Ростислав ГВОЗДЯК,

1930 р.н., с.Телятин
Грубешівського повіту

 

 

РІЗДВО ХРИСТОВЕ НА ХОЛМЩИНІ

Наближається Різдво. Новий рік (1 січня) ми ніколи не відзначали. Вся увага на Святий Вечір. Ми фактично починали з "польського" Різдва (ми так називали католицьке Різдво). Різдвяні свята для дітей були кульмінаційним моментом всієї осені. Починаючи з жовтня, а, можливо, й з початку навчального року, ми збирали різні кольорові папери (їх купували в склепі за яйця або в жидівки), якими обмінювались між собою. Солому заготовляли заздалегідь, бо для такої важливої справи потрібні були соломинки з недозрілих рослин. Сніп чи два заготовляли у фазу воскової стиглості, рослини сушили в тіні, обрізували колосся – і матеріал для роботи готовий. Такі снопи у нас були завжди. Справа в тому, що з житньої соломи дідусь Андрій плів косички, а з них шили красиві та гігієнічні брилі.

Для наших ялинкових прикрас, шедеврів мистецтва, потрібні були ще нитки, які мама, і тільки вона, важко добувала: пряла днями і вечорами. Маючи солому, нитки, кольорові папірці, ми робили квітки, квадратики, ромбики різної величини, окремі або з'єднані. Особливою майстерністю виділялись ми при виготовленні голубів і янголів. Самі робили  різних панянок, діда Мороза, Снігурочок. Для цього купували тільки їхні голівки, а все інше – своє. У нас ніколи не було куплених прикрас на ялинку. Щорічно практично все починалось спочатку. Тому так запам'ятались ці дні.

Господарство невелике – кінь, лошатко, корова (часом дві), стадо поросят (біля десяти), до двадцяти курей. Але на свята вони теж хочуть їсти. Тому на три дні треба приготувати корм: нарізати січки, помити картоплю, частково запарити (зварити її), натрясти сіна, вичистити стайню, почистити тварин. Все це робота для чоловіків. Мама – в хаті.

Ще 5 січня спечені булки, сухарики, неперевершені пончики, пироги з маком, капустою, сочевицею. Шостого січня в печі щось шкварчить, кипить на плиті, дідусь тре мак для куті. Ми щохвилини прибігаємо до хати, щоб якось хоч пальцем захопити розтертого до рідкого підсолодженого маку. Але це дуже небезпечно: дідусь може й по чолі дерев'яною ложкою охолодити наш не зовсім благородний вчинок.

Під вечір мама по черзі нас миє. В дерев'яну (інших не було в усій Польщі) балію наливалася тепла вода, і ми по черзі миємось, кожен у свіжій воді. Все чисте, на нас сорочки та штанята із свого полотна, на дерев'яному ліжку замінено житню солому, застелено чистою, випраною вдома і відполосканою на річці білизною. Вже темно на вулиці. Тато вносить дідуха (сніп жита, пшениці), в'язку сіна і багато соломи із сіном під стіл. Ми, діти, відразу відвойовуємо місце під столом, неначе соломи не бачили. Адже в хаті, звичайно, не бачили. Тільки на Різдво: мама (або тато) рівномірно розправляють сіно на столі, зверху накривають ідеально чистою, з особливим запахом свіжості, скатертиною домашньої роботи. Поступово на столі з'являється неймовірна кількість страв та компоти. Все, крім куті. Вона в дівинці (макітра) стоїть окремо, чекає черги. Кутя – на самий кінець.

Кутя – це пшениця, мак, сіль, цукор. Пшениця особлива, біла, а не червона. Зерно сушили на печі, потім його зволожували і тут же починали товкти в ступі, щоб позбавитись луски. Очищену від луски пшеницю знову сушили. Її заготовляли заздалегідь. Пшеницю-кутю старанно відвіювали від луски, мили і варили в чавунному баняку, як кашу в печі. До холодної звареної пшениці добавляли солодкий розтертий мак.

