Анастасія СОБЧУК,
1940 р.н., с. Сагринь
Грубешівського повіту

 

 

ТРАГЕДІЇ САГРИНЯ ЗАБУТИ НЕ МОЖНА І ПРОЩЕННЯ ЗА СОДІЯНЕ НЕ МОЖЕ БУТИ…

Я народилася в українському селі Сагринь на Холмщині, яке 10 березня 1944 р. польські формування Армії Крайової і Батальйонів Хлопських вщент спалили, а понад 800 мешканців замордували. Серед них були члени моєї родини. Мені в 1944-му було три з половиною роки. Звісно, я чула розмови старших – батька, брата, бабці. Щось стерлося з пам’яті, але залишилися факти. Мою маму, Собчук Варвару Миколаївну, моя бабця, Шуфель Анастасія Іванівна, знайшла в полі мертвою.  Вона померла від рани в нижню щелепу.

Від рани в ногу помер і дід Микола. Польські бандити поранили його, коли він  з бабцею тікали від них. Так розповідала бабця. В ту ніч загинула моя двоюрідна сестра Марійка Шуфель, їй було 16 років.

Ну і, звичайно, все згоріло. Залишились ми з батьком, Собчуком Олександром Івановичем, сестрою Надією, братом Євстафієм та бабусею. Сестрі було 12 років, а старшому братові йшов 19-й рік,  мене він в ту ніч ніс до Грубешева.

Нас переселили в Дніпропетровську область, а пізніше  переїхали на Волинь. Жили в селі Затурці. Зараз вже немає брата, батька, сестри. Залишились спогади.

Я знаю, що треба пам’ятати своє минуле, пам’ятати загиблих українців у Сагрині,але  необхідно назвати імена катів-убивць і освятити пам’ять замучених.