Холмщина – українська історична земля…

ХОЛМ не є зви­чайним руським* містом, яке через певні історичні обставини потрапило до складу Польщі. Свого часу це була столиця Галицько-Волинського князівства, причому в момент його максимальної потуги, коли кордони цієї давньоруської держави простягалися від Вісли аж до Дніпра. Саме тому в XIII ст. Холм потрапив на сторінки усіх руських літописів, хоча існував ще задовго до Данила Галицького. А наш король зробив з Холма справжню столицю, що вражала навіть іноземців, які немало бачили і мали з чим порівнювати.

Історія Холма починається в VІ-VІІ ст., задовго до Київської Русі, тож він був регіоном формування нашої першої легендарної руської державності.

Згідно зі скандинавськими сагами, десь тут мала бути країна Holmgardia, володар якої Олімар платив данину варягам. Оскільки і на південному боці Карпат збереглися відомості про країну Ладомерію, і угорці називали Галичину Ладомерією, та з огляду на невелику відстань від Холма до річки Лади (60 км) та Червенських міст, вірогідно, угорці і скандинави були добре поінформовані про давнє минуле цих земель.

У IX ст. ця територія потрапила під вплив Великої Моравії, тож місцеві русини були хрещені учнями Мефодія майже на століття раніше від хрещення Русі Володимиром Великим. Саме тут, у  Холмському кафедральному соборі, зберігалося унікальне рукописне Євангеліє X ст. «словенської віри” зберігається у відділі рукописів Бібліотеки ім. Леніна під інвентарним номером 106).

Те, що Євангеліє потрапило до Холма не випадково, підтвер­джують документальні свідчень 973 р. про те, що кордони Празького єпископства доходили тоді до річки Буг, тобто вклю­чали і Холм.

До складу Київської Русі Холм потрапив у 981 р. або в 993 р., а оскільки, за повідомленням Якова Суши, вівтар місцевого со­бору Різдва Пр. Богородиці датуються 1001 р., то цілком ймовір­но, що собор спорудив Володимир Великий. Є підстави вважати, що Холм першим, навіть раніше від Перемишля, відокремився від Києва, утворивши своє незалежне князівство. За свідченням Длугоша, у 1074 р. Холмщиною володів князь Григорій, тимчасом як Рюрик почав князювати в Перемишлі лише з 1084 р. Длугошу можна вірити, бо він довгий час жив у Сандомирі та Санчі і мав змогу ознайомитися із західноруськими літописами ще до того, як їх у XVI ст. знищили єзуїти.

А що й нині Холм розташований осторонь від основних трас, у глухому закуті між Україною та Польщею, то тим більше у давні часи, аж до XIII ст., про його існування майже не  згадувалося, і до часів Данила Галицького місто перебувало немовби в тіні.

Після смерті у1227р.краківського князя Лешка Білого його дружина, руська княгиня Гремислава, оселилася в Сандомирі і по­велася так, ніби мала намір повернути усе Засяння Русі. Десь у 1253р. Данило Галицький вів переговори з сином Гремислави Бо­леславом Соромливим у Тарнові щодо кордонів Русі та Польщі; вірогідно, основна суперечка точилася за Бохню та Величку, і врешті вирішили, як компроміс, передати у володіння Гремиславі.

Фактично це було рішення на користь Русі, бо після Гремислави Бохня стала власністю холмських князів, і холмський князь Шварно (Юрій) щорічно отримував з Бохні 1000 гривен. Цей факт підтверджує Галицько-Волинський літопис таким пові­домленням: татари «почали воювати лядську землю, лише пере­правившись через Віслу».

Саме після фактичного повернення Русі аж до берегів Вісли Данило Галицький звернув увагу  на Холлмщину, однак ще певний час вагався у виборі столиці між Холмом і Дорогочином.

А що саме Холм опинився у центрі княжих земель, то й став столицею величезного, як на той час, князівства. Навряд чи будь-який князь наважився б будувати столицю в кількох десятках кілометрах від державного кордону, в ті часи оборонній безпеці столиці приділяли велику увагу, тож кордон мав бути, як мінімум, у 150-200 км далі на захід, тобто йсправді на Віслі. Рішення про розміщення столиці приймалося до татаро-монгольської навали на Київську Русь, отже й загроза зі сходу була відсутня, а вся увага звернена на захід.