Святвечір починали з зачитування розділів з "Нового Завіту" "від Матвія" і "від Луки", повністю читали ті місця, в яких описано народження Ісуса. Це робила мама. Вона закінчила гімназію при монастирі і знала все майже напам'ять. Після того починали молитись,  на колінах. По черзі дідусь, тато і мама дякували Богові за те, що дожили до цього вечора, що Бог послав свого Сина для спасіння нас, грішних, за те, що маємо; просили благословення на наступний рік. Молитвою дітей "Отче наш..." закінчували цей початок вечері.

Сідаємо за стіл. Кожен зі своєю ложкою та мисочкою, набираємо всього досхочу. У нас ніколи не було горілки та вина. За вечерею весь час розмова про Ісуса,  пророків, про тих, хто йшов на вірну смерть за свої християнські переконання, про те, як треба жити на світі, не відступати від Святого Письма. Так поступово прищеплювалася думка про необхідність читати Біблію, жити за заповітами Божими.

В нашому селі Святий Вечір проводили тільки в родинному колі. В гості ходили в наступні дні. Дуже важлива частина Різдвяних свят – колядування. Колядувати починали з 7-го або 8-го січня і продовжували його майже цілий тиждень. Особливо урочисто і пишно проводили це дійство дорослі. До кожної української хати  приходили колядники. Співали не одну, а кілька колядок, приповідали, поздоровляли.  Кожний господар намагався пригостити їх пирогами, ковбасою, смачним м'ясом і напоями. Колядникам давали гроші, які повністю віддавались на потреби  церкви.

Невід'ємними атрибутами колядників були: зірка, плетена з лози, ясла, коза, чорт, Ірод.

Були й інші колядники, це – діти, їх в селі було багато груп, в кожній по п'ятеро – десятеро. Не завжди вони всі поміщались у хаті, тим більше з вертепом: Йосипом стареньким, матір'ю Марією, яслами і вівцею. Вони давали справжню виставу – власну, імпровізовану. Мудреці поклонялись новонародженому Ісусові, Ірод шукав і не знаходив його, всі разом раділи з того і починали колядувати. За такими колядниками ходила дітвора. На вулиці малеча закидала Ірода снігом, називала його поляком. Таку виставу робили хлопці і дівчата віком близько 15 років. Колядники меншого віку по двоє-троє заходили до хати і колядували, знявши шапки. Всіх колядників нагороджували пирогами, ковбасою, яйцями. Для цього колядники носили з собою торбу.

ЗГАДУЮ СВОЮ РІДНУ ЗЕМЛЮ.....

Я, Гвоздяк Ростислав, 1930 року народження живу в порівнянні з дитинством в ізольованій квартирі з усіма вигодами. Часто з теплом згадую свою Холмщину, село Телятин, в якому народилися мій тато і брат Іван, та сусіднє село Стенятин – мамине та брата Петра, в якому ми всі разом прожили з 1936 по 1945рр. І як про них не згадати в момент, коли занурюєшся в ванну з теплою водою, аж занадто гарячою, а в Стенятині мама швидко купала нас у дерев'яній балії, для кожного міняла воду. Я завжди хитрував, залізав у балію останнім, щоб хоч на хвилинку довше полежати в теплій воді. Фактично, не полежати у воді, а покрутитись в ній, бо теплої води вистачало лише на чверть тіла, а більша його частина  мерзла. Гарячої води було мало, адже тепло на вітер не пускали.

Нас у родині було шестеро: дідусь, тато, мама, брати Іван, Петро і я(середній). Жили ми добре. Була в нас корова з теличкою, дуже симпатична конячка, 2-3 поросят та кури, які завдавали мені багато клопоту. Адже в мої  обов'язки входило охороняти від ненависних, несвідомих курей посіви, які підходили під саму хату. Але найбільшим ворогом до 6 років був гусак. Він завжди чекав, щоб напасти на мене. Тому  ходив озброєний кийком. Я хотів вже господарювати – доглядати за конем, орати, сіяти. Ця мрія непомітно і поступово здійснювалась.

Малочисельна худоба, як у нас так і у всіх селян, трималась не тільки ради молока, м'яса та продажу. Не менш важливо було одержати гній – основу врожайності рослин. За правилами його накопичення, збереження та використанням слідкували не менше, ніж за худобою чи зерном.

