Степан РОМАНЮК,
1944 р.н., с. Копилів
Грубешівського повіту

 

 

ДОЛЯ МОЄЇ РОДИНИ – ДОЛЯ УКРАЇНИ

Доля трьох поколінь роду Романюків віддзеркалює трагічну істо­рію етнічних українців, роз'єднаних та гноблених царським самодержавством, польською шляхтою та комуністичною владою у XX столітті.

Впродовж багатьох віків мої предки проживали у мальовничо­му українському селі Копилів на Холміцині – предковічній українській землі. Цю територію, розташовану між Західним Бугом і Вепром, ще у першому тисячолітті до Різдва Христо­вого заселяли літописні праукраїнські племена дулібів і бужан. В середні віки Холмщина входила до складу Київської держави та Галицько-Волинського князівства. Цей період сприяв активному розвитку цих земель і духовному станов­ленню українського народу. Потім тривалий час Холмська земля перебувала у складі Польщі та Царства Польського, яке належало до сфери правління Російської імперії. У ці віки насильницька полонізація була замінена суцільною русифі­кацією всього життя українців.

У Першу світову війну на Холміцині відбувались активні бойові дії між австро-угорськими та російськими військами. Відсту­паючи влітку 1915 року, російська армія провела насильницьку евакуацію в глиб Росії понад 120 тисяч автохтонного українського населення, водночас спаливши велику кількість українських сіл та пам'яток культури.

Мій дід Іван і бабуся Ганна були евакуйовані в Катеринославсь­ку губернію. У біженстві народився мій батько Василь, єди­ний продовжувач роду. Маючи на руках малу дитину, чого тільки вони не пережили: Першу світову і громадянську вій­ни, голод і холод, тиф і холеру, революційні події в Росії, роз­руху й анархію, оскільки весь цей період Катеринославська губернія перебувала під контролем анархістської армії Нестора Махна.

І тільки коли, згідно з Брестським миром 1918 року, етнічні укра­їнські землі у межах колишньої Холмської губернії були ви­знані складовою частиною Української Народної Республіки, дід із бабцею разом, як і більшість евакуйованого україн­ського населення, змогли, після чотирьох років тяжких поне­вірянь, повернутись у рідне село. На своєму обійсті застали згарище й зарослу чагарниками землю. Довелося на пустирищі піднімати господарство. Значна частина "біженців" у село не повернулась, загинувши в Росії від голоду й епідемії тифу.

З 1919-го по 1939 роки Холмщина перебувала у складі Польщі. Ризький договір 1921 року узаконив польську окупацію Холмських земель. Користуючись цим, польська влада запровадила суворий окупаційний режим, переслідувала українців – навчання в школі велось лише польською мовою, масово за­кривались та руйнувалися церкви.

Загальне ополячення українців стало державною політикою пе­редвоєнної Польщі, і на всіх рівнях влади здійснювалось шля­хом постійної дискримінації українців і різних утисків православної церкви як опори українства.

Окатоличити, ополячити або знищити українців – така була людиноненависницька політика тогочасної польської влади. Тільки впродовж 1938 року польські шовіністи, так звані "крокуси", зруйнували на Холміцині 162 церкви, з-поміж них і це­ркву в селі Копилів, що була унікальною пам'яткою давньої архітектури.

Мій батько до війни служив в польській армії в Любліні, мати змогла закінчити тільки чотири класи польської школи. При­йми польську віру – і станеш учителем – умовляли мого дядька Миколу. Він не захотів. Згодом, обманутий радянською пропагандою, перед війною, поїхав здобувати освіту на Дон­басі, де дев'ятнадцятирічним юнаком був мобілізований на фронт і пропав безвісти в 1943 році.

Окупація Польщі Німеччиною створила нову політичну ситуа­цію. На Холмщині почало активно діяти польське збройне під­пілля, пізніше націоналістичні формування Армії Крайової, які чинили терористичні акції проти жителів українських сіл, інте­лігенції та православних священиків.

Польськими бандитами було закатовано та розстріляно десятки тисяч українців. За один тільки рік – від весни 1943-го до чер­вня 1944 року в нашому Грубешівському повіті було спалено 52 села й замордовано близько чотирьох тисяч селян.

