Марія ДУНАЙСЬКА,

1940 р.н., с.Зановиннє
Холмського повіту

 

Моя єдина батьківщина

Моя єдина, незабутня мала історична батьківщина – с. Зановинє на Холмщині. Багато років пройшло з тих пір, як довелося покинути тебе. Завжди згадую про тебе з великою любов’ю і смутком. Пригадую, як перед Великоднем та Різдвом мої тато, мама, дядько, бабця і я їздили до Холма. Там до свят усім за­мовляли обнови. Мені з мамою одяг і взуття шили з однако­вого матеріалу. Це було і гарно, і потішно.

А ще ніколи не забудеться річка Удаль, що кожної весни дуже розливалася. У ній водилося багато риби. Я була ще маленька і батьки забороняли ходити до річки. Але старші діти переса­джували мене через високі штахети і ми всі разом бігли на рі­чку. Та ненадовго, бо прибігала мама і забирала мене додому.

За нашим садком було поле, а далі – ліс, де жили радянські льотчики. Уже в перші дні війни фашисти збили їхній літак. Вони самі були поранені. Все село знало про них, люди допомагали їм, як могли. Всі знали про це, але ніхто не виказав, де вони пере­бувають. Кожного дня хтось із селян брав із собою їжу і йшов до лісу. Поранених льотчиків наші люди переховували й до­помагали їм.

Потім прийшли в село партизани. Мій дід був солтисом* і допо­магав їм. По війні він відмовився від посвідчення, за яким міг би мати якісь пільги.

Два роки ми не ночували в своїй хаті. Тато й дід та й усі чоловіки охороняли село, а жінки з дітьми збирались у невеликі групи й ночували в надійніших місцях. Пам’ятаю: вечір, темно, я в мами на руках, дорослі з тривогою вдивляються у бік с. Стрільці. Село горить. Стривожені й налякані, біжимо на чергове місце ночівлі.

Були випадки, коли ночували вдома. Пам’ятається, як під’їжджа­ли возами якісь озброєні люди, ставили діда, тата й маму по кутках і тримали їх під прицілом. Я лежала в своєму ліжечку й також була під прицілом. У цей час бабця віддавала тим лю­дям усе, що вони вимагали: одежу, їжу, коней…

Коли наблизився фронт, мої рідні все цінніше склали в скриню, закопали в садку й поїхали до лісу, викопали на його окраїні землянки і в них ховались. Німці, відступаючи, помітили ко­ней і кинулися до них розпрягати. Мій дід вискочив із землян­ки й з криком, аби не забирали, побіг до них. Потім усі смія­лися: німці з автоматами тоді були такі вже налякані, що, піднявши руки вгору, повтікали. Коли повернулися в село, то побачили, що все закопане в садку добро зникло. Потім мама казала, що в когось бачила свої вишиті наволочки, обруси та інше. Але про це комусь боялась розказувати.

А після того, як фронт відступив, у селі з’явився комендант, при­їхали льотчики, котрі жили в лісі, і все село ніби ожило, було то свято.

Потім пам’ятається станція Дорогуськ, ми — в товарних вагонах… Тоді я перший раз побачила кіно, яке пам’ятаю й нині. Вагони довго стояли на станції, доверху забиті домашніми речами. Було багато людей,  весь час плакала маленька дитина. По­тім Дніпропетровськ, всі дивувались, який широкий Дніпро. Мене носили в поліклініку – боліли вуха. Зупинились на За­порізькій землі, коней у нас забрали на будівництво Дніпрогесу. Ми жили в хаті, де було дванадцятеро дітей. Мене водили в садочок. Там дуже пахло буркуном і водилося багато ящі­рок. Дорослі переселенці часто перешіптувалися між собою. Одного разу мене посадили на воза, запряженого коровами, й повезли на Захід – «додому». їхали довго, зупинялись, вари­ли їжу, спали на землі. Було холодно. Одного разу нас приси­пало снігом. Та вернутись додому нам не судилось…

І вже через багато років автомашиною поїхали в наше Зановинє: моя внучка, мій син і я – три покоління. Приязно зустріли нас люди, які нині там живуть. Багато розмовляли. Про льотчи­ків, яких переховували в той тяжкий час, син і внучка почули вже не від мене, а від тамтешніх жителів.

Синові та внучці дуже сподобалось, хоч і напівпустинне тепер, село Зановинє. Вразила гарна природа. Милувались журавля­ми їх у тих місцях багато. Нині там відкрита база відпочинку, у великому озері плавають лебеді. Все-таки вміли наші предки вибирати місця для поселень. Квітни ж, моя дорога і незабут­ня батьківщино!