тільки нашою мовою, деякі з них плакали. Мама часто відправляла  нас,  малих, в іншу кімнату, а дорослі про щось тихо розмовляли.

Одного вечора, коли вже горіло світло, мама дала нам теплий одяг і сказала, щоб ми швидко одягалися, бо мусимо зараз їхати до тата в Грубешів. Пам’ятаю, як вона швидко збиралася сама,  складала наші теплі речі. Коли ми одягнулися, мама пов’язала нас з сестрою поверх одягу своїми теплими хустками і дала нам клуночки на плечі. Сама теж взяла клунок, а Володю, братика нашого, тримала на руках. Коли ми вийшли з хати, нас у дворі чекав дід Степан з нашого села, а в санях сиділи  жінки з дітьми, які сходились до нашої хати. Хоч сани були великі, я переживала, що нам не вистачить місця. Але дід Степан порадив дорослим сісти щільніше, а старшим дітям посадити на руки менших. Коли ми всі вмостилися, дід батогом дав команду коням, Богу дякувати, ми поїхали.

Я довго дивилася на нашу хату, вона ставала меншою і меншою, а потім зовсім зникла за обрієм. Ніч була такою холодною, що  запам’ятала її на все життя. Холод і страх сковував наше тіло, наші душі. Малі діти почали плакати, матері їх заспокоювали, пригортали до своїх грудей.

В Грубешеві ми приїхали до своїх батьків, які всі жили в одному будинку. На першому поверсі була облаштована одна велика кімната, в якій було багато ліжок, стояли шафи для одягу, була плита. Тут було тепло, світло і затишно.

Батьки були стривожені нашим раптовим приїздом, обнімали і цілували своїх дітей, з тривогою дивилися на наших матерів. Вони пороздягали, нагодували нас, напоїли гарячим і дуже смачним чаєм.

Дід Степан з чоловіками вийшов на вулицю,  і сказав їм, що польські бандити попередньої ночі нападали на українські села і багато людей загинуло. Тепер я розумію, що наступної ночі нас чекала така ж доля.

Дід Степан не виїхав з Польщі. Ми, на жаль, не знаємо, як склалось його подальше життя. Часто згадували його, особливо батьки, які молилися за добру, святу людину, яка практично врятувала наше життя.

Тої ночі наші батьки взяли транспорт, якусь охорону і разом з дідом Степаном поїхали в село щоб взяти, продукти в дорогу. Всі дорослі зрозуміли, що залишатися в Польщі більше не можна. Часу було обмаль, все треба було встигнути зробити до світанку. Самою небезпечною пасткою була наша хата. Поляки знали, що внас збиралися всі українські сім’ї нашого села.

Наша хата була першою, до якої  під’їхали батьки. Похапки вкинули на машину декілька мішків пшениці, муку, крупи, сало, сухофрукти. На дрібниці ніхто не звертав увагу. А це був і непоганий одяг моїх батьків, постіль, посуд, ціла скриня вишитих, гаптованих, зроблених маминими руками речей і т.д. Там залишились наші і мамині, документи, а також фото.

Дякувати Богу, батьки все необхідне встигли взяти до ранку.

Тієї ночі тато віддав дідові Степану наші коні, батьки йому подякували за все, що він нам зробив. Наступного дня, з самого ранку, до нас приходили якісь чужі люди, в основному чоловіки. Одні з них розмовляли українською, інші польською мовою. Деякі чоловіки весь час писали якісь папери.

Мені цікаво було слухати, що говорив один із них, бо він промовляв якісь дивні слова. Я зрозуміла, що він був з тих місць, куди ми маємо їхати. Він нам говорив, що ми будемо жити там, як у раю, що нам дадуть безкоштовно житло, статки, що у нас все буде. “Ви скоро будете жити при комунізмі»- продовжував він. Я ці слова дуже запам’ятала. В школі запитувала  вчителя нашого. Та маму часто дратувала цим запитанням: «Мамо, коли вже буде комунізм?”.

Останній раз я поставила це запитання, коли вчилася у дев’ятому класі (часто міряю цим рівень своєї наївності). Тоді мама сіла навпроти мене, подивилась мені пильно в очі і відповіла: “Запам’ятай, доню, на все життя, – комунізму не буде ніколи”.