Населення села Копилів, за незначним винятком, було українсь­ким. Воно зберегло високу національну свідомість і відданість православній вірі. Поляків у селі мешкало п'ять сімей. (Жили українці з ними спочатку добре. Кумували. А як заворушилось перед війною, то вже вони стали нападати, кум кума зненави­дів. За доносом поляків німці в 1942 році спалили четверту ча­стину села, в панському саду застрелили Івана Мазурика, забра­ли до Люблінської в'язниці десятеро селян. Повернувся з в'яз­ниці тільки Миколай Грицюк, батько мого хресного, який че­рез пару тижнів помер.

Із метою самозахисту українське населення організовувало заго­ни самооборони, які пізніше увійшли до складу Української Повстанської Армії, єдиної сили, що виступала на захист українців.

У липні 1944 року Холмщину зайняли радянські війська. У серпні 1945-го року було встановлено кордон між Польщею і Украї­ною по так званій "лінії Керзона", за яким Холмщина зали­шалася у складі Польщі.

На такому антиукраїнському тлі 9 вересня 1944 року між Урядом Української РСР та прокомуністичним Польським комітетом національного визволення у Любліні була підписана злочин­на угода про так зване "добровільне" переселення українців із Польщі в Україну, а поляків – із України до Польщі, на під­ставі якої у 1944-1946 роках відбулася брутальна депортація польською владою українців із їхніх етнічних земель, жертва­ми якої стали 482 880 осіб (122 622 сім'ї), які споконвічно про­живали на своїх землях.

На початку березня 1945-го року моя родина, що складалася із шести осіб,– діда Івана, бабці Ганни, батьків та двох синів – чотирирічного Михайла та однорічного Степанка – також змушена була покинути своє рідне село Копилів, у якому за­лишилось нажите за довгі роки напруженої праці господарсь­ке майно: хата, комора, стодола, а також п'ять гектарів землі, з них чотири гектари орної. Будинок збудований , пе­ред від'їздом, дід мусив продати поляку, аби мати гроші на далеку дорогу.

Однак із понад 120 сільських обійсть Копилів покинули не всі го­сподарі. Зосталися при своїх дворах п'ятеро стареньких копилівчан, котрі вирішили доживати віку вдома. Бандити Армії Крайової згодом вивели їх у поле, змусили викопати рів. Тоді пов­бивали й, зіштовхнувши тіла у той рів, закидали землею. З-поміж них була й моя бабка-повитуха, яку в селі звали "Чабаниха".

Спочатку переправились через Буг поромом, а далі – за декіль­ка ходок – довезли до Володимира-Волинського коней, ко­рову, свиню, меблі, домашнє майно, продукти харчування, ре­манент для праці.

Два місяці, аж до травня, чекали вагонів, щоб завантажитись. На Херсонщину прибули на Трійцю: потяг зупинився на.станції "Партизани". Із села Благодатного за нами прибула на гарбі, запряженій волами, жінка. Їхали добу, потрапляли під дощ, сховатися було ніде – усе намокло: перини, подуш­ки, борошно, пшоно, дрова. Ночували під небом у степу, ящір­ки не давали спати, плигаючи всю ніч перед очима.

На другий день приїхали на місце поселення. Місцеві мешканці – старенькі дід і баба, до яких поселили нашу родину, здивова­но запитували: "Чого ви, люди, сюди приїхали?". Вже перші враження розвіяли ілюзії про щасливе колгоспне життя. Пер­шого дня забрали наших коней і воза у колгосп "Червоний колос". Батька призначили на роботу в кузню, діда  – конюхом. Людям, які працювали в колгоспі, варили на обід баланду, да­вали по 200 г пшениці на трудодень. Щоб не померти з голоду, селяни їли голубів, ховрашків, лободу, кропиву, пекли з кінсь­кого, щавлю маторженики. Їздили товарними поїздами в Захі­дну Україну по хліб, вимінювали його за одежу. По селу ходи­ло багато жебраків, жінок з дітьми, які просили милостиню.