Будівельні роботи в Холмі були завершені у 1240 р. За різними даними, Данило Галицький спорудив значну кількість храмів (Різдва Пр. Богородиці, Косми і Дем’яна, св. Трійці, Іоанна Золотоуста), а та­кож палац на Кафедральній Горі. Є свідчення, що до оздоблю­вальних робіт він залучив іноземних майстрів. За повідомленням літописів, найпишнішим був храм Іоанна Золотоуста, викладений, вірогідно, мармуром: «При вході в олтар стояли два стовпи з ці­лого каміння, і на них – склепіння; а верх же вгорі прикрашений був зорями золотими на лазурі; внутрішній же поміст її був вили­тий з міді і чистого олова, так що блищав, як дзеркало. Дверей же її двоє були прикрашені каменем тесаним – галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм…»

Навколо міста були зведені потужні мури, тож не дивно, що татари не змогли взяти Холма ні у 1241 р., ні у 1262 р. (хоча хан наказав зруйнувати міські мури, Данило Галицький під різними приводами ухилявся від виконання цього розпорядження).

Чутки про унікальне місто-фортецю, яку не здатні взяти татари, розійшлися по усіх усюдах, і під захист міських мурів почали сходитися люди звідусіль, зокрема й з території польської держави: «Ляхи ідеху і во день і уночи». Не варто тлумачити ці слова так, що усі «ляхи» були поляками, бо ляхами тоді називали й українців, які разом зі своєю землею потрапили до складу Польщі (вже в іншому місці Галицько-Волинського літопису автор уточнює, що йдеться про «ляхів-українян», що у 1266 р. попередили своїх бра­тів у Холмі про напад, який готували поляки).

Апогей розвитку Холма припадає на часи правління князя Шварна (Юрія) Даниловича, який отримав від батька не тільки холмську, белзьку і червенську землі, а й став правителем Литви. Таким чином, Холм тоді був столицею величезної держави, яка простягалася від Балтійського моря та кордонів з Росією аж до Бохні (саме тоді Бохня платила Юрію 1000 гривень щорічно).

У 1269 р. Юрій помер і був похований разом з батьком десь тут, у катакомбах під кафедральним храмом Різдва Пр. Богородиці. Церкви св. Івана Золотоуста, св. Косми і Дем’яна та св. Трійці згоріли під час пожежі 1256 р., і тепер навіть не відомо, де вони містилися. Донині зберігся лише кафедральний храм (є свідчення, що тут були поховані не тільки Данило Галицький та Шварно (Юрій)Данилович, Михайло Юрійович, Семен Юрійович, тобто ціла династія руських князів, яка правила в часи найвищого злету Галицької Русі).

Точне місце поховання не відоме досі, бо функціонери ПНР уникали навіть згадувати про руське минуле Холма, а тим більше не бажали робити з нього український меморіал. Тому поляки й самі не проводили ґрунтовних археологічних досліджень, і українським археологам не давали це робити (хоча останні і не надто наполягали!).

З-посеред усіх західних руських земель Холмщина потрапила до складу Польщі в числі останніх, причому, як і у випадку з Га­личиною, це було зроблено руками самих же русинів. Незалежним Холмське князівство було до 1433 р. (точніше, Белзько-Холмське, оскільки у 1399 р. останній холмський князь Іван Юрійович загинув у битві з Тимуром на Ворсклі, і відтоді Холмщиною пра­вили белзькі князі). За ці землі між Литвою та Польщею постій­но точилася боротьба, яка мала відлуння і в українському сус­пільстві. Інтереси Литви відстоював Олександр Ніс, а Польщі – Грицько Кірдей, який не тільки приєднав до неї Поділля, а й робив усе можливе для приєднання Холмщини.

У 1433 р. він розбив Олександра Носа і в нагороду за це був призначений королем Ягайлом першим холмським старостою. Поки існувало Белзьке князівство, юридично Холмщина належала до нього і вважалася тимчасово окупованою Польщею. Однак у 1462 р. (за іншими даними – у 1481 р.) останній белзький князь Федір, не витримавши подвійного тиску Польщі та Литви, втік до Москви, і тоді Холмщина остаточно перейшла до Польщі і була включена до складу Руського воєводства.

