Ілля БОСАКОВСЬКИЙ,

1939 р.н., с.Березно
Холмського повіту

СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ

З нетерпінням чекав я того дня, коли знову сяду в поїзд, який до­везе мене до рідного села. Трохи про себе. Я, Босаковський Ілля Лаврентійович, народився 27 серпня 1939 року у селі Березна біля Холма. У цьому селі з діда-прадіда жила моя роди­на. Моїх батьків, Босаковського Лавріна Антоновича і Босаковську Віру Степанівну, депортували у 1945 році в Україну, як і більшість мешканців села. Усю сім'ю (тата, маму, мене, сестру Надію, бабусю Теклю) привезли спочатку у с. Смоляна – (біля Хортиці) Запорізької області, а потім у м. Дубно Рівенської області. Тут я ходив до школи, згодом закінчив Львівсь­кий політехнічний інститут, працював 17 років на Луганській електростанції, потім на Чорнобильській атомній електро­станції 12 років. Планував займатися науковою роботою, два роки навчався в аспірантурі у Москві, але події 1986 року (ава­рія на Чорнобильській АЕС) все змінили. Після аварії я пра­цював на атомній електростанції чотири роки. Тепер не пра­цюю, займаюсь громадською діяльністю (я – заступник голо­ви Київського товариства "Холмщина", а також заступник голови товариства ветеранів-чорнобильців). Живу з дружиною Надією у Києві, у Києві живе також мій син Максим з дружи­ною Юлею і мій онук Іван.

І ось, нарешті, до Києва прибула моя сестра зі Львова Осташ На­дія, і ми (я, моя дружина Надія і сестра Надія) сіли у поїзд «Київ-Берлін», щоб прибути у м. Холм.

Влаштувались у м. Холмі у приємному акуратному готелі, непо­далік Данилової гори (чи Холмської гори). Ми кожного року піднімаємось на цю гірку, щоб помилуватися околицями усьо­го міста. Свій приїзд ми спеціально підлаштували так, щоб прибути на 28 липня – святкування дня Святого Володими­ра, чиє ім'я носить православна церква у с. Березно. Кожного року цей день на православному цвинтарі, де розташована прекрасна церква,відбувається свято. Церква споруджена за ініціативою родини Анни і Станіслава Ковальських, їх синів Владислава і Ярослава, дружини Владислава Данути. Найбіль­ше фінансових і організаторських зусиль при будівництві храму доклав Владислав Ковальський. І ось 28 липня вранці ми йдемо до церкви, де вже зібралось багато березенців, мешканців села, які живуть тут, а також тих, яких житєва доля розкидала по цілому світу, по різних державах. Біля церкви – представни­ки влади, духовенство, земляки, які приїхали з різних міст Польщі, з Дубна Рівенської області (Україна), з Луцька (Укра­їна), з Києва та Львова (Україна), з північних теренів Польщі, з нижнього Новгороду (Росія) та ін. О 10 годині вранці розпо­чинається святкова літургія у церкві святого Володимира. Пі­сля церковної відправи відбувається посвячення ікони та па­м'ятного хреста, який поставлено разом із церквою. На хресті – напис: 1947.

Це рік, коли розпочалась акція "Вісла", після якої рештки укра­їнських сімей змусили виїхати на колишні німецькі землі (Ольштинське воєводство). Із спогадами про депортацію ме­шканців села Березно зворушливі слова сказала моя сестра Осташ Надія. Після вшанування пам'ятного хреста усі учас­ники урочистостей відвідали музей історії села, який міститься у просторій чудовій сільській школі. Музей створено за ініціа­тивою вчительки Ренати Гурської та за фінансової підтримки Владислава Ковальського. Чимало матеріалів для музею зібрав і я від своїх батьків, а також серед березенців, які живуть в Ук­раїні (м. Дубно Рівненської області). Все це я передав для му­зею і надалі збиратиму цікаві матеріали. Приємною була пре­зентація, яка вийшла завдяки фінансовій підтримці Данути і Владислава Ковальських. Видання книги благословив Православний архієпископ Люблінський і Холмський Авель. Книга містить матеріали про будівництво церкви у с. Березно(Вла­дислав Ковальський), про історію православного цвинтаря та фрагменти з історії с. Березно(Рената Гурська), спогади уро­дженців села Березно(Станіслав Ковальський, Антон Стець, Надія Осташ) тощо. Фінальною і великою частиною святку­вання була ватра, де у безпосередньому невимушеному спіл­куванні зустрілися усі учасники свята. Владислав Ковальський та Рената Гурська відзначили книжками та сувенірами тих, хто долучився до видання згаданої книги (кс. Ян Лукашук, Ан­тон Стець, Ілля Босаковський, Надія Осташ та ін.).

