Лідія КРЕЧКОВСЬКА,

1928 р.н., с.Теребінь
Грубешівського повіту

 

СЕЛО ТЕРЕБІНЬ ТА МОЄ ДИТИНСТВО

Холм, Холмщина, холмщаки... Для переважної більшості людей ці слова не мають ніякого значення. Їх дивує, що це, де цей Холм?! Проте для нас, холмщаків, котрі там народились, рос­ли, вчились, ходили босоніж по рідній землі, по врані­шній росі, сплітали вінки з латаття, волошок, маків, рома­шок – ці слова – глибока рана, що кровить і, ма­буть, кровитиме до тих пір, доки житимемо.

А вирвані ми були живцем з рідних осель і розкидані по всьому тоді Союзу.

В одному із сіл Холмщини, в Теребіні, народилась і я.

Село це Грубешівського повіту Люблінського воєводства, гміна Вербковичі. Народилась я 1928 року в родині хліборобів Шидловського Івана Іосафатовича й Шидловської Ольги Павлівни.

Моя мама була з родини Павла і Варвари Волянських. Була у мене старша сестра Марія, 1926 р.н.; молодший брат Іван, 1933 р. на­родження. Батьки займались землеробством, важко працюва­ли і все старалися прикупити більше землі. Дідусь Павло ще й стельмахував. Батьків тата мого ми, онуки, не знали тому, що вони померли, коли тато ще не був одружений. Батьки були грамотні, де вони вчили польську мову – не знаю, а по-російськи читати їх учили у Воронезькій губернії, куди вони були евакуйовані під час Першої світової війни 1914 року.

Село було досить великим, у центрі стояла двоповерхова школа, як мені здається, цегляна, а ось церква була дерев'яна, навко­ло церкви росли високі дерева. Пам'ятаю, що на Великдень на деревах розвішували саморобні різнокольорові ліхтарі зі свіч­ками всередині. Це було неймовірно гарно.

Була у центрі села й велика кузня, де працювали чоловіки сім'ї Коришків.

Частина села у напрямку Сагриня називалась Березини, мабуть, тому, що в цій стороні був ліс. Друга частина у напрямку до Грубешева звалась Помаранці чи Помиранці, вже точно не пам'ятаю, але думаю, що це пов'язано було з тим, що в цій частині був цвинтар. Ще одну частину села називали Зади, а чому – також не знаю.

У 1935 році я пішла до школи. Моєю першою вчителькою була Анна Садовеька. Керівником школи був п. Францішек Ліпко, а п. Марія Ліпко теж вчителювала. У моєму класі було 2-3 дітей з польських сімей, останні – українці, але нам було су­воро заборонено розмовляти українською мовою. Пам'ятаю, як одного разу вчителька перед уроком малювання дала мені кольорові олівці й папір роздати дітям, після уроку я повинна була все зібрати, полічити й повернути. Ось я поча­ла пошепки рахувати по-українськи, а вона, напевне, почула й почала мене сварити та лінійкою по долоні вдарила. Це я запам'тала на все життя. Вчителька постійно кричала і при­мушувала розмовляти лише польською мовою. Але в цілому я не можу сказати, що було до нас, дітей українців, якесь вира­жено вороже ставлення.

У нас були дві хати – одна стара, неподалік від школи. Справа в тому, що десь у 1937-1938 роках майже кожну ніч спалахува­ли у селі пожежі. Здебільшого підпалювали досить замо­жних селян. Як я пам'ятаю з розмов дорослих, це була робота комуністичної партії, котра перебувала у глибокому підпіллі. Така доля спіткала і моїх батьків: старе обійстя згоріло, прав­да, на самій хаті згорів лише дах, стіни залишились.

Відремонтувавши стару хату, тато на одержані гроші від страхов­ки почав будувати нову трохи далі від центру села. Там був побудований досить великий хлів, бо худоби різної у ба­тька було чимало, збудував стодолу і почалось будівництво хати, але завершити його так і не довелося – почалась війна, потім окупація.

Зі свят найбільше пам'ятаю відзначення Різдва, Паски, Трійці. Престольне свято в нашому селі було на день Іллі.

Нам, дітям, дуже подобалось, що на Різдво домівку в хаті встеля­ли соломою, під скатертину на стіл клали сіно, посередині ста­вили кутю. Мама пекла смачні пироги, "завиванці", обов'яз­ково з маком, повидлом. Варився холодець, готувалась дома­шня ковбаса, кров'янка, запікалась шинка, бігус із капусти, усього я вже й не згадаю. Із першою зіркою тато вітав усіх зі святом, і ми вечеряли. Горілка у сім'ї була, як кажуть, для го­диться, тато з дідусем випивали по чарці, мама зовсім не пила, крім своєї настойки з вишні чи сливи.

Для дітей було великою подією, коли ми їздили на Престольне свято в с. Турковичі. Туди з'їжджалась тьма народу, панував гамір, сміх, пісні, якісь атракціони. Нам купували цукерки, бублики. І було дуже весело.

Неподалік від нас жило дві польські сім'ї. Я не можу сказати, що ми з ними дружили, але й не ворогували. Справа ще й у тому, що ми, діти, були завжди чимось зайняті: то потрібно намити картоплі, яку варили для тварин, влітку ходили по бур'ян, допомагали у прополюванні льону, проса, вибиранні конопель, в підсіканні будяків у пшениці чи ячмені, то у вибілюванні по­лотна й т. ін.

Поляк Дец, сусід, іноді заходив до нас, його завжди дратували портрети Шевченка і Франка, що висіли на стіні. А одного разу, пам'ятаю, він запитав мого молодшого брата Івана, коли він піде до школи. А малий йому відповів,  коли він піде до школи, то вже буде вчитись по-нашому. Така відповідь усіх збентежила, але саме так і трапилось.