Післявоєнні злидні, голод і розруха, відсутність перспектив отри­мати обіцяну свою оселю, туга за рідним краєм та листи кра­ян, які кликали їх на Західну Україну, де ще не було колгоспів, а існувала індивідуальна форма ведення господарств, змусили всі сім родин копилівчан (дві сім'ї Романюків, дві сім'ї Парчуків, а також сім'ї Дмитруків, Марчуків, Захарчуків) покинути село Благодатне. Тож пробули там три місяці, до Пречистої, й табором вирушили в далеку дорогу. Воза й коней у нас уже не було, довелося' свою корову продати та купити дві інших, аби витримали довгу мандрівку в ярмі. Корови везли воза на ши­роких колесах від трактора, щоб не загрузали в піску. Ніхто не пускав ночувати до хат, неодноразово попадали під дощ і промокали до нитки, потім сушили все на сонці.

Бувало, село від села у степу – за 50 км одне від одного. Коли вночі наближалися до скирт – звідти стріляли. Слава Богу, що вгору. Косили по дорозі люцерну, в селах просили картоплю чи буряки. Коли не було води, пили замість неї молоко.

Рухались переважно польовими дорогами, щоб не попастися на очі представникам місцевої влади, які мали наказ повертати переселенців назад, у ті області, які значились в евакуаційних листах.

Часто збивались із дороги, доводилося робити великі об'їзди, що забирало багато часу й сил. Спали або в степу, або на узліссі просто неба. Дуже часто з хащ, біля яких ночували, долинало виття голодних вовків, а біля узлісся було чути тріск сухого бурелому під ногами дикого кабана.

Зазнавши неабияких злигоднів, уникнувши небезпеки від хижих звірів та людей з лихими намірами, нарешті, на Михайла, коли вже випав сніг, потрапили на Рівненщину. Корови до крові постирали ратиці, адже протягом півтора місяця проїхали на них близько тисячі кілометрів. Я учився ходити двічі. Вдру­ге – вже після того, як ми приїхали на Рівненщину. Тоді мені не було двох років. Дорога була довга, а я весь час сидів на возі...

Родина оселилась у поліському селі Невірків. Село було відоме тим, що тут тривалий час стояв найбільший на Західній Во­лині польський кавалерійський полк, який займався вирощуванням та виїжджанням молодих коней для Війська Польсь­кого.

Довго ми жили в невеличкій однокімнатній хатині під солом'я­ним дахом та з глиняною долівкою, що дісталась нам від ста­рих поляків – Кейдашів, яких у 1945 році переселили на їхню історичну батьківщину. Хата зна­ходилась за сто метрів від величного польського костелу, котрий в 1807 році збудував волинський хоружий Ян Стецький. Біля цього костелу пройшло моє дитинство. Тут ми малими грались, забирались стінами на горище та спускались у глибокі темні підвали, де були давні поховання – труни підвішені на мідних ланцюгах. Незважаючи на свій двохсотлітній вік, кос­тел і сьогодні зберігає ознаки розкоші та величі.

Батьки довго не будувались, усе сподівалися, що тут – тимчасо­во, ось-ось повернуться на Холмщину, у рідне село Копилів, як це було після Першої світової війни. Однак не судилося. Родина назавжди втратила глибоке і благородне почуття рід­ного дому та своєї землі, нажитого роками майна, ставши орен­дарем у великого та грізного хазяїна – Радянської держави. Як і більшість переселенців, котрі  в 1950 році попали в довге колгоспне рабство. Моїй мамі кожного літа в колгоспі давали для обробітку по півгектара льону та по півгектара буряку. Ви­ростити, висапати, викопати, почистити, скласти в кагати... Рабська праця. Що довше буряки в землі, то більше нарощую­ться. Тому копати їх змушували аж під приморозки. Замість оплати дозволяли брати гичку на корм худобі. В Невіркові народилися дві мої сестри – Мілка та Люба, які вже не знали страшних слів – "біженство" та "депортація".

У п'ятирічному віці я пішов у сільську школу, де здобув середню освіту. Які найяскравіші враження дитинства? Це – важка, дитяча праця та доросла відповідальність за курей, гусей, велику рогату й малу безрогу худобу (ті обов'язки виконував я із п'яти років), щорічна заготівля на зиму разом з батьком тор­фу, дров, сіна та соломи, а також не менш виснажлива праця літом у колгоспі на різних роботах.