В оселі все мало своє місце. Батьки про все дбали, жаліли скотину. Ось тільки себе  не жаліли, працювали з ранку до ночі. Отримавши таку закваску з дитинства, поняття, що тільки робота дає плоди, я  і досягнув професорського звання, доктора наук, заслуженого діяча науки, лауреата премії ім. Д.К.Заболотного, лауреата Державної премії України науки і техніки. Мої батьки, як і багато односельчан, будь-якою ціною мріяли дати дітям освіту.

Трохи про батьків. Тато, якого в селі звали Ілько, поляки назвали Еліаш, а радянські специ – Ілля, закінчив 2 класи приходської царської школи. В парубоцькі дореволюційні роки, коли Холмщина разом із Варшавою належала до Росії, у неділю співав в церковному хорі в рідному селі Телятин. До нас приходили  з інших сіл, адже для молоді це була розвага піти в інше село. Серед молоді із сусіднього села Новосілки була й Ніна – майбутня дружина М.Хрущова. Тато все життя постійно читав біблію, потроху Л.Толстого і Т.Шевченка.

Мама завжди вчилась на "5" з плюсом. Її глибокі знання з предметів у сільській школі запримітив благочинний, який умовив дідуся Андрія послати її до гімназії. По суті, як казала мама, вона виплакала гімназію. Цілий рік нудила батька віддати її на подальше навчання, але звідки було дідусеві Андрієві взяти ці гроші. Адже в нього було багато дітей, серед яких один уже вчився в гімназії, а господарство було занадто маленьке, щоб забезпечити навчання в гімназії дореволюційної Росії, та й гімназія була за 70 км від села. Продовжити мамі вчитись допомогла політика царського уряду. Справа в тім, що не допускалась навіть думка про те, що поляки можуть вирватись з цупких обіймів Росії. Отже, треба було побільше русифікувати не тільки українців, але й поляків. Для цього були призначені місцеві українці – русини, як тоді вони себе назиали. Насамперед вони були православними і не так, як поляки, віддані національній ідеї. Крім того, батюшка в селі та вчитель розмовляли тільки російською мовою. Здібні та освічені сільські діти українців мали би поступово русифікуватись і, знаючи місцеві звичаї, в тому напрямку впливати на поляків. Зрозуміло, що ефективність русифікації була вищою, якщо її проводила місцева інтелігенція, ніж надіслана з центральних районів України, а тим більше з Росії. Ось тому уряд виділяв кошти на підготовку вчителів із місцевого населення, чим і скористалась мама та дядько Степан. Така політика царизму поглиблювала ворожнечу поляків не тільки до росіян, але й до місцевих українців. Адже в крові, свідомості та пам'яті багатьох залишалось і залишається бажання бачити Польщу від моря до моря. Чому б ні? Будучи ученим секретарем Інституту мікробіології та вірусології НАН України, я завжди мав справу з іноземцями. І, звичайно, я щиро сприймав поляків, мав справу з поляками-вченими. Одного разу дуже милу, красиву, інтелігентну пані з Варшави я запросив з'їздити в Умань, оглянути чудо-парк. Назва міста їй щось нагадувала, накінець вона вигукнула: ”Так це ж наша Гумань!”. Умань-Черкащина виявляється польським містом. Або показую місто полякам. Біля пам'ятника Хмельницькому щиросердечне зауваження: ”А! Та це ж той бандит”. При цьому багато людей не розуміють, що в подібних випадках вони сприяють відновленню, становленню національної свідомості. Так, здобувши незалежність після світової війни, поляки зробили фатальні помилки. Вони прискореними методами вирішили ополячити нас. Доречно нагадати, що в першу світову війну російські війська, відступаючи під натиском австрійців, примусили виїхати своїм ходом всіх православних холмщаків до Росії. По дорозі від хвороб їх більше половини повмирало. Після відновлення Польщі, як держави, селяни почали повертатись. Кожного мужчину, який повертався, клали на лавку і нагайками виганяли ”російський” дух. Злоба у селян накопичувалась, коли українцям заборонялось купувати панську землю, яку польський уряд конфіскував у російських поміщиків та церкви. Землю купували поляки, а згодом перепродували її українцям. Селяни про це пам'ятали довше, ніж про нагаї. У нас при Росії школи були тільки російські, при Польщі – тільки польські. В кожній державній установі дозволялось розмовляти лише польською. Цим підкреслювалась неповноцінність української мови. Державну роботу, навіть найнижчу, можна було одержати тільки в тому випадку, якщо станеш католиком та поляком.