Досить пізнє приєднання Холмщини до Польщі мало своїм ре­зультатом те, що міжконфесійна боротьба тут була особливо гострою, оскільки православ’я пустило дуже міцні корені. Като­лики не наважилися створити в Холмі своє єпископство (воно було спочатку в Грубешові, а згодом у Красноставі). Тож проти­стояння в Холмі встановилося переважно між православними та греко-католиками. У 1599 р. сам холмський воєвода Андрій Уровецький створив конфедерацію на захист православної віри. Спра­ва дійшла до того, що міщани Холма відмовилися поховати в місті греко-католицького єпископа Мефодія Терлецького, і като­лики були змушені забрати його до свого кафедрального костелу в Красноставі. Певна річ, Холмщина палко підтримала повстання Богдана Хмельницького, і міщани здали Холм козакам майже без бою.

Однак завдяки наполегливій просвітницькій діяльності греко-католицької церкви і […] Холмщина, не втрачаючи українських рис, поступово почала міняти східну орієнтацію на прозахідну. Місцеві греко-католики не були догматиками та сліпими східними фанатиками, вони збагнули переваги католицької церкви над пра­вославною, яка вже давно зупинилася у своєму розвитку.

Уніати приділяли особливу увагу просвіті народу та своїх священиків, саме це допомогло їм вистояти і в XIX ст.

У 1639 р. при греко-католицькій церкві св. Миколи в Холмі була відкрита філія Краківського університету, і його першим ректором став Яків Суша. Він написав хроніку міста Холма, назвав її «Фенікс», прозоро натякаючи на те, що завдяки уніатству Холм відродить свою колишню славу. Холм справді став не тільки духовним, а й освітнім центром українства на заході. В 1669 р. тут відкрили колегіум Піарів, у 1760 р. – греко-католицькудуховну семінарію, а в 1766 р. – філософські студії отців-василіан.

У Холмі досить болісно, немов передчуваючи майбутні страждання, сприйняли факт ліквідації польської державності. У 1794 р.Холмський греко-католицький єпископ Порфирій Важинський очолив боротьбу проти Росії, приєднався до повстання Т.Костюшка і сформував з місцевих українців полк, командування яким доручив полковнику Гроховському.

Однак у 1815 р. Холмщина таки потрапила до складу Російської імперії, яка сконцентрувала свої зусилля не на розвитку цього краю, а на викоріненні уніатства. Величезну послугу Москві зробив холмський єпископ Ціхановський, який у 1810 р. дозволив в усіх греко-католицьких церквах вести службу польською мовою, а оскільки до Холмського єпископства тоді належали не тільки Холмщина та Підляшшя, а й Варшавське воєводство та Сувалщина, то було завдано страшного удару по українству в цих найбільш віддалених від України регіонах. Тож невдовзі тут, на колишніх руських землях, запанувала польська мова. Людям стало однаково куди йти: чи то в церкву, чи то до костелу, отже, кількість костелів почала стрімко зростати (якщо в XVI ст. їх було лише 60, у XVII ст. – 131, то в 1818 р. – вже 300). Відповідно, кількість церков зменшилася з 700 до 278.

Така тенденція дала привід Семашку та Попелю ініціювати в1835 та 1875 роках рух за скасування унії, а Москва взялася до діла так круто, що невдовзі пролилася кров, і події набули міжнародного розголосу. Щоб підтримати перехід греко-католиків в православ’я, у 1888 р. до Холма приїздив Олександр III, а з Галичини росіяни привезли москвофілів з метою русифікації цього краю. В атмосфері переслідувань і знущань багато греко-католиків були змушені залишити Холмщину (серед них був ісвященик Качоровський, дочка якого стала матір’ю папи Римського Івана Павла II).

У цій ситуації єдиним позитивним моментом було те, що російські історики, виконуючи урядове замовлення, заходилися досліджувати історію Холмщини, оприлюднили значну кількість забутих документів, і хоча усе це подавалося як сторінки російської історії, освіченим людям було зрозуміло, що йдеться про укра­їнську історію. Певна річ, доведення руського походження цих земель не становило надто великих труднощів, тож у 1912 р. на основі цих історичних досліджень Холмщина була виділена зі складу Королівства Польського в окрему російську губернію.

Перша світова війна завдала українському Холму колосальних втрат. У 1915 р. під приводом ведення бойових дій росіяни про­вели тотальну евакуацію українського населення міста, після якої переважна більшість городян сюди вже не повернулася. Саме так з Холма в Донбас потрапила майбутня дружина М. Хрущова Ніна Кухарчук (цікаво, що й родові корені дружини засновника черво­ної імперії Надії Крупської також походять з Холмщини).

