Розалія НОСАЛЬ,
1934 р.н., с. Сагринь
Грубешівського повіту

Людмила ЯНОВСЬКА,
м.Київ, журналіст

НЕЗАМОЛЕНИЙ САГРИНЬ

Серце болить, а розказувати треба... Про одне із понад трьохсот українських сіл, спалених у сорокових роках минулого століт­тя на предвічних українських землях Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, які нині є південно-східною територі­єю сучасної Польщі. Це село називається Сагринь. У березні 1944-го за дві доби поляки вбили і закатували в ньому понад тисячу українців – від немовлят до найстаріших. Про цю незбагненно-жахливу трагедію я почула через 62 роки після того, як вона сталася, від киянки Розалії Леонтіївни Гнатюк, котра була тоді дев'ятирічною дівчинкою: криваві події у рідному Сагрині відбувалися на її очах...

Допоможи нам, Боже, назавжди зцілитися од помсти – і поля­кам, і українцям. Допоможи замолити ненависть і нелюдську жорстокість предків. Щоб ні в кого з нащадків не було причи­ни написати: "Серце болить, а розказувати треба..." А поки що нехай бачать сини, онуки і правнуки обох народів, нехай знають, що буває, коли чинити не по-християнськи, всупереч Господу і людській сутності...

Якщо замкнути дві доби

Якщо ж сімома замками ті дві найжахливіші доби із дитинства пані Розалії замкнути у мурованій темниці із найтовщими стінами, щоб не озивалися, не потрапляли на очі і не пропікали душу не­стерпним болем хоча б на годину, то можна почути церковні дзвони у православному храмі Сагриня, які скликали на служ­бу Божу перед першою оранкою. Із обійстя Носалів (дівоче прізвище пані Розалії), розташованого на височині, побачити пару коней та чоловіка у святешньому білому полотняному вбрані, котрий вишивав плугом борозна до борозни весняну землю. Як віддалявся із наступною чорною ниткою ріллі аж ген-ген, то здавався малій Розалії білим птахом. А наближав­ся до стежки і затримувався там на якийсь час – вже було зна­ком для дівчинки, що орачу принесли в горнятах-близнятах обід. Отож треба й собі пригнати гусей чи корів з пасовиська додому і попоїсти.

У хаті завжди було щось смачне. Мама Розалії, пані Надія, ніко­ли не готувала котлет – смаженина шкідлива. Зате щотижня розкладала на м'ясному фарші половинки варених яєць, до­давала масла і спецій, згортала рулет і запікала в пергамент­ному папері, і варення сливове готувала по-особливому. Воно не варилося, а. кілька ночей умлівало в печі у горщиках. А по­тім діставали з льоху – ним присмачували каші. Розалія лю­била мамину киселицю: із компоту, сметани й кількох ложок борошна. Борщ із вушками. Пироги, що пеклися на капустя­них пелюстках. І ще багато-багато страв, якими дивувала її мама. Дівчинка ніколи не бачила, як вона спала, бо коли прокидала­ся, ненька вже частувала сніданком, засинала – матуся ще господарювала.

Але й доньку пані Надія змалку призвичаювала до всього, що робила сама. Ліпити вареники. Справлятися самій із малень­ким веретенцем, коли взимку сідала за прядку. Із золотавої соломи виплітати довгі косички, які потім зшивалися і вибу­довувалися у височезні, понад людський зріст, бочки. Як тка­ли у Сагрині лише чоловіки, так і солом'яних засіків ніде опіс­ля більше не зустрічала пані Розалія. У одних виплетених боч­ках зберігали посівне зерно. В інших – для худоби і на боро­шно. Добиралися до них по драбинах, насипали круглими де­рев'яними мірками, а мишам було до цих зернових запасів зась.

У Сагрині мешкало багато заможних родин, котрі господа­рювали, працюючи важко, але інтелігентно, культурно, осві­чено. Коли у дітей розпочиналися канікули, за шкільні парти сідали записані до "Гуртка господинь": приїжджі агрономи й зоотехніки навчали жінок сівозмін, як доглядати, лікувати тва­рин і приймати в них пологи та усіляких інших селянських премудростей. Батько Розалії закінчив якусь господарську школу в Росії. І щоразу купував календарі Ваврисевича, холмщанського педагога, редактора й видавця, котрий сам був селянським сином і знав, що й до чого, усе на світі. "Не зро­биш так, як написано у Ваврисевича (коли сіяти, чим піджив­лювати й таке інше), то й урожаю не буде",– казали сагринці. Ті з них, які не мали змоги придбати календар (коштував не­дешево), сиділи над ним у сусідів. Бо треба, наголошує пані Розалія, не просто любити землю, поважати її, відчувати, а й з розумом до неї ставитись.

