Моє село Черемно

Село Черемно розташоване поряд із селами Турковичі й Вакиїв. На південь від нього, за 3 км, через ліс – містечко Тишівці, а на захід, за 5 км– село Переспа. Усі ці назви історичні, ві­домі багатьом холмщанам, бо пов’язані з давнім княжим го­родом Червенем, від якого й досі залишився насип, який був основою фортеці. В дитинстві на її валах і всередині ми знаходили наконечники стріл, срібні хрестики, персні, келихи й інші предмети побуту наших предків.

Село Черемно було невелике (приблизно 200 дворів). Населення – переважно українці. Поляків було лише декілька сімей, тому під час масового примусового перехрещення польськими шо­віністами православних українців на католиків, яке супрово­джувалося биттям вікон і грабунками, здійснюваними вночі, в нашому селі не було розбито жодного вікна. Селяни організу­вали самооборону села. Якщо вночі таємно підкрадалась до села банда поляків, із-за кущів і тополь знімався такий шале­ний, галас зчинений оборонцями, (він супроводжувався різ­ними звуковими ефектами), що поляки тікали, гублячи шапки, кидаючи коней, і більше не з’являлись.

У селі була школа, розташована на вигоні, у центрі села. Навчання в ній до 1939 року здійснювалося тільки польсь­кою мовою.

Після приходу німців навчали українською мовою вчи­телі з Галичини. Вони вели просвітницьку роботу серед українців, спрямовану на підняття їхньої національної свідо­мості й культурного рівня. Влаштовувалось святкування ви­датних дат нашої історії, яке супроводжувалось читанням вір­шів Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших наших поетів. Сильними стимуляторами у збереженні духовності українців і їх причетності до української нації були Церква й православ­на віра. Священики у своїх проповідях намагались будити на­ціональну свідомість українців, а в цей час національна при­четність визначалась вірою: католик – поляк, православ­ний – українець.

Велике значення у житті холмщаків мали церковні празники, які кожна церква святкувала раз на рік. Найбільший празник був у Турковичах 14 липня, на Ризи Положення. Сюди збирався православний люд з усієї Холмщини. Місцевість навколо цер­кви мала вигляд ярмарку: тут розміщались крамарі зі своїми товарами. Такі празники давали можливість спілкування з близькими, знайомими і родичами. Люди відчували, що їх ба­гато, що вони православні, а отже, українці.

У селі були талановиті люди серед молоді. Ще у 30-ті роки вони організували український клуб, де існував драматичний гур­ток, виконувались українські пісні.

Житель села Дудко Павло зі своєю родиною створив орккестр. У святкові дні біля його будинку збиралась молодь з усього села на музики.

Одного з музикантів Степана Дудка, забрали до Німеччини,  там він був застрелений господарем-німцем через непорозуміння. Другого Дудка, Володимира, забрали вночі поляки, вивели за село і вбили. Це був 1943 рік.

Наше село постійно будувалося, а тому біля дворів лежали коло­ди. На цих колодах вечорами збирались хлопці й дівчата, до­пізна співали українські пісні, зокрема: «Ой на горі там женці жнуть», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Уїхав козак на війноньку», «Ой у лузі червона калина», «Стоїть гора високая» та інші.

У 1940 році сільські хлопці та дівчата на тих колодах склали піс­ню про те, як поляки займалися розбоєм, намагаючись нас вихрестити на католиків. Ось уривок з неї:

Жили орли і ворони,
Жили без різниці,
Прийшла пора для поляків:
Йшли на Зубовичі.

Добре їм було ходити
І віконця бити,
І  по хатах грабувати,
І церкви валити.

Поляк завжди лакомий
І  всього му мало:
Стояла при горі драбина,
Він поліз по сало,

Набрав сало на рученьку
І почав злазити,
Тріс му щабель під ногами –
І поляк забитий.

Після того, як поляки спалили Сагринь, Турковичі, село Черничии, Черемно весь час жило в напруженому й настороженому стані, а весною 1944 року, коли вже зазеленіли поля, його мешканці перебрались до поселення Гостинного.

Під час виїзду у жительки нашого села Марії Вороняк корова почала тікати до Тишовецького лісу, в якому часто паслася. В цей час із лісу вийшло кілька озброєних бандитів, взяли Ма­рію і корову, повели в ліс і вбили. Марія була освіченою лю­диною, закінчила гімназію, знала історію України і Росії, роз­повідала селянам про нашу культуру, видатних людей, була в селі живою іскрою українства. За це її і вбили.

У 1943 році вбили сільського кравця Григорія Ковальчука – про­сто так, прийшли до хати і вбили.

У 1945 р. (після війни) почали повертатись додому демобілізовані з армії наші односельці, які не знали, що село депортоване, поляки їх вбивали. Тоді був убитий Іван Зуб’як, а його товаришеві вдалось втекти. Він і розповів про смерть Івана. Вбили також Володимира Солонинку, якого німці в 1942 р. забрали на роботу до Німеччини.

Евакуація Чермна почалась у кінці жовтня 1944 року. В село при­їхало кілька кагебістів, які з місцевих поляків створили комі­сію для перепису сімей, їхньої землі та майна. До залізниці нас супроводжували польські солдати з армії Рокосовського. На станції під відкритим небом чекали вагонів понад три тиж­ні. Моїй родині пощастило: нас переселили в м. Володимир-Волинський.

Повернутись «додому» бажання нема, але почуття втрати бать­ківщини весь час зі мною.