Так, за допомогою Москви, місто з українського перетворило­ся на майже суцільно польське. Коли 9 лютого 1918 р., за умо­вами Брестського миру, Холмщина та Підляшшя були включені до складу України, то в Холмі почалися масові протести польсь­кого населення.

Прикметно, що росіяни не обмежилися «зачисткою» місцевого населення, а й вивезли найцінніші пам’ятки українства Холмщини, які донині перебувають у Москві (в т. ч. архів та музей Холмського братства, що був відкритий у 1892 р.).

Не стала для українців рідною і реанімована у 1918 р. польсь­ка держава. Її ставлення до корінного українського населення мало чим відрізнялися від російського. Польща не тільки запро­вадила політику повної денаціоналізації українства, а й опустилася до варварської практики нищення церков, пацифікацій і навіть фі­зичного знищення українців. Основним полігоном цього дикун­ства стала Холмщина (напевно, через високий рівень української національної свідомості, що зберігся завдяки особливостям іс­торичного розвитку цього регіону).

У 1940 р. сюди прибув професор Іларіон Огієнко, сподіваю­чись, що національне і духовне відродження народу має неминуче привести і до відновлення власної держави (за офіційною статис­тикою, у 1939 р. українці в Холмському повіті складали 48%, тимчасом як поляки – лише 28%).

На початку Другої світової війни німців сприйняли в Україні мало не як визволителів. Вони і справді дозволяли українцям те, про що годі було мріяти навіть у «демократичній» Польщі, не ка­жучи вже про СРСР. У 1940 р. німці передали Кафедральний Богородчанський собор в Холмі Українській автокефальній церкві. […]

Дуже скоро, вже в липні 1941 р., українці збагнули що й до чо­го, коли гітлерівці почали знищувати та відправляти в концтабори провідних діячів ОУН, членів уряду щойно відновленої українсь­кої держави. У Холмі був розташований шталаг 319, де з 150 тис. полонених загинуло 120 тис. солдатів, переважно українського по­ходження (вони потрапили в полон в перші місяці війни на тери­торії України). Не кращими показали себе й поляки, які протягом 1942-1943 рр. знищили в Холмі 55 українців, а в сусідньому Грубешівському повіті – 200 осіб.

І попри все, українська громада змогла протистояти німецькому і польському тоталітаризму. Значну роль у консолідації сил віді­грав Огієнко, який був обраний Холмсько-Підляшським митропо­литом. Він відновив роботу 220 церков, а службу наказав вести українською мовою, хоча це не сподобалося і полякам, і німцям. Завдяки духовному підйому рух за незалежну Українську державу на Холмщині був особливо сильний, і настав час, коли українці фактично отримали контроль над усім краєм.

Посилення українства на Холмщині надзвичайно стурбувало не тільки польських шовіністів, а й Москву, тож за вже відпрацьо­ваним сценарієм «евакуації Холма у 1915 р.» протягом 1944-1946 рр. тут провели «евакуацію» в СРСР мало не усього укра­їнського населення. У Холмі розташувався переодягнений в польську форму полк НКВС, який проводив операції знищення загонів УПА в регіоні. Останню крапку в понад тисячолітній іс­торії українського Холма поставила у 1947 р. операція «Вісла».

Хоча страшна пожежа 1256 р. знищила майже усе, що було збудоване Данилом Галицьким, проте Холм належить до міст, ба­гатих на пам’ятки української історії та культури.

Південно-східну частину Високої Гори займають руїни мону­ментального палацу Данила Галицького. Розміри цієї будови, як на XIII ст., вражають (22 х 57 м), а товщина стін іноді сягає 2 мет­рів. Блоки з тесаного вапняку вирубували з цієї самої гори, і сліди цих робіт можна побачити й сьогодні. Палац згорів у 1257 р., а у 1884 р. на честь касації унії царська адміністрація збудувала на його місці церкву св. Кирила та Мефодія, яку поляки розібрали у 1928 р.

На Кафедральній Горі (дещо нижчій від Високої) колись, віро­гідно, стояла надзвичайної краси церква Іоанна Золотоуста. Нині тут міститься Кафедральний Богородчанський Собор, в підземел­лях якого поховані галицькі та холмські князі, монастир василіан, будинок колишнього Холмського братства та палац єпископа.