Куток, де вона жила, називався Корчунок. Тому що її бабусі до­велося викорчовувати берези, якими заросло поле за десять років, доки вона мешкала із сім'єю в Оренбурзі. Мама Розалії тільки народилася, коли холмщан виселили з рідної землі впер­ше, 1914 року – до Росії. А прапрадід, ще за панщини пра­цював у місцевого поміщика економом і упродовж кількох років був підрядником на будівництві сагринської церкви. Вона, автокефальна православна, зміцнювала дух сагринського українства вірою. Це у той час, коли її не забирали, як у 20-30-ті роки під костел, а відродилося коли в ній православ'я з 1 вере­сня 1939-го, після нападу Німеччини та розпаду Польської дер­жави. Ожила тоді філія благодійного культурно-просвітниць­кого товариства "Рідна хата", його драмгурток ставив укра­їнські п'єси. Бо у двох школах, просторих і гарних, раніше ви­кладали, залежно від того, яка тоді панувала влада, російсь­кою (до 20-х років) або польською. А за рідну мову, почуту на перерві, польські учителі били учнів лінійкою по руках. Роза­лія стала ученицею 1942 року, школа українською – з 1939-го. Коли поверталася після уроків додому, на півкілометровій ділянці дороги, що межувала з лісом, над її головою свистіли кулі польських бандитів. Їхню ненависть підсилювало те, що німці спочатку надали українцям трохи свободи. Зате окупан­ти обклали сагринців великими податками. У кожному госпо­дарстві прикріпили до поросячих вух металеві кульчики – тре­ба було вигодувати і віддати вже велику свиню. Кмітливі українці, щоб зарізати її на Різдво чи Великдень собі, дуже вміло фашистів дурили. Пробивали патроном вухо підсвинка, перечіплювали до нього металевий кульчик, а здивованим нім­цям пояснювали, що тварина росте повільно, бо немає чим її годувати.

Смертельна загроза нависла над родиною Носалів ще 1943-го, коли й до їхнього обійстя на Різдво вдерся польський бандит Баран, котрий грабував не тільки українців, а й своїх одно­племінників. Він тоді виніс із льоху їхні продуктові припаси і пироги (лишився тільки один книш із маком, який загубив), забрав мамині хустки й нового кожушка. І вбив би їх, якби не вимолила порятунок Данута – бідна полька, котра жебракува­ла по селах із дочкою, боса й гола, не знала, як перезимувати, а вони її прихистили. Згодом за приязнь і добро віддячили їм прихистком ще й інші порядні чуйні поляки. Не чекали ж Носалі нечуваної жорстокості від сусіда Петра, котрий мешкав за триста метрів від них і навіть розмовляв з ними українською.

Двох сагринців поляки убили взимку 1944-го. Одного, котрий поїхав по дрова, закатували в лісі. А в другого влучила куля, коли обороняв Сагринь, як хотіли спалити вперше. Односельці проводжали загиблих з почтом. І не знали, що не­задовго небіжчиками стануть майже всі вони, але по-людськи похоронити їх буде нікому й ніяк...