Добре пам'ятаю 1 вересня 1939 року, початок Другої світової вій­ни. Все відбувалось у якомусь шаленому темпі: військові, ци­вільні, хто на чому – всі їхали на Волинь, тікали від німців. А тут кордон переходить Червона Армія, і вся та маса народу повертає назад. Дві доби, а може й більше, у селі панувала мер­тва тиша, було повне безвладдя, скрізь валялась зброя, на лузі стояв залишений літак. Після затишшя у село ввійшла Черво­на Армія і затрималась тижнів зо два. Пам'ятаю, що батьки приймали дома офіцерів, годували їх, ось вони й розповіли, що покидають село,  запрошували їхати з ними, пояснюючи, що роботи в Союзі вистачить для всіх. Загорівся цією ідеєю і мій тато, мама була проти. Все вирішилось дуже просто: один із офіцерів поговорив з татом наодинці, пояснив, що у них го­лодно, що нема чого тікати від свого добра.

На зміну Червоній Армії в село увійшли німці. Ця армія справила зовсім інше враження. Всі вони були начищені, нагодовані, безтурботні й веселі, все грали на гармоніках, дуже любили коней, годували їх цукром і шоколадом. Було обрано в селі солтиса (голову), почались постійні збори яєць, масла, курей і т. ін. Вся худоба, свині були окільцьовані, щоб селяни не ви­користовували їх для себе. Але люди навчились знімати кільце з вуха великої свині та чіпляти на порося. Часто вночі робили облави на молодь, вивозили до Німеччини, але завжди хтось повідомляв про цей намір, і молодь, підлітки ховались у схо­вищах, лісах. Вночі у нас в хаті спав лише дідусь. А батьки й ми, діти, спали на горищі хліва. В тій його частині, де зберігали зерно, під підлогою був викопаний схрон, по якому ми мо­гли, при потребі, вийти аж на луг, а там уже втікати в поля.

Коли почалась боротьба між поляками та УПА, я навчалась у Грубешеві в учительській семінарії. Пам'ятаю той вечір, коли ми відзначали пам'ять Т. Г. Шевченка, був чудовий концерт. Але, вийшовши після концерту на вулицю, ми побачили, що все мі­сто запруджене людьми, пішими й на возах, а небо наче горі­ло – це так у небі відбивались заграви від палаючих сіл.

Моє село не згоріло, а сусіднє, Сагринь, згоріло вщент. В Сагрині жила моя рідна тітка Собчук Ганна. Вона з сином Дмитром чудом залишились живими, а дядя Володя загинув. Трохи зго­дом, десь, можливо, у травні чи червні, тато, тьотя Аня і я по­їхали до Сагриня, щоб викопати сундук із деяким домашнім добром. Село Сагринь розкинулося в низині. Коли ми виїхали  за межі Теребіня, зупинили коней,  стали немов укопані, вражені побаченим. Уявіть собі мертву тишу, лише десь у вишині чути жайворонків, внизу – згарища, обгорілі комини, руїна, а навкруги – сільські ниви, помережані вузькими межа­ми. Що це було за видовище! Одне поле голубе-голубе від волошок, інше  жовте від ріпаку, а там, далі, біле від ромашок, червоне  від польового маку! На тлі згарищ неймовірна краса природи! Ми довго стояли заворожені, не було сили їхати далі, я вже не пам'ятаю, як ми шукали ту скриню, як повертались назад... І весь час мовчали. Ця картина, сфотографована очи­ма, у моїй пам'яті й досі.

В протистоянні між поляками й українцями німецька влада збе­рігала нейтралітет.

Евакуація почалася у 1944 р. В село приїхала комісія для прове­дення перепису. Оголосили перелік областей УРСР, куди мо­жна їхати. Мої батьки вирішили їхати в Полтавську область. Тато пояснював це тим, що на Полтавщині найродючіші землі, мабуть, ще жевріла у нього надія працювати на своїй землі. Перед від'їздом порізали всіх свиней, наробили ковбас, поза­ливали все приготовлене смальцем. Із собою можна було бра­ти муку, крупи, реманент, коней, віз, сани, тюковане сіно. У нас були два товарні вагони. Разом із нами їхали тітка Ганя з сином і дідусем і сім'я дядька Годлевського Степана. Ми при­їхали в Полтаву взимку, з облвиконкому нас направили в село Крутий Берег Полтавського району. Але вся біда в тому, що там не було де жити. Місцеве населення було вкрай здивовне: що за люди, звідки, чого прибули? Але згодом старші поговорили із селянами, знайшлись сім'ї, які приютили нас. Час був важкий, місцеве населення голодувало, невизначеність із житлом – все це дуже пригнічувало батьків, мама постійно плакала.

У травні в Полтаві зустріли День Перемоги. А тоді вирішили їхати у Волинську область. Повертались уже "своїм ходом", були в нас коні, віз і навіть свій пес. Взяли лише все необхідне, все інше роздали.

У західних областях колгоспів ще не було, займались батьки зем­леробством, а згодом пішли в колгосп.

Ми, діти, кожен вибрав свій шлях: сестра закінчила Львівський торгово-економічний технікум, я – Луцький педагогічний інститут, а брат – Львівський політехнічний інститут.

Повертатись у рідні місця я не хочу, гадаю, що нас там ніхто не чекає й нікому ми там не потрібні. Залишилось не стільки по­чуття втрати, як почуття туги – оті дитячі спогади про поле, луг, сад...