Упродовж п'ятьох годин усі весело співали під акорди гітари (Оле­ксандр Стець) та акордеона. Потім відбувалися щирі зворушливі розмови, домовленості про подальші зустрічі земляків. Пізно вночі усі розійшлися. На наступний день Владис­лав Ковальський організував нам екскурсію по околицях Березна. Усі четверо  оглянули таємничу сакрально-захис­ну вежу у Столпі, що знаходиться при дорозі «Холм-Люблін»(будівля ХІ-ХІІ ст.), класичний палац Оссолінських у Рейовцю Фабричному, уніатську церкву з дзвіницею XVII ст. у Підгір'ї та багато інших історичних пам'яток. На наступний день разом з Ренатою Гурською відвідали Холмський музей, експонати якого знаходяться у чотирьох приміщеннях, здійснили екскурсію у красиве село Воля Угруська, гостювали у бать­ка Ренати, який прийняв нас щиро і приязно.

Настав час прощання з Холмом, і ми вирушили на Люблін, де зустрілися з працівниками архіву. Я написав листа у цей архів ще з Києва, а тепер ще раз підтвердив свої пошуки інформації про моїх дідів – Туяка Степана і Босаковського Антона. Оглядаючи історичні пам'ятки міста, ми прийшли до того мі­сця, де був у часи війни концтабір "Майданек". Тут було бага­то екскурсійних автобусів, багато відвідувачів. А ввечері ми сіли на поїзд, щоб приїхати до Слупська.

На ранок ми були вже на місці. Нас зустріли племінниці Тереза і Гражина.Це дочки моєї двоюрідної сестри Зосі, яку ми ніколи не бачили. Зауважу, що брат моєї мами - Туяк Ілля Степано­вич - з сім'єю  після акції "Вісла" був виселений у с. Рихліки біля Ельбльонга(Ольшинське воєводство).Коли діти виросли, то переїхали у м. Устку біля Слупська. Там сьогодні живе сестра Зося Місярек з чоловіком поляком Генеком, її дочка Гражина з сім'єю (чоловік, сини Анджей, Кшисєк з дружиною Сильвією та дітьми Патрицією і Домінікою), друга дочка Тереза (її дочка Йола і син Збишек живуть в Англії). Син Зосі – Лєшек Місярек служив капітаном у Колобжегу, має дружину Віолетту і синів Даніеля і Доріана. В Устці живе і мій брат Стані­слав Туяк з дружиною Галінкою і дітьми Анею і Гжегожем. Його другий син Маріуш з дружиною і синами Давидом і Ку­бою живе у Слупську. Ось таке велике багатство родинних зв'язків чекало на мене і мою сестру Надію на березі Балтійсь­кого моря.

Устка – невелике мальовниче курортне містечко, дуже чистень­ке і затишне,з великою кількістью відпочивальників. Розташо­ване воно на березі моря, є гарні ліси, багато квітів і зелені. Море спочатку було трохи холоднувате, але згодом потепліло, і я навіть поплавав у Балтійському морі. Незабутньою була екскурсія на кораблі уздовж морського узбережжя. Кожного дня у нас були зустрічі з родиною, яка нас прийняла дуже щиро, гостинно, душевно.

Як розкидала нас доля! Уперше за шість десятиліть ми зустрілися з своїми рідними – братом, сестрою, їх дітьми, онуками, пра­внуками. На зустріч з нами приїхав син Зосі Лєшек, який є вій­ськовим. Моя сестра Надія пам'ятає його ще дитиною під час гостювання у родини в с. Рихліки(ще був живий дядько Туяк Ілля, який помер у 1975 р., а його дружина Ольга Туяк пере­їхала в Устку, де прожила до 2005 р.). Це було у 1973 році. Ні­хто з нашої новознайденої родини не був в Україні. Тепер ми їх щиро запрошуємо до себе у гості. Три дні гостювання про­минули,як один день. На наступний рік домовилися усією ро­диною зустрітися у с. Березно на свято Володимира, ім'я якого названа новозбудована церква.

Від 1947 року ніхто з наших виселених родичів у рідному селі не був, але бажання приїхати у село і знову з нами зустрітися дуже велике. Хай Бог благословить нас на цю зустріч!