Богородчанський храм від часів Данила Галицького неоднора­зово перебудовувався, але найгрунтовніших змін він зазнав у 1756р.(архітектор П.Фонтана). Відтоді тут почали ховати усіх греко-католицьких єпископів. Вже в наш час польська влада пере­творила цей собор на Маріацький костел і повністю перекрила вхід до їх спочивальні. У храмі збереглися чудові твори Ф. Смуглевича («Св. Онуфрій» та «Розп’яття»), а також унікальна срібна дароносиця 1750 р. роботи ґданського майстра В. Йодде зі сце­ною переможної дефілади військ Яна Казимира з-під Берестечка та складання подяки іконі Холмської Богоматері, яку привіз на поле битви єпископ Яків Суша (розміри цього антеподіуму 219х 93 см).

Монастир василіан протягом 1640-1649 рр. збудували єписко­пи М. Терлецький та Я.Суша. У 1875 р. росіяни закрили монастир і перетворили його будівлі на звичайні помешкання.

Єпископський палац збудував у 1730 р. видатний український архітектор Йосип Левицький, але з його оздоблення збереглася тільки столярка.

У місті є ще одна гора, яка зветься Дівочою. Колись тут стояв православний жіночий монастир. Під час одного з нападів його захопили татари, а що монахині були дівчатами, то усіх забрали в ясир. Пам’ять про цю подію збереглася у назві гори.

На вул. Люблінській можна оглянути будівлі греко-католицької духовної семінарії та церкви св. Миколая (1730 р.). Поруч, на вул. Перехідній, є вхід до величезного підземелля, яке веде через усе місто до Кафедральної Гори (вважається, що його довжина ста­новить 15 км). Тут дотепер добувають крейду, і тому його глибина місцями сягає 12 м. Підземелля виникло ще в часи Галицько-Волинського князівства, і археологи переконані, що в цих ката­комбах десь в районі Богородчанського собору поховані наші славетні князі. Тим не менш, під приводом можливих обвалів, польська адміністрація має намір найближчим часом засипати ці підземелля.

Будинок православної духовної семінарії розташований на північному схилі Кафедральної Гори; тепер тут міститься ліцей ім. С. Чарнецького.

На площі Гданській стоїть православна церква св. Івана Бого­слова (1851 р.), яка була споруджена для розквартированих у міс­ті російських військ. Збереглися ікони XVIII ст., що були перене­сені сюди зі знищеної української церкви в Стрільцях.

За часів панування Москви тут були збудовані церкви св. Ки­рила і Мефодія (висаджена в повітря у Велику суботу 1921 р.), св. Духа (розібрана у 1935 р.), св. Олексія, Петра, Йони і Філіпа (розібрана у 1921 р.). Під католицькі храми були передані церкви св. Трійці на вул. Кошаровій (костел св. Казимира), св. Варвари (костел св. Андрія), каплиця св. Федора. Церкву св. Леонтія, шо містилася в приміщені православної духовної семінарії, передали ліцею ім. С. Чарнецького.

Українці брали участь у будівництві не тільки церков, а й като­лицьких святинь, в т. ч. монастиря Реформатів (1750 р.), костелу та колегіуму Піарів (1763 р.). Гроші на їх будівництво дали пани Вольські, а оздоблювальні роботи виконали львівський скульптор Михайло Філевич («Св.Григорій», «Св.Августин», «Св.Леонід») та художник Ф.Смуглевич*.

Мало яке місто навіть в Україні має таку славну понад тисячо­літню історію і зберігас значення центру українства та його ду­ховності – начебто в Холмі закодований глибокий символ нашої державності. І вже не видається випадковістю, що саме тут, на вул. Сенкевича, 25, народився перший Президент України Михайло Грушевський. Його батько викладав тут в Учительський семіна­рії та в Інституті для православних дівчат (що біля монастиря Ре­форматів), але в жодному сучасному путівнику по місту це ім’я не згадується, хоча більш визначних постатей, ніж Данило Гали­цький та Михайло Грушевський, в історії Холма не було і навряд чи вже буде.


*Йдеться про українське місто. – Ред.

*Додамо, що земляком Ф.Смуглевича був український художник Данило Кондратович (1765–1844).