Настали божевільні 30-ті роки. Поляки вирішили прискорити ополячення. Майже по всіх селах були зруйновані церкви. Це ж християни, як варвари, нищили християнські храми. Чому ж тоді дивуватись безбожникам-комуністам? Пам’ятаю, як це було. Ранком до села приїхало багато військових та поліцаїв. Біля кожної хати - військовий та поліціянт. Попереджено – будуть стріляти в кожного, хто вийде на вулицю. Крім того, поліція зайняла оборону навколо церкви, а виродки в цивільному почали розбирати–розбивати дерев’яну досить стареньку церкву. При тому свою роботу супроводжували брутальною лайкою, образи кидали на землю. Не один рік віруючий народ приходив молитись на місце розваленої церкви, а ще з більшою завзятістю відвідував православні святині у сусідніх селах, де були муровані церкви. Так поляки боролись з Ісусом, якому самі поклонялися.

Прискорену тактику вибрали також для ополячення. З’явились якісь озброєні люди, яких ми називали бандою кракусів. Вони вночі приходили до господаря і пропонували піти до урядовців та записатись, що ти поляк. Ніхто не йшов. Удруге вони з'явились і наносили селянам велику шкоду – ламали воза або січкарню, млинок чи молотилку. Не допомагало. Третій прихід закінчувався побоїщем усієї родини, а насамперед господаря. Я не пам’ятаю, як це було в нашому селі. Але пам’ятаю агітацію сусідів поляків “пристати на поляка”. Ми жили на колонії серед поляків, яка утворилася на панській землі після першої світової війни – купили землю у поляків. Вже тоді в моїй дитячій душі (6-7 років) визрівало рішення: ніколи не бути поляком.

Акція поляків сприяла організованому опору. Кожний селянин біля дому тримав облитий нафтою квач, або просто солому, прив’язану до довгої тички. У випадку нападу солому запалювали і таким чином давали знати іншим. По селу всю ніч чергували молоді хлопці та чоловіки. Появились підземні схрони(ями), в яких часто спали. І ось настав час, коли, здається, в Посадові спалахнули смолоскипи, які оповістили про напад бандитів. З усіх сіл вирушив народ на допомогу з косами, вилами, сокирами з криком: ”бий поляків”. Набігло стільки людей, що не всі кракуси змогли втекти і вимушені були заховатись у панському мурованому льосі. Наступного дня виявилось, що нічними бандитами були працівники поліції та поляки із сусідніх сіл.

Такого організованого опору поляки не чекали і, ймовірно були вкрай налякані. Вони повідомили до Варшави про озброєне повстання і вимагали втручання регулярних військ. Хвала Богові – обійшлось. За наполяганням депутатів-українців та деяких поляків спеціальна комісія з'ясувала, що ніякого бунту немає. Усі ці події виховували в українців національну свідомість, приспану Росією, а також показали, що тільки власна сила нам дозволить вижити.

Ще до початку другої світової війни, тобто до 1939 року, в селі з'явилось радіо. Його власники: на колонії наш сусід Чок-поляк, у селі – українець(прізвище, здається, Новосад) і власник великого цегельного млина поляк Гаєвський. Останній був дуже порядною людиною. Мав сина Казіка, який вчився десь далеко і був гідним свого батька. Я кілька разів надівав навушники і здивовано слухав музику та різні повідомлення. Такі речі ”вперше” запам’ятовуються назавжди. Так, вперше побачив та пальцем помацав легкову машину, яка завітала до села десь у 1937 році. Вперше побачив німців у вересні 1939р., радянську військову кінноту та танки, на яких їхали солдати, радянський мітинг у селі, на якому комісар та сільські комуністи ”поносили” буржуїв, яким прийшов, нарешті, кінець і від сьогодні в нашому селі назавжди буде добра народна влада. Ми, діти, ототожнювали буржуїв з поляками. З одного боку добре, що кракусам(полякам) прийшов кінець, з другого, думалося, чому моїм сусідам полякам – хлопцям хорошим, має прийти кінец.?

