ЗВЕРНЕННЯ

до Президента України

В. А. Ющенка

25 червня 2005 року  м. Київ

Високоповажний Пане Президенте України!

Шість десятиліть тому, у вересні 1945 року, закінчилась Друга світова війна, найкривавіша за всю історію людства. Ніколи ще життя людини, її права, духовні цінності не піддавались такій тотальній нарузі, а травми, заподіяні цією війною багатьом поколінням людей, не були такими глибокими.

Одним із трагічних наслідків цієї жахливої війни залишається насильницьке переселення в 1944—1951 роках понад 500 тисяч українців з предковічних етнічних територій сучасної південно-східної Польщі — Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини в Україну, здійснене на підставі злочинної Угоди, яку підписали Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки і, так званий, Польський комітет національного визволення 9 вересня 1944 року.

Незважаючи на те, що цією Угодою передбачався принцип добровільності, насправді процес переселення українців за численними свідченнями переселенців та науковими дослідженнями українських учених, не тільки був позбавлений ознак декларованої добровільності, а й супроводжувався розгорнутим масовим терором проти українського населення з боку польських збройних формувань, спаленням українських сіл, тотальним винищенням їхніх мешканців. Це була брутальна депортація за етнічною ознакою, виїзд чи невиїзд з рідного краю був питанням життя або смерті всієї родини. Внаслідок нечуваного за жорстокістю терору було спалено понад 300 українських сіл, замордовано десятки тисяч безневинних українців.

У цей страшний час неоціненну підтримку українському населенню надавала Українська Повстанська Армія, яка була єдиною силою, що виступала на захист українців, організовувала самооборону населення та чинила збройний опір переселенським акціям.

Після так званого «добровільного» переселення, за межами батьківського краю опинились понад 120 тисяч українських сімей. Це був час нелюдських випробувань, принижень та знущань, розлучення цілих громад і родин, втрати нажитого роками майна, брутального ставлення до переселенців зі сторони радянської влади, арештів, страт та вислань за найменше національне самовиявлення. Таким чином, прокомуністична польська влада при активному сприянні радянської, пішовши на прямий акт геноциду, практично ліквідувала українське населення в країні, зруйнувала духовну і матеріальну культуру найзахіднішої гілки українства.

Депортація сотень тисяч українців довгі роки була фактично забороненою темою. І тільки в останній час, після розпаду Радянського Союзу, стали відомі реальні масштаби великої трагедії українських переселенців.

За роки незалежності України громадські організації, які об’єднують колишніх переселенців та їхніх нащадків, що компактно проживають у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях та місті Києві, неодноразово звертались до законодавчої та виконавчої влади України з вимогою розв’язати найболючіші проблеми, породжені депортацією.

Однак численні звернення, ухвали зборів та листи старою владою просто ігнорувались, а План заходів тодішнього Кабінету Міністрів, прийнятий на вимогу громадськості у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення українців з території Польщі, окрім формально проведеного вечора пам’яті та офіційних засідань в ряді областей, практично залишився невиконаним.

Громадські організації, вчені та цілий ряд політичних партій і народних депутатів вважають, що для розв’язання проблем, породжених примусовим переселенням автохонних українців з території Польщі, необхідна політична воля нового керівництва Держави Україна у вирішенні, в першу чергу, наступних питань, а саме:

1. З огляду на статтю 6 Закону України «Про правонаступництво України» (№ 1543 від 12.09.1991 року), де зазначено, що Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, необхідно прийняти Верховною Радою України закон, яким дати політико-правову оцінку етноцидній акції примусового переселення, передбачити надання переселеним статусу депортованих, а також прийняти інші нормативно-правові акти, які регулювали б питання реалізації положень Угоди від 9 вересня 1944 року, зокрема відшкодування кожній родині господарського майна, яке залишилось в Польщі згідно даних евакуаційних листів.

2. Переглянути План заходів, прийнятий у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення українців з території Польщі, та склад Організаційного Комітету попереднього Кабінету Міністрів, внести в нього необхідні зміни, забезпечити фінансування та контроль за його виконанням.

3. Звільнити депортованих та їхніх спадкоємців від сплати державного мита, інших платежів за видачу закордонних паспортів.

4. Передбачити при підготовці нових підручників для середньої та вищої школи об’єктивне висвітлення цієї ганебної акції в новітній історії України.

5. Створити в Музеї народної архітектури та побуту України експозицію «Житло та побут українців, депортованих з етнічних територій сучасної південно-східної Польщі».

6. Встановити в столиці України пам’ятник українцям — жертвам політичних репресій на Холмщині, Підляшші, Надсянні та Лемківщині в XX столітті.

7. Розглянути на Консультаційному Комітеті Президентів України та Республіки Польщі, Державній міжвідомчій комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій питання щодо всебічного сприяння обома державами процесам примирення українців та поляків, розвитку стосунків у дусі порозуміння, прощення, взаємодопомоги, а також інші питання, які потребують узгодження на міждержавному рівні, зокрема:

— державної охорони та збереження національних святинь (храмів, кладовищ, поховань, давніх топонімів, інших пам’яток) українського народу на території Польщі, польського народу на території України;

— створення рівних умов для встановлення пам’ятних хрестів, меморіальних знаків, стел, пам’ятників на місці знищення українських сіл у Польщі і польських сіл на території України з написами, які не ображали б національної гідності жодного народу;

— проведення в населених пунктах, які були зруйновані під час війни, спільних акцій скорботи і порозуміння (облаштування кладовищ, братських могил і увічнення пам’яті українців і поляків, які трагічно загинули в 1943-1947 роках, встановлення пам’ятних хрестів, спільні Богослужіння);

— спрощення процедури перетину українсько-польського кордону виселеним українцям та їхнім нащадкам для відвідання колишніх місць проживання у Польщі, кладовищ та могил своїх предків.

Високоповажний Пане Президенте України!

Сподіваємось, що у Вашій особі, при новому Уряді України, вирішення цих проблем знайде вагому підтримку, оскільки відходить у вічність останнє покоління депортованих, яке належить до учасників війни, що твердо вірили у Вашу Перемогу на виборах Президента України, підтримали Вас своїм голосом, участю в подіях Помаранчевої революції.

Просимо Вас дати відповідні доручення Уряду щодо підготовки і, в порядку законодавчої ініціативи, внесення у Верховну Раду необхідного законопроекту з цього питання та належного розв’язання найближчим часом комплексу державних і україно-польських міждержавних політико-правових, організаційних, фінансових та інших проблемних питань, породжених депортацією, з урахуванням наших пропозицій.

Звернення прийнято на загальних зборах Громадської організації «Холмщина та Підляшшя» міста Києва, які відбулися 13 травня 2005 року.

З великою повагою,

Голова товариства,

учасник війни Степан Романюк