ВИСТУП

Голови товариства Романюка С. В. з доповіддю «Трагедія етнічних українців Польщі» на круглому столі, присвяченому політичним репресіям і депортаціям, який відбувся у рамках IV Всесвітнього форуму українців

Шановні делегати і гості IV Всесвітнього форуму українців!

Шість десятиліть тому закінчилась Друга світова війна. Одним із трагічних наслідків цієї жахливої війни залишається насильницьке переселення в 1944—1946 рр. понад 500 тисяч етнічних українців з предковічних українських територій сучасної південно-східної Польщі — Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини в Радянський Союз, здійснене на підставі злочинної Угоди, яку підписали Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки і «так званий» Польський комітет національного визволення 9 вересня 1944 року.

Переселення супроводжувалось розгорнутим жорстоким масовим терором та політичними репресіями проти українського населення. В результаті цієї етноцидної акції було спалено понад 300 українських сіл, замордовано десятки тисяч безвинних українців, за межами батьківського краю опинилось понад 120 тисяч українських сімей. Це був час нелюдських випробувань, розлучення цілих громад і родин, втрати нажитого роками майна, принизливого ставлення до переселенців зі сторони радянської влади, арештів, страт або вислань за найменше національне самовиявлення.

Депортація сотень тисяч етнічних українців довгі роки була фактично забороненою темою. І тільки в останній час, після розпаду Радянського Союзу, стали відомі реальні масштаби великої трагедії українських переселенців.

За роки незалежності України громадські організації, які об’єднують колишніх переселенців та їхніх нащадків, що компактно проживають в місті Києві, Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Тернопільській областях неодноразово звертались до Президентів України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів з вимогою розв’язати найболючіші проблеми, породжені депортацією, дати політико-правову оцінку етноцидній акції примусового переселення, передбачити надання переселенцям статусу депортованих, прийняти нормативно-правові акти, які б регулювали питання реалізації Положень Угоди від 9 вересня 1944 року, зокрема відшкодування кожній родині вартості землі та господарського майна, яке залишилось у Польщі згідно даних евакуаційних листів.

Громадські організації, вчені та цілий ряд політичних партій і народних депутатів вважають, що для розв’язання проблем породжених примусовим переселенням автохтонних українців з території Польщі необхідна політична воля Президента України, нової Верховної Ради та нового Кабінету Міністрів.

Я дозволю собі коротко нагадати Вам історію бюрократичного вирішення державою Україна проблем, пов’язаних з примусовим виселенням українців з території Польщі після Другої світової війни.

У 1999—2000 рр. при Держкомнацміграції працювала Міжвідомча робоча група з цих питань. Група напрацювала багато матеріалів, але з невідомих причин припинила своє існування.

У червні 2001 р. її робота була відновлена, було затверджено її новий склад з метою вироблення конкретних пропозицій щодо механізму вирішення проблем, пов’язаних з примусовим переселенням.

У липні 2001 р. відбулося перше засідання нової робочої групи, на якому було обговорено підготовлений Держкомнацміграції законопроект «Про визнання депортованими осіб, примусово переселених у 1944—1946 рр. з території Польщі в Україну».

Цим законопроектом давалася політико-правова оцінка примусовому переселенню, для переселених осіб встановлювався статус депортованих, визначався термін «депортація», встановлювалося, що моральні та матеріальні збитки, завдані особам внаслідок депортації, підлягають відшкодуванню.

На жаль, до цього часу зазначений законопроект вкривається пилом в архівах Держкомнацміграції, а виконання плану роботи даної групи на 2001—2002 рр. так ніхто і не аналізував.

Ці питання розглядалися також на засіданні робочої комісії при Кабінеті Міністрів, на засіданні Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, де вносилися конкретні пропозиції та пропонувалися механізми вирішення проблем, породжених депортацією.

На сьогоднішній день у Верховній Раді чекають на розгляд два офіційно зареєстровані законопроекти, які підготовлені народними депутатами України:

— про визначення статусу українців, примусово переселених у 1944—1946 рр. з території Польщі в Україну, автори Ю. Тимошенко, О. Турчинов, О. Білоус, В. Таран, реєстраційний № 2395 від 12.11.2002 р.;

— про визнання депортованим і відновлення прав українського населення, примусово переселеного у 1944—1951 рр., автор М. Косів, реєстраційний № 6013 від 28.07.2004 р.

У зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі двома Президентами України Л. Кучмою у липні 2004 р. та В. Ющенком у вересні 2005 р. видано 2 Укази, Кабінетом Міністрів на підставі цих Указів затверджені Плани заходів та Оргкомітети з підготовки та здійснення цих заходів, які очолювали у різний час Прем’єр-міністри Віктор Янукович та Юрій Єхануров.

На жаль, ці Оргкомітети протягом 2004—2006 рр. так ні разу і не зібралися, а запропоновані заходи міністерствами і відомствами країни не виконувалися.

Обласні ради, громадські організації, особи, які були примусово переселені, за останні 10 років направили на адресу Верховної Ради, Президента України, Кабінету Міністрів, Міністерств юстиції, закордонних справ тисячі звернень і скарг щодо вирішення проблем українців, депортованих з Польщі після Другої світової війни.

На більшість із цих звернень і скарг державні органи влади не відповіли взагалі, а навіть, якщо і відповіли, то відповідь була суто формальною.

Ще в липні 1997 р. Верховна Рада ратифікувала Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року, в якій застережено, що жодна людина не може бути вислана шляхом здійснення індивідуальних або колективних заходів з території держави, громадянином якої вона є (Протокол № 4, ст. 3. Заборони висилання громадян).

Незважаючи на це, до цього часу Верховна Рада не засудила насильницькі методи переселення, не зробила нічого для відновлення прав 700 тисяч етнічних українців, компенсації депортованим матеріальної і моральної шкоди.

Міністерство закордонних справ, згідно Указу Президента № 1660/2005, як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) щодо здійснення загального нагляду за виконанням міжнародних договорів України, зокрема й іншими сторонами, додержання прав, що виникають із таких договорів для України. Воно повинно інформувати Президента України або Кабінет Міністрів про невиконання, неналежне виконання міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади зобов’язань за міжнародними договорами України та вносити, у разі порушення зобов’язань, пропозиції щодо вжиття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права.

На жаль, МЗС, незважаючи на те, що за ст. 6 Закону “Про правонаступництво”, Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, ні разу не розглянуло виконання Україною Угоди, укладеної між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР, і не дало оцінку цій угоді відповідно до норм міжнародного права.

Мін’юст також, згідно Положення, повинен забезпечувати виконання зобов’язань, узятих за міжнародними договорами України, з правових питань.

Оскільки відходить у вічність останнє покоління депортованих, звертаємося до IV Всесвітнього форуму українців звернутись до Верховної Ради України щодо підготовки та проведення Парламентських слухань з даного питання та прийняття закону, яким дати політико-правову оцінку етноцидній акції примусового переселення, передбачити надання переселеним статусу депортованих, а також прийняти інші нормативно-правові акти, які в регулювали питання реалізації положень Угоди від 09 вересня 1944 року, зокрема відшкодування кожній родині господарського майна, яке залишилось в Польщі згідно даних евакуаційних листів.

Дякую за увагу.

серпень, 2005 рік.

м. Київ