Як би не було, а війну люди пам'ятали, її боялися. Але духовне життя було настільки нестерпним при Польщі, що вони раділи приходу німців, а ще більше радянських військ. Вислів: “Хай буде чорт. аби не поляк” у всіх був на устах. Друга світова війна почалась з нападу німців на Польщу  у  1939р., а згодом на СРСР в червні 1941р. У наших краях спочатку з’явились німці. Вони 3-4 дні маршем пройшли через Посадів, зовсім не звернули уваги на багатотисячне польське військо, яке стояло в Жулицькому лісі та нашому селі на відстані не більше за 1км від дороги. Тільки  раз вистрелили з гармати в той бік. Мабуть, німці добре знали, що польська частина мала тільки протигази та дуже мало гвинтівок. Вони поїхали, не лишивши в селі своїх вояк. Кілька днів в селі панувала тиша, а потім знову прийшла незначна кількість добре озброєних польських солдат, які протягом двох днів вимагали повернути їм зброю, інші воєнні речі, які покинула попередня частина. Тато відніс десь біля 5-ти протигазів. Взагалі, у нас вдома була відраза до   зброї. Тато і мама щиро вірили в Бога, суворо притримувались Христового вчення. Вони відстоювали свої релігійні погляди, посилаючись на Біблію, яку добре знали. Разом з тим поважали інших. На початку війни 1939р. до нас переїхала єврейська родина з Лащева, яка жила у нас близько трьох тижнів, поки не стало спокійно. Одного разу вночі постукали два голодні польські офіцери, питаючи дорогу на Томашів чи Замістя. Вони були дуже збентежені, що потрапили до української хати. Настороженість була настільки великою, що не випускали нікого з хати(ми діти, спали). Батьки нагодували їх, дали на дорогу харчів і сказали, що в селі німців немає. Вони не повірили. Тоді тато провів їх поза селом і показав, як обійти містечко Лащів.

Вони були дуже здивовані і щиро сказали, що від українця такого не очікували. Це були офіцери, які розуміли, що таке честь. Тато їм порадив зайти до сусідів- поляків, переодягнутися у цивільне, або хоч погони зняти. Вони образилися. Ця група хотіла з’єднатись із польським військом, яке ще чинило, на їхню думку, шалений опір німцям у лісах за Замістям. Швидко після початку війни у нас з’явилося 16 радянських військовополонених, які втекли з полону. Тоді втекти з полону було неважко. Вони вибрали нашу хату, тому що була найбільшою серед хат колоністів, а найближчі сусіди були досить далеко – за 200-400 м , та близько був ліс. Здається, вони в нас жили 1,5 місяця. Втікачі вдень не виходили зі стодоли. А моїм обов’язком було сповістити їм про небезпеку, тому я весь час крутився коло хати. Вони були з Донбасу, Запоріжжя та інших областей. Я часто заглядав до стодоли, слухав їхню розмову. Тоді дивував мене інший акцент. Вперше я почув слова: куркуль, класи(я їх ототожнював з класами в школі).

Виникало питання, що робити з такою групою людей. У хаті не могли вони жити, бо вся наша родина жила в одній кімнаті-кухні, крім того, прокормити стільки людей через зиму було неможливо. А тут ще наказ німців – за переховування полонених розстріл всієї родини. Не зважити на це зимою 1941-1942р.р. не можна було. Тато вирішив цю проблему просто. Він багато разів їздив до Лащева(приблизно 5 км) і возив сало, м’ясо і всяке інше урядникові. От урядник і дав довідку, що ці люди не полонені, а були взяті німцями для якихось там робіт(здається для відбудови шосейної дороги). З цією довідкою тато, брат Іван та всі полонені відправились на станцію Рокітно(вузькоколійка) і поїздом доїхали до Вугнова.