Після закінчення школи вступив до Рівненського будівельного училища, здобув професію тесляра в надії побудувати батькам дім. В училищі отримав квиток члена ВЛКСМ, а по його закінченні сімнадцятирічним юнаком, за покликом серця, доб­ровільно поїха в у далекий Казахстан на Всесоюзну ударну ко­мсомольську будову, де щоденно лопатою закладав у "підмурок комунізму" десятки автомашин бетону. Разом із іншими добровольцями довелося аж до заморозків ночувати в копи­цях соломи, поки не побудували собі бараки. Раціон харчу­вання практично не змінювався. Білого хліба було достатньо, а крім нього – консерви (кілька в томатному соусі), кисіль із порошку й згущене молоко. Його випивав, тяжко працюючи на сонці або в мороз, його випивав у день по 4-5 банок. Зараз дивитись не можу ні на кільку, ні на згущене молоко. Це була добровільна рабська праця ошуканого комуністичними ідеалами молодо­го "будівника комунізму".

Як і всі юнаки, в ті роки марив небом, хотів літати. Був одним українцем із п'ятдесяти кандидатів у курсанти із Казахстану, пройшов дуже суворий медичний відбір, склав іспити й посту­пив в Оренбурзьке вище військове авіаційне училище, яке го­тувало пілотів-винищувачів. (До речі, це училище в 1956 році закінчив перший космонавт Юрій Гагарін). Однак, у зв'язку з перекваліфікацією училища на підготовку пілотів важких бо­мбардувальників, за три дні до прийняття військової присяги, відмовився від навчання. За цей зухвалий на той час вчинок був суворо покараний і направлений військкоматом для про­ходження армійської служби в Забайкаллі – саме в ті місця, де відбували каторгу декабристи. На посту № 1 змінювалися через кожні дві години. Мороз – до -50°С, вітер. Кожух, який передавали від одного вартового до наступного так намерзав спереду, що за добу ставав уже важчим за людину.

Після багаторічного бурлакування в Казахстані та Сибіру нарешті повернувся в Україну. Закінчив Київський національний уні­верситет імені Тараса Шевченка, побудував разом із братом і сестрами батькам новий дім, який на той час був найкращим у селі.

З 1975 року проживаю в Києві. Більшу частину життя віддав справі становлення та розвитку українського туризму. Близько двох десятків років працював заступником голови Українського республіканського бюро міжнародного молодіжного туризму "Супутник". У складі делегацій та як турлідер відвідав понад 40 країн Європи, Азії, Африки та Північної Америки. Був чле­ном оргкомітетів та робочих груп з підготовки та проведення ХХП Олімпійських ігор, XII Всесвітнього фестивалю молоді та студентів, УІ фестивалю дружби СРСР і НДР. Останні п'ятнадцять років – президент Міжнародного агентства "Україна-Русь", діяльність якого спрямована на активізацію ділових і культурних зв'язків України з міжнародною спільнотою та світовим українством, популяризацію та утвердження позити­вного іміджу України за кордоном.

На громадських засадах уже десять років поспіль – віце-президент Туристичної асоціації України, другий термін очолюю Київське ветеранське правозахисне товариство депортованих українців "Холмщина" імені Михайла Грушевського.

Разом із делегацією товариства у 2005 році здійснив паломниць­ку поїздку до Холма, де із своїми краянами з Києва, Львова, Луцька та Рівного взяв участь у церковних урочистостях з нагоди Різдва Пресвятої Богородиці, вшанування Чудотворної ікони Холмської Божої Матері, що відбувались у кафедраль­ній церкві Святого Івана Богослова. У Холмі відвідав пам'ятні місця, пов'язані з іменами Данила Галицького, Михайла Гру­шевського, Митрополита Іларіона видатних синів українсько­го народу, а в 2007 році брав участь в екуменічній панахиді по жертвах акції "Вісла" на українському військовому цвинтарі в селі Пікуличах біля Перемишля, де знаходяться поховання січових стрільців та воїнів УПА.

