Нонна ГРИГОР'ЄВА,

1932 р.н., с.Ярославець
Грубешівського повіту

 

ЗАГАРБАНА ДОМІВКА

Минуло 60 років, як "чорна хмара накрила" наш рідний дім... А біль у серці залишився донині. Холодної осені 1944 року не­сподівано до нас увірвалися двоє молодих вояків Радянської Армії, назвавши себе один Петром, другий – Іваном. Ми зі стар­шим братом здивовано перезирнулися і в цей час почули ви­гук: "Собирайтесь! Вас здесь убьют, мы приехали вас вывезти отсюда". Брат Вітя відповів, що нікуди не поїде, а якщо вб'ють, то в рідній хаті. У відповідь на це вояки крикнули: "Приказ начальника – закон для подчиненного!" І, скрутивши руки брату, кинули на холодну вантажівку, де лежав сніг. Вона стояла у нашому дворі. Мене посадили в теплу кабіну. Пані Мазурова й інші сусіди почали голосити. Вояки крикнули: "Мать! Не вмешивайся!" І вантажівка рушила.

Привезли нас до Холма й скинули на мокрий сніг. У Холмі люди з наших-таки місць чекали потяга просто неба. Палили вог­нища й грілися, бо вже був мороз. Через три тижні, вранці, подали ешелон з товарними вагонами, куди нас загнали, як бидло, й щільно зачинили вагонні двері на цілий день. У ва­гоні було темно, холодно й тісно. Підлога промерзла, доводи­лося стояти, а хто мав якийсь клумак, то міг трохи посидіти. Двері вагона нам відчиняли один раз на добу, ввечері, для фі­зіологічних потреб. Возили нас чомусь цілий місяць, і за цей час у кожного завелися воші й короста.

Нарешті в грудні ешелон вивантажили в Одеській області, на станції Березівка, не сказавши навіть, куди йти чи їхати далі. Дорослі розійшлися, а ми з братом, малі та голодні, плачучи, залишилися одні замерзати на грудневому морозі. Наш плач почула якась жіночка. Підійшовши, вона спитала: "Дети, что вы здесь делаете? Где ваши родители?" Ми їй розказали, що ми сироти, що мені скоро одинадцять років, а брату 16.

І що нас примусово вивезли з рідного дому, з Польщі, а тепер ми не знаємо, куди нам йти... Вона відразу ж кудись побігла дові­датись про нас. Повернувшись, сказала, що про нас тут ніхто нічого не знає.

Ця добра жіночка, яка назвала себе тіткою Сонею, прихистила нас у глухому хуторі Фудзінці Одеської області, де жила з дво­ма доньками нашого віку – Вірою і Ганною. Не знаю, скіль­ки кілометрів ми подолали, але йшли цілий день. Було дуже важко й холодно, лише пізно ввечері добралися до її хати-землянки. Там було чисто, тепло й привітно. Віра й Ганна щиро нас при­вітали й запропонували роздягнутися. Брат Вітя відразу зняв верхній одяг, а я не могла того зробити, бо від корости, яка перетворилася в гнійні рани, вся одежа приклеїлася до тіла, було дуже боляче. Тьотя Сеня порозрізала одяг, а роздягнути мене так і не змогла. Вона сказала: "Сейчас я сделаю теплую ванну, ты искупаешься, и отстанет одежда". Справді, після купання одяг відстав, але разом з одежею відійшли вражені шматки тіла, відкривши глибокі гнійні рани. Руки не розгина­лися. Після цього я дуже тяжко й довго хворіла, боліли сугло­би, горло, серце. Люди казали, що це ревматизм.

Тітка Соня жаліла мене, як свою рідну дитину, й казала: "Будем делить кусок хлеба вместе с вами. Ибо я перенесла тоже нелег­кую жизнь". Але хліб із соняшникової макухи їсти не можна було, тому що він колов язик, а після його споживання дуже болів живіт.

Весною до нас завітала тітка Шура, жінка колишнього брига­дира колгоспу (який був на цей час на фронті) і сказала, що вона виконує обов'язки бригадира і  нам усім треба вийти на лан працювати. Я орала плугом, полола баштан, збирала шовкопряди й виконувала всі роботи, які в колгоспі нам дава­ли навесні й улітку. Коли поверталися додому, разом з тіткою Сонею, заготовляли паливо на зиму з коров'ячого кізяка. Та­кож місили ногами глину з кізяком, щоб обмазати всю земля­нку. За ціле літо у колгоспі з братом Вітею заробили аж два кілограми пшениці...

В кінці серпня 1945 року пішли чутки, що наші земляки поверта­ються додому, в Польщу. Ми з братом також вирушили у по­дорож. Доїхали до Ківерців  Волинської області. Брат Вітя ска­зав, що піде довідатися, як нам добратися додому, а мені нака­зав стерегти його велосипед. Мене ж на станції Ківерці якісь сердиті дяді в міліцейській формі почали допитувати за вело­сипед брата,  де він його взяв. Коли я відповіла, що велоси­пед – з дому, з Польщі, мене почали ці дяді звинувачувати, що я його вкрала, і кинули в якусь темну кімнату, де я пробула усю ніч. Вранці відчинили двері й крикнули: "Валяй отсюда немедленно, велосипед конфискован, а будешь жаловаться, так вот наш бог, – і показали на величезний портрет Й. Сталіна, який висів на весь зріст біля входу в Ківерцівський вокзал,– тогда узнаешь, почем фунт изюма".

Брата я не дочекалася і зі своїми бідами вирушила шукати їжу на смітниках. Мною зацікавилися земляки з Польщі, які прожи­вають у Ківерцях і донині, і сказали, що недалеко від Ківерців живе мій рідний дядько Михайло, і що він годує голодних людей, які приходять зі Східної України, бо там голод. Розшукала я дядю Михайла. Але, на жаль, довго мені не довелося в нього жити, бо його переслідували за те, що він був багатий і годував бід­них, які втікали від голоду. Два рази його вивозили у Сибір, а на третій сказали: "Якщо ще раз утечеш, уб'ємо, як собаку".

З цього часу вся його сім'я почала переховуватися, а мене відвез­ли до містечка Володимира-Волинського. Там довелося мені довго блукати незнайомими вулицями, шукаючи їжі та якоїсь праці. Але був голод, і люди мало що викидали. Харчувалася я тим, що знаходила на смітнику: кісточками від вишень, гни­лою мерзлою капустою та цибулею, запиваючи холодною во­дою.

У 1950 році розшукав мене брат Вітя, який відсидів у Луцькій тюрмі більше чотирьох років за те, що хотів повернутися до­дому в Польщу, і сказав, що наші "переселенці" одержують квартири і компенсацію за майно, яке покинули в Польщі, і що нам треба звернутися до Луцького облвиконкому, аби й нам щось повернули. А коли ми звернулися, з нами не тільки не захотіли говорити, а ще й сказали, що коли будемо чогось домагатися і не будемо мовчати, то вивезуть, як щенят, у Си­бір. Ось ми й мовчали багато років...