Батьки були тверді у своїх поглядах. Наприклад, при появі незалежної Польщі, мамі, як освіченій людині, запропонували вчителювати в польській школі, в глибині Польщі, але треба було відректись від національності та віри. Мама відмовилась.

Із поляками-сусідами ми жили добре, в їхні свята намагались  не працювати в полі, стукати. Щоб ми, діти, не заглядали до їхніх святкових марципанів, мама завжди  пекла для нас щось незвичне. Сусіди віддячували нам тим самим. Виникає питання, якщо такими хорошими були стосунки, то чому так завзято нашу родину хотіли знищити? Та тому, що мама була єдиною в селі людиною з середньою освітою, а насамперед знищували інтелігенцію. Підчас німецької окупації мама вчителювала в українській школі в с.Городиславичі, де українська мова прозвучала вперше за 300 років.

Поляки зрозуміли, що з ідеї ополячення нічого не вийде, тому вирішили звільнити територію фізичним знищенням українців. Адже в селах жило близько 95-99% українців. У нас в селі(а не в колонії) жило 3 польські та 3 єврейські родини. Тому таку акцію треба було проводити організовано і планомірно. Почали знищувати передових людей. За одну літню ніч поляки по всіх селах повбивали по 3-5 чоловік, в тому числі і мого дядька Федора, який був зразковим господарем. Це сприяло підвищенню напруження та самоорганізації як українців, так і поляків. Вже восени 1943 року сусідка полька повідомила маму, що нашу родину хочуть знищити, тому благала все кинути та втікати. Так і зробили. Все кинули, в одних кабатах, без торб розбіглися. Зробити це було важко, бо всюди були розставлені польські сторожі, які перевіряли кожного. Мама буквально випхнула з дому до Галичини брата Івана(тоді йому було 15 років), а згодом і мене(13 років). Сама з братом(5 років) втекла до сусіднього села Посадова до родичів Мамчурів. В селі на нелегальному становищі залишався тато. Йому вже не вдалося залишити село. Хату розграбували сусіди поляки. Тато ховався в селі близько півроку. Думаю, деякі сусіди-поляки бачили батька, але не видали. В цей самий час один із українців доносив полякам, що робиться в селі. На північний бік села, де жив цей чоловік, тато не ходив. Були поляки, які не поділяли бандитських поглядів знищення українців: Казік Гаєвський, Чок та ін. Не можу не згадати випадку, коли мама і Петро переховувались у Посадові. Ввечері озброєні поляки прочісували всі хати. Серед них був один поляк з нашого села, побачив маму, але не видав.

Взимку татові все важче було діставатись за харчами до своєї хати. І одного разу його зловили добре озброєні і вже чомусь добре п’яні бандити, які їхали на санях. Тата впізнали, посадили на сані і почали фантазувати, як його будуть мордувати. Тато молився. Проїжджаючи мимо православного цвинтаря, поляки захотіли осквернити його своїми відходами і всі пішли туди. Тато зліз із саней і пішов не оглядаючись, зайшов до однієї стодоли і там заховався(заліз під саму стріху). Тільки чудом його не знайшли, хоча добре шукали кілька днів. Це була стодола Музики Фанаска. Ясно, що Фанаско щодня заходив до стодоли. Тільки на четвертий день тато йому відкрився. Треба віддати належне Фанаскові. Він його не вигнав, а таємно від усіх деякий час носив йому їсти, пити. Це було смертельно небезпечно для Музиків. Тоді тато застудив ногу, яка його турбувала до 100 років, які він прожив.

