Роман БЕКЕША,

1940 р.н., с.Дратів
Людвінівського повіту

 

ПЕРЕСЕЛЕНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Я, Бекеша Роман Адамович, народився в селі Дратів Людвінського повіту Люблінського воєводства. Батько – Бекеша Адам Васильович народився в 1906 р., мав неповну освіту (закінчив церковно-приходську школу за царизму), займався сільським господарством. Мама – Бекеша(Павелець) Варвара Станіславівна -1909 р.н., була освічена, навчалася в початковій школі, допомагала батькам у всьому.

Коли почалася Перша світова війна, мої батьки були примусово з родичами вивезені до Росії, в Тульську губернію, село Маслово Куркінського р-ну, де ми прожили з 1915 по 1918 рік. Мамі тоді виповнилося п’ять років.

Наше село було дуже мальовниче, воно нараховувало понад двісті дворів, посередині села стояла православна церква, пам’ятаю, що була гарно розписана. Батюшка дохідливо відправляв усі служби, особливо святкові, моя мама співала в хорі і брала мене з собою.

З одного боку села розляглися поля господарів, а з іншого – луки з великим озером, вечорами там лунали співи птахів та кумкання жаб. Біля озера був вигін, де пасли корів. Мій батько мав човна і сітку на рибу. Іноді ввечері я з ним їздив закидати сітку на ніч, а вранці батько привозив плотву, линів, окунів, щук. З іншого боку озера жив пан, який увесь час воював з селянами, бо вважав, що то його власність. Але вони його не боялись, ловили рибу, навіть вигнали двох панових охоронців. У селі жили українці, поляки і євреї.

Крім сільськогосподарських робіт, батько добував торф. Це була важка праця. Збиралося декілька чоловік і їхали за три кілометри його копати, потім витягали з болота, розрізали на шматки і сушили. Торфом опалювали оселі.

Під час німецької окупації взимку 1942-1943 року було дуже багато радянських військовополонених, які втекли з концтаборів. Вони, виснажені, голодні, ходили по хатах і просили хліба, солдати обмерзали і вмирали в копицях соломи. Після їх відвідин люди хворіли на тиф. Моїй бабусі військовополонений поцілував руку за хліб-сіль, вона захворіла і померла. Незважаючи на окупацію і страх, селяни (українці і поляки) все-таки брали до себе цих нещасних людей і переховували в схронах. Взяв і батюшка декілька чоловік. Серед цих людей були лікарі, які допомагали селянам. Але у селі були і ті, що доносили німцям, прислужували їм. Серед донощиків був і поляк Поделко, якого пізніше розстріляли партизани.

Настало літо 1943 р., були жнива, одного дня наїхали німці, оточили садибу батюшки, почали зганяти людей з усього села. В цей день вони вбили батюшку, його дочку Олю і військовополонених, які у нього ховалися. Багато людей забрали в гестапо, а потім відправили в концтабір „Майданек”. Забрали й мого дядька Савича Володимира, там він загинув. Люди усього боялися.

У нашому селі була початкова школа. За німців я навчався в ній у 2 і 3 класах. Навчання провадили українською мовою, викладали математику, співи, малювання, Закон Божий. Вчителями були Давидовичі – чоловік і жінка, яка за найменшу провину била дітей по руках лінійкою.

Восени 1943 р. прийшли партизани з об’єднання Федорова,хтось спалив школу, вчителі покинули село, навчання припинилось.

Ще до війни, у 1939 р., мої батьки збудували дерев‘яну хату, а в старій мешкала моя тітка з двома синами. Ввечері ми світили лампою, бо в селі не було електрики. В господарстві мали коней, корів, свиней і різну птицю. Вирощували зернові, овочеві культури і льон, з якого виготовляли полотно, шили одежу та білизну.

Незважаючи на німецьку окупацію, люди все ж таки іноді веселились, відзначали релігійні свята. Взимку (по закінченні весняно-осінніх робіт) збирались у друзів, співали різних пісень – російських, українських. Жінки ходили на “піжарки”. Гуртків особливих не було, бо жили в неспокійний час.

Стосунки з польським населенням (а їх у нас було менше, ніж українців) були добрими. Я мала подружок Аделю, Вацку, і ходила до них на свята, а вони – до мене. З ними я розмовляла польською мовою. Вони теж не ходили до школи, бо вона знаходилась за три км.

За окупації треба було здавати німцям «контингент» – всю худобу, яку кільцювали. Нерідко німці робили облави, звозили людей в гестапо, євреїв спочатку забирали в гетто, а потім почали на місці розстрілювати. Одного разу під час облави загинули три брати поляки.

Селяни допомагали партизанам. Але від імені партизан діяли різні банди, особливо боялись аківців (Армії Крайової), вони все забирали, що люди мали…

Село від польських банд постійно потерпало. Батьки вдома не ночували, зі зброєю cиділи в стодолах, бандити нападали і грабували. Не раз мене трясли і питали:”Muw, gdzie ojciec”.

Восени 1944 року з колонії виїжджали німці чи поляки (не знаю), наші люди поїхали купувати у них зерно, картоплю і там натрапили на банду, яка їх постріляла – загинуло 12 чоловік. Пам’ятаю лише прізвища Сачева Володимира і Шепітуна Миколи.Від банд ми не втікали, не кидали господарство, тим паче, що навколо були поляки. Тодішня влада нас не захищала.

Влітку 1944 р. під час жнив нас визволила Радянська Армія, і селу дали невелику охорону, але це не захистило нас від нападів. Почались розмови про нашу депортацію в Східну Україну. Приїхала комісія на чолі з уповноваженим Коломойцем, почала записувати в різні області України. Зимою 1945 р. декілька родин депортували, а моїх батьків і більшість населення примусово виселили в квітні 1945 року.

Ми потрапили в Рівненську область. Нас висадили на ст. Мізоч і кинули напризволяще. Притулку нам не надали і ми переїхали в Олику Волинської області. Знайшли помешкання у одної жінки — Глаші, у якої було двоє дітей, а чоловік загинув на фронті. Ще була наймичка Дунька з дитиною, а її батьків вивезли до Сибіру.

Одного зимового вечора в двері постукали, зайшла ціла ватага озброєних „червоноармійців”, всі були одягнені в кожухи з погонами і зірками. Це прийшов Глашин брат з лісу. Він просив батька допомагати Глаші, хлопці мусять ховатись, бо бореться за Ураїну. Після цього мої батьки все покинули і виїхали в Золочів Львівської області, де прожили 20 років. В Золочеві дали хату по переселенських документах та роботу. Місцеве населення ставилось до нас прихильно.

У моїй родині росла і моя сестра. Ми отримали вищу освіту у м.Львові. Я -в політехнічному інституті, а сестра – в торгово-економічному.

Мої батьки переїхали в 1965 році в м. Запоріжжя. Батько працював на заводі в охороні, помер в 1974 році, там і похований. В 1990 році ми переїхали в м Рівне, мама померла в 2001, їй було за 90 років. Я проживаю в м. Києві, а сестра живе і працює в Рівному.

Повернутись додому хотілося б, але там усе чуже, хата згоріла. Туга живе у серці за рідним краєм, за „босоногим дитинством”, за рідною домівкою, за друзями, за співучими голосами птахів, які вечорами розливались над озером. а також за бабусями і дідусями, які поховані на кладовищі і ніхто за ними тепер не догляне.

Мама Туяк Віра з сестрою у своєму саду, 1936 р.