Найжахливіші біди

Тривога й небезпека витали в повітрі, відколи запалали навкруги Сагриня села. Розалія Леонтіївна й досі не збагне, чому ж її односельці не втікали кудись уже тоді. Вона з батьками зали­шалася у своїй колонії (віддалене від центру обійстя) на Корчунку лише вдень, а ночувати ходили до родичів у село. Опів­ночі з 8 на 9 березня. Сагринь почали обстрілювати. А десь із 4-ї ранку поляки оточили село й від запалювальних куль спалахнули хати, стодоли й стайні. Заревла худоба, закрича­ли, вибігаючи з осель, перелякані люди. Мама нашвидку вдя­гнулася, накинула пальтечко на Розалію, і вони побігли до Зелінських – маминої тітки Катерини і її чоловіка Данила – найшанованішого представника сагринської громади. На Першу світову війну пішов військовим лікарем, потрапив у полон до німців, зцілював там полонених від інфекційних та усіляких інших хвороб. Крім освіти, багатого досвіду, мав ще й неабияку здібність: руками діагностував каверну в легенях і запа­лення мозку. Мама Розалії спитала Данила Степановича: "Що їм робити?" "Рятуйтеся!" – відповів він, трохи провів їх у на­прямку лісу й повернувся додому. Він із родиною й кілька сімей зачинилися у мурованій бані: там уціліли. Хату поля­ки підпалили, а до бані чи не змогли добратися, чи не схотіли. Бо поранених було чимало й серед нападників, лікаря потре­бували й вони. За два кілометри від Сагриня розривна куля пробила плече мами Розалії й вийшла через груди, не зачепи­вши, слава Богу, ні серця, ні легень. Вона сховала поранену руку, з якої цебеніла кров, до підперезаного кожушка. Кулі лі­тали над ними,  коли йшли ровом. Мама геть знесиліла, і вони лягли удвох у рові на сніг перепочити. До 4-ї дня під ними роз­танув сніг і просохла трава. Навіть не застудилися. Вийшли до самотньої хати у полі, де зібралося зо три десятки сагринців (їх потім усіх там закатували). Звідси було видно, як горіло й грабувалося село: з їхнього двору поляки вивезли шість во­зів добра. Мала Розалія почула, як страшний рудий бандит наставляв свою команду, щоб пильнували, бо десь тут має бути полька з дитиною. А вони з мамою вже знали, що її вбили за сто метрів од цієї хатини. Розалія підійшла до рудого й сказа­ла, що вона полька (мовою володіла добре), що мама поране­на. І той направив їх до Модриня, де діяв тоді польо­вий госпіталь.

По дорозі зайшли до бідної хатини поляка Казика. Він був дуже віруючим, мав багато розумних слухняних дітей, декотрі з них підпрацьовували в родині Розалії – пасли корів. Казикова дружина одразу заварила ромашку, щоб про­мити мамину рану. Розалія вжахнулася, коли мама розв'язала пояс кожушка і з неї впала додолу "печінка". Вона ще довго так думала. Бачила печінку, як вдома різали теля чи свиню, прий­няла за неї великий кавалок запеченої маминої крові. Мама скрикнула, уздрівши за вікном свого сусіда Петра на білому коні й за ним кілька сотень бандитів. "Пані Надю, хутко під лавку!", озвалася Казикова жінка, а малу Розалію примос­тила до своїх дітей на піч. Досиділи тут до ранку й пішли в село. Дорогою скрізь переступали через тіла убитих. Данило Зелінський зробив мамі другу перев'язку. Згодом вони попря­мували в поле шукати наймолодшу мамину сестру Настю. Знайшли її мертвою – сусід Петро вистрілив їй межи очі. Ле­жав убитий юнак у гімназійній формі. Сусідка Шпачиха, ще дихала: притискала до себе трирічну дитину, а восьмирічна, поряд, уже була мертва. Допомогти їм було нікому. Тра­гедії, що сталися за дві доби у Сагрині, були страшніші одна за одну. Дуже вродлива шістнадцятирічна дівчина Ліда із ба­гатої сім'ї десь вчилася, а додому приїхала на шевченківські свята, які відзначалися в Сагрині дуже цікаво, з виставами й піснями. Вона з розпачу подряпала обличчя бандита, котрий намагався зґвалтувати її на кладовищі. Озвірілі нелюди при­в'язали одну ногу дівчини до дерева, а другу – до коня, й ро­зірвали... Багато сагринців згоріли у своїх хатах. До сотні  загинули у церкві, закидані гранатами. Нині в ній – костел... А новонароджені, закатовані й розвішані на плоті...

Все, досить продовжувати перелік тих нещасть уже просто не можу... Пані ж Розалія чимало із тих страхіть бачила дев'яти­річною дівчинкою, із тими спогадами мусить жити. Врятува­тися вдалося чотирьом сотням сагринців. їх усіх депортували із споконвічної рідної Холмщини до України. Вони винесли з пекла у своїх душах неабияку жагу до життя. Багато з них здо­були вищу освіту, стали відомими шанованими людьми. Роза­лія Леонгіївна Гнатюк – дуже досвідчений провізор. Вона навідується у Сагринь – зовсім інший, здичавілий і змалілий порівняно із селом її дитинства. Зупиняється біля свого двору (там мешкають поляки, переселені з Волині), але зайти – немає снаги... Як же довго має відмолювати її Сагринь Польща...