Поляки показали свою “силу” на двох великих неозброєних селах в 1943 році. Вночі окружили, підпалили. а переляканих людей розстрілювали або кидали у вогонь. Протягом дня вбивали вилами, лопатами людей, які перебували у сховищах, або кидали туди підпалену солому. В цій операції брали участь польські жінки та підлітки. Згадав про це тому, що в придбаній у Варшаві книжці організатора цієї акції величають героєм. Бідна Польща, якщо пишається такими героями-вбивцями дітей, жінок, старих. Герой на трупах безвинних будував майбутнє Польщі. Адже для виявлення геройства достатньо було помірятись з гестапівцями, німецькими солдатами.

Після того, як мама мене випроводила з дому, я, 13-річний хлопчина, добрався до Галичини і поїхав під Кристинопіль(нині Червоноград). В селі знайшов родину Герусів,  з їхнім сином Володимиром вчився в торговельній школі в Сокалі. Прийняли вони мене як рідного, прожив я в них кілька місяців. Під весну мене потягнуло додому, але там були поляки. Як „великий стратег” я спочатку вирішив зайти до родичів в Посадові, де знайшов маму з Петром. Можна тільки уявити жах мами. Я був на свободі, а тут сам добровільно повернувся в пекло. Дивуюсь, як мене не засікли польські дозорці. Адже тоді між українськими партизанами та поляками була справжня лінія фронту. Весною 1944 року, в неділю, на Великдень, нас звільнили від поляків українські партизани-бандерівці. Вони тихо зняли польські чати, наблизились до поміщицького маєтку, де знаходився їхній штаб. Офіцерам у нічній білизні на фірі вдалося втекти. Акцію знищення Посадова і, звичайно, всіх людей поляки планували на Великодні свята. Наше село Стелятин спалили поляки, а колонію, де жили поляки – поселенці після 1922 року, спалили українці. В цей час ні в селі, ні на колонії людей не було, тому і жертв не було.

Дещо про партизанів. Так ми їх називали, не вдаючись у деталі – бандерівці, мельниківці чи бульбівці. Іх завжди було багато. Не десятки, а сотні. Всі добре озброєні: гвинтівки, гранати, зрідка пістолети, автомати, кулемети. Зброя німецька, польська і радянська – кулемети типу ”Максим”, ”Дегтяр”. Не знаю, які тоді були в партизанів підрозділи, але постійно чув: сотня Дуба, сотня Лиса і т.д. Особовий склад – українці з Галичини, Волині та Холмщини. Були серед них і колишні воїни Червоної Армії, які втекли з полону. Національність їх була різна.

Партизани увесь час рухались. Вони вночі могли пройти маршем з гучними піснями через село. Могли з’явитися тихо, зненацька, уночі і побути кілька днів у селі, а потім так само безшумно зникнути. Робилось все таємно, господарі собак закривали, щоб не шуміли. Партизани ніяких поборів не робили, харчів у населення не просили, тим більше не вимагали. Не було розбоїв, гвалтувань, грабежів. Воювали вони з поляками та німцями. Для нас це був захист, вони спасали від повного фізичного знищення холмщаків.

До появи та зникнення партизанів ми звикли. Одного разу, коли їх не було кілька днів у Посадові, вдень почало горіти сусіднє село Телятин. Це був напад поляків.  На щастя, попереджені телятинці вчасно втекли із села.  Тільки сільський солтис чи війт з родиною та сусідами залишився. Розумний був чоловік, його поважали в селі, але дуже наївний, вирішив, що таке начальство, як він, поза небезпекою. Їх всіх, близько 30 чоловік, жорстоко катували і знищили. Чудом залишилась живою одна дівчина. В цей час у Посадові не було озброєних людей. Село чекало нападу, але ніхто не залишив села. Можливо це й збентежило поляків, які, без сумніву, спостерігали за нами. Думаю, що спокій їм показався підозрілим. В цей час горів Телятин.

Хоч і небезпечно жити у прифронтовому селі, але дітися було нікуди. Тим більше, що майже постійно були партизани. В Посадові вдень і вночі чергували люди. За таких умов однієї ночі дозорці помітили наближення двох постатей. Ними виявилось молоде подружжя, яке сповістило про наближення поляків з боку Стенятинського лісу. Через кілька хвилин  село було на ногах, усі переїхали на другий бік балки і  попрямували до Ріплина. Поляки думали, що всі сплять, підкрались до хат, підпалили їх і з криками ”палити та вбивати” кинулись робити свою чорну справу. Але кілька пострілів у їхній бік стримували порив і вони змушені були обережно пересуватись. Це дало можливість усім людям втекти. Людських жертв не було, але село спалили повністю.