Двічі: з нагоди 55-річчя насильницької евакуації моїх дідуся і ба­бусі в Росію у Першу світову війну (1915) та 60-річчя депор­тації моєї родини у сталінську Україну (1945) відвідав село Копилів. На місці зруйнованої поляками в 1938 році церкви тепер стоїть костел, на українському цвинтарі, де покояться мої предки (по-батьківській лінії– прадід Романюк Іван та гірабабця Романюк Катерина; по материнській лінії – прадід Клим'юк Михайло та прабабця Клим'юк Розалія), тепер панує запустіння, надгробні хрести, пам'ятники та могили знищені.

Батьківської хати, де я народився в далекому 1944 році, вже немає. В перебудованій хаті, де народилася моя мама, доживає свій вік старенька полька із Кракова – пані Паленка. Село й зараз мальовниче, однак тут тепер господарюють польські колоніс­ти, які переселились на ці землі після депортації етнічних укра­їнців.

Про повернення на рідну землю ніхто з членів моєї родини вже не мріє. Але ще живе надія, що невдовзі європейською спіль­нотою і Україною буде дана правова політична оцінка депортації, несправедливого позбавлення півмільйона етнічних укра­їнців їхньої власності через зміну кордонів та буде компенсо­вана їм або їхнім нащадкам  вартість моральних та матеріальних збитків, використання польською державою земельних угідь і гос­подарського майна від часу депортації.

Тепер уся моя родина переживає за долю племінника Віталія, який, як і мільйони молодих українців, змушений був виїхати на заробітки за кордон. Замість відбудови незалежної Украї­ни відбудовує батьківщину Колумба.

Моя сердечна вдячність Вірі, Надії і Любові (так звуть мою маму і її двох сестер) – живим свідкам долі етнічних українців у XX столітті, які надихнули й допомогли мені своїми розповідями підготувати ці спогади.

Дядько Блащук Микола, пропав без вісті на фронті під час II Світової війни, 1940 р.
Бабуся, Блащук (Климюк) Ганна Михайлівна, 1920 р.
Мама Романюк (Блащук) Віра, 2005 р.
Мама Романюк (Блащук) Віра з подругою Табачук Ольгою, 1938 р.
Батько Романюк Василь під час служби у Війську Польському, 1938 р.
Родина Романюк Ольги (подруги мами із с. Копилова): батько Михайло, мати Марія і однорічна Олечка, 1923 р.
Дядько Романюк Ольги (подруги мами з с. Копилова) - Антонюк Степан, під час служби у Війську Польському. Загинув у I Світову війну, 1915 р.
Дядько Романюк Ольги (подруги мами із с. Копилова) - Антонюк Іван, під час служби у Російській армії. Загинув на фронті у I Світову війну, 1920 р.
Мама Романюк (Блащук) Віра, 1940 р.
В центрі світлини - тато Василь; зліва - мама Віра; справа - тітка Надія, сидить: тітка Люба; внизу братики Михайлик (зліва); Степанко (справа), 1947 р.
Тітка Надія (справа) з подругами, 1944 р.
Дядько Степан (зліва) з товаришами, 1944 р.
Хата, в якій проживали польські колоністи в с. Невіроіві Рівненьської обл. дісталася депортованій родині Романюків, 1945 р.
Молодь у панському саду с. Копилів, 1930 р.
Дядько Блащук Степан (верхній ряд, зліва) з друзями, 1945 р.
Тітка Надія і дядько Степан, 1943 р.
Три сестри: справа Віра (мама), Надія, Любов, 2005 р.
Депортовані з с. Копилова і їх нащадки в с. Зміїнці Волинської обл., 2007 р.
Депортовані з с. Копилова і їх нащадки в с. Зміїнці Волинської обл., 2007 р.
Дідусь Блащук Іван (по лінії мами), до війни працював у Німеччині, депортований в 1945 р.
Сестри Романюк Мілка (зліва) і Люба, які вже народилися в Радянській Україні, 1965 р.
Бабця Романюк Ганна, депортована в 1945 р.
Родина старшого брата Романюка Михайла, депортована в 1945 р.
Українські дітки - вихованці дитячого садка з вихователькою і батьками в с. Копилові, 1942 р.
Родина Романюк Ольги, подруги мами з Копилова, на її 85-ти річному ювілеї в с. Зміїнець, 2004 р.