Мама мені розповідала, що вже п’ятнадцятого лютого нас повезли на вокзал і повантажили в товарні вагони. До цього часу я ніколи не їздила в поїзді, і думала, що вони всі такі. На підлозі була солома, а вагон зачинявся великими дверима. Тут завжди була темрява, а з усіх щілин нас проймав колючий холод. А коли ми їхали в Запоріжжя, я побачила, що є інші поїди, які називалися пасажирськими. Коли я подорослішала, то зрозуміла, що той поїзд, в якому ми їхали призначався для перевезення худоби, зерна, дров, вугілля, а не для людей. Це мене боляче  вразило.

Про той шлях «до раю» можна багато писати, але зараз я знаю, що це були найважчі дні мого життя, життя моєї родини і всіх людей, які були в тому ешелоні. Ніхто не чекав нас в тому «раю», ми нікому не були  потрібні.

Поїзд часто зупинявся, паровоз кудись їхав і ніхто не знав коли він повернеться і повезе нас далі. Він часто зупинявся в якомусь лісі, де не було ні села, ні людей.

Коли ми дуже довго стояли в одному лісі, люди з найближчого села дізналися про потяг.  Коли вони дізналися хто ми і куди їдемо, принесли нам молоко, хліб, печену картоплю, а наші батьки ділилися з ними пшеницею, крупою, все чим міг. І так було декілька днів. І коли приїхав паровоз, щоб повезти нас далі, ми навіть пошкодували, що цього разу він приїхав занадто швидко.

Та нас чекала ще страшніша біда, ніж холод і голод: почали дуже хворіти люди, особливо діти. Всі – і дорослі, і діти кашляли. Ми всі трохи трималися, тато заставляв нас бігати, грати в сніжки, бо в вагоні було холодніше ніж на вулиці.

Вночі нас рятував татів кожух,  він був довгим і дуже теплим. Мама вкривала нас ним, а сама куняла біля нас. А тато залишався в фуфайці і всю ніч бігав біля вагону, щоб зігрітися, так робили і інші чоловіки.

Коли ми вже під`їжтжали до кордону, тато був зовсім хворий. Обличчя його було червоним, він весь горів, а потім в нього почався кашель. Хворих людей ставало дедалі більше.

Зараз я розумію, що в тата було запалення легень і його треба було серйозно лікувати. Після того, як ми перетнули кордон поїзд рухався швидко і зупинявся лише два рази. В Ковелі і в Луцьку, щоб висадити людей, які відповідно до евакуаційних листів, повинні були там залишитися. Мама підійшла до якогось чоловіка, який всім розпоряджався і дуже просила, щоб нас залиши в Луцьку, бо у нас дуже хворий тато, він дуже грубо відповів : “У вас тут все больные, куда написали, туда и поедите”.

Нас, та ще декілька сімей повезли аж в Запорізьку область, хоч в документах була написана Дніпропетровська. Тут  ми були недовго, бо  почався страшний голод.

Через деякий час нас розшукали наші родичі і перевезли до Луцька. Всі вони виїхали з Польщі ще в 1944р., їх більш-менш по-людському депортували на Україну. Вони вже трохи облаштувалися, мали роботу і таке-сяке житло.

Я часто думаю, чому так познущалися над нами – пасажирами останнього ешелону  і припускаю, що це була помста над нами за те, що вперто чинили супротив проти примусового переселення з предвічних батьківських земель.

Наприкінці хочу сказати, що в Луцьку тато влаштувався прорабом на будівництво, я закінчила тут перший клас, а через рік його перевели на роботу  в районний центр – Сенкевичівку, а жили ми в селі Губин-2.

…Після смерті тата мама спродала всі тканини, якими його відзначили за його проект, і на ті гроші купила маленьку хатинку, вона була під соломою, саманна, там був хлівець, декілька непоганих фруктових дерев, соток п’ятнадцять землі. На ті часи, після всіх наших митарств, ми вважали це за щастя.

Нлегким було наше життя і дитинство в країні під назвою СРСР, в тому раю, який нам обіцяли. Але це вже інша історія.