Іван ГРЕСЬ,
1941 р.н., с.Хідче
Холмського повіту

МЕНІ ВИПОВНИЛОСЬ ЛИШЕ 4 РОКИ…

Народився я в сім’ї селянина 27 серпня 1941 року в селі Хідче Холмського повіту Люблінського воєводства. Батько був інвалідом з дитинства, накульгував трохи. Сім’я мала п’ять гектарів землі, будинок, хлів, стодолу та невеличкий садок біля хати. Щоб якось годувати чималу сім’ю (крім нас з батьками жили ще два молошді брати і сестра), садок здавали єврейській сім’ї в оренду. Про війну у пам’яті лишився спогад про свистіння вогняних  куль (десь поблизу працювали «Катюші») над головою в лісі, де ми переховувалися в землянках з іншими сім’ями.

Мені виповнилося чотири роки, коли нашу сім’ю 9 травня 1945 року примусово виселили з Польщі до України, в Кіровоградську область, де ми прожили три роки у скруті га голоді (1948 рік). Після вагань батьки переїхали в село Ставки Рівненського району, де в той час проживав брат батька  Василь з сім’єю. В листі він повідомляв, що переселенців наділяють землею і можна прожити.

Час босоногого дитинства запам’ятався збиранням лободи біля зруйнованих будинків та колосків на ланах. Жили ми в старенькій однокімнатній хатинці, яку здавала тітка Марина. Без домашньої худоби сім’ї було важко.

Пам’ятаю, як у 1948 році пішов до першого класу сільської початкової школи з книжками під пахвою. У кімнаті в одному ряду сиділи ми – первачки, а в іншому – третьокласники (переростки). Вони нам здавалися дядьками, бо вже курили, лаялися та билися.

Після закінчення чотирьохрічки до 5, 6 і 7 класівх з хлопцями та дівчатами  ходив пішки 5 км. до Обарівської семирічки.

У вихідні пас корову в ярах за селом. Я дуже боявся, бо старші хлопці казали, що там ховаються бандити. Випасаючи корів, ми  ставили силки на ховраків, з яких здирали шкурки, сушили та здавали їх чоловіку, що їздив  по селах і збирав ганчір’я та непотріб за цукерки та іграшки. Інколи у неділю ходив з мамою пішки за 9 кілометрів до Рівного, допомагаючи їй нести на продаж молоко, сир і сметану, за що вперше отримав великий бублик з маком.

Добре запам’ятався день, коли по радіо повідомили про смерть Сталіна в березні 1953 року. Цього ранку ми йшли до школи лугом по коліна в воді (іншої дороги не було) і плакали, а на лінійці в цей скорботний день нас прийняли в піонери. Вчився я посередньо, бо мені ніхто не допомагав та і не запитував, чим допомогти, адже батько мав 4 класи церковно-приходської школи у Польщі, а мати була неосвіченою. Вчився, як міг,  сам.

У 1955 році батьки побудували хату в Рівному. День поселення став для сім»ї святом. Я продовжив навчання у 8-Б середньої школи № 1, яку успішно закінчив у 1958 році. Про вступ до інституту я і не мріяв, бо мав лише «3» та «4». Тому пішов здобувати робочу професію автослюсаря в автошколі. Після закінчення працював в автоколоні автослюсарем ходової частини вантажних машин. За півроку так накрутився гайок, що зрозумів: ця професія не для мене. Влітку 1959 року з товаришем вирушив до Львова, де вступив на навчання у Львівську республіканську школу кіномеханіків. Після закінчення школи  працював кіномеханіком, потім старшим кіномеханіком в одному з кінотеатрів Рівного, де й діждався призиву в 1961 році на службу до Радянської Армії. Прослужив усі 3 роки в Ужгороді радіозв’язківцем. За зразкову службу наприкінці 2-го року мене зарахували на курси з підготовки до вузу, що діяли при будинку офіцерів. У вересні здав успішно вступні іспити до Рівненського інституту інженерів водного господарства та упродовж чотирьох з половиною років навчався на гідромеліоративному факультеті. Інститут закінчив у 1969 році, одержав призначення  в Кам’янську луго-меліоративну станцію Одеської області. Приїхав сюди з молодою дружиною.

Перебуваючи  у Рівному,  зайшов провідати рідний інститут.  Професор Людмила Скрипчинська вмовила мене скласни іспити до аспірантури і навчатися заочно. Було важко. Доводилося з понеділка до суботи працювати прорабом та контролювати будівництво на об’єктах усієї Одеської області. За рік я нічого не зробив. Професор Скрипчинська порадила перейти на денну форму навчання в Київ на спеціальність технологія та механізація будівництва гідромеліоративних систем. Я так і вчинив.

Нелегко було навчатися в аспірантурі у такому місті, як Київ, тому  ще працював  у відділі на півставки молодшого наукового співробітника, що дозволяло виїздити часто у відрядження та накопичувати матеріали для дисертації. В аспірантурі провчився з 1971 по 1974 рік. Правда, не всі розділи дисертації написав, бо, обравши тему «Удосконалення технології будівництва закритих зрошувальних систем», я потрапив у залежність від запровадження у виробництво нових сучасних машин та механізмів, а також їхнього розрахунку з застосуванням сучасного економіко-математичного моделювання та оптимізації процесу будівництва. Завдячуючи тому, що розробку цих машин було передбачено в Системі машин, мені вдалося з допомогою та разом зі співробітниками нашого відділу, Брянського заводу іригаційних машин та Всесоюзного НДІ землерийного машинобудування розробити, виготовити та запровадити у серійне виробництво комплекс машин для будівництва закритих зрошувальних систем. Щоб завершити дисертацію, я розробив, розрахував і запропонував оптимізаційну економіко-математичну модель процесу будівництва. Тільки після закінчення цього комплексу робіт, я зміг дописати дисертацію, яку успішно захистив у 1989 році в Москві та отримав диплом кандидата технічних наук.

Мене як спеціаліста з розробки та запровадження нових наукових досліджень запросили у 1985 році очолити науковий відділ Міністерства меліорації України, а після отримання вченого звання, призначили заступником начальника головного науково-технічного відділу міністерства, де я й пропрацював до 1998 року. У 1990 році мене було переведено в Міністерство економіки України на посаду заступника начальника відділу Головного науково-технічного управління, де я пропрацював до виходу на пенсію у 2001 році. З 2001 року до цього часу працюю головним спеціалістом лікувально-оздоровчого відділу Національного фонду соціального захисту матері і дитини.

Закінчивши відповідні курси, зараз  за сумісництвом займаюсь страхуванням життя, майна та авто.

Маю дружину, двоє дорослих дітей (сина та доньку) і четверо окунів.

На жаль, батьки вже пішли від нас і спитати про наші неповіряння під час депортації нікого.

Якось у 1987, правда, мені довелося побувати в Польщі у відрядженні, але далеко від рідного дому, аж у Вроцлаві. За браком часу ніколи було з’їздити в село, де я народився. Зараз у Польщі проживає один мій двоюрідний брат в Познані, а другий – в Хелмі, але про їхнє життя я нічого, на жаль, не знаю.