Мене в селі не було. Батько із братом Петром та дідусем спокійно спали в школі. В тій суматосі  мама згадала про них в останню хвилину, їх розбудили, коли горіла  вже половина села. У мами з переляку відмовили ноги. Один дядько відмовився її взяти на воза, але інший трохи підвіз, поки минув переляк. Дідусь Андрій(82 роки) заліз у жито і спостерігав, як поляки палили і грабували село, а потім тікали. Так він просидів добу, поки партизани не прогнали цих горе вояк із певними втратами. Бабуся Мамчур пересиділа це лихо під кущем порічок.

Група селян із Стенятина вважала, що поляки відігнані від села далеко і  кілька тижнів ночувала в єдиній неспаленій Стенятинській хаті. В день вони ходили на свої поля, на ніч повертались в ту хату. Це було літо, спекотно, народ(близько 30 чоловік) спавли у стодолі. Вночі молодий чоловік прокинувся і всіх розбудив, усім запрпонував тікати, бо наближаються поляки. Всі зашуміли на нього і знову лягли спати. Молодий чоловік потяг з хати свою дружину. Вийшла на вулицю і Меланка із двома дітьми і заховалась у лісі. Незадовго поляки увірвались до стодоли і всіх перерізали ножами. Адже вони планували тихо підійти до Посадова. Один поляк покликав Меланку по імені, стверджуючи, що це прийшли українці. Вона вилізла із своєї схованки, її з дітьми жорстоко замордували. Те, що її назвали по імені, свідчить, що то були знайомі поляки. Ті двоє молодих людей і сповістили посадівців про смертельну небезпеку. Польські бандити були героями тільки по відношенню до неозброєних селян.

При наближенні фронту ми  з родиною тітки Ніни перебрались до лісу, за Белзом, на хутір Лименин. Чоловіка тітки Дмитра Жука вбили гестапівці за списком неблагонадійних. Хтось цей список їм зазделегідь дав.

На Лиминені було багато партизанів. Вони щодня проходили вишкіл. Робили великі запаси продуктів, які закопували в лісі. Це був партизанський край. За всю війну там не ступала німецька нога. Одного дня партизани зникли. Скоро з’явились радянські солдати. Спочатку розвідка, а тоді військо, яке йшло безконечним потоком тиждень або два. Рухались вдень, а вночі спали. Одного ранку старий солдат, який кіньми віз патрони, залишив 3 автомати, дуже багато патронів та кілька гранат. Я спостерігав за ним. Як тільки він від'їхав, я взяв один автомат та дві гранати і закопав їх у землю. Думаю, що за мною хтось спостерігав із моїх ровесників, бо вже через кілька днів захованої мною зброї не було. Згадую про це тому, що зброя, очевидно, була залишена спеціально для бандерівців.

Після приходу Червоної Армії ми переїхали до Ріплина, а згодом - до Белза, звідки переселились до УРСР. Переселення фактично було вимушене, адже жити з поляками було неможливо.

Розпочав я вчитись у селі Стенятині з 1936 до 1939 року в звичайній польській школі. Із приходом німців в школі почали викладати українською мовою. Мені вже було трохи нудно в своїй школі. Тому я більше працював по господарству і трохи ходив до школи в Телятині та Річичі.

У 1942 році  тато відвіз мене до Сокаля на підготовчі курси до гімназії, де вчились рідний брат Іван та двоюрідні Дмитро Гвоздяк і Анатолій Жук. Із гімназією нічого не вийшло, бо вчити двох було дуже важко. Походив трохи(5 місяців) до торговельного училища та ремісничого училища в Холмі.

Перед переселенням до СРСР  хотіли з’єднатись із тіткою, яка всі роки прожила в Кіровоградській області(Бобринецький район, с.Новоградівка). Тому вийшли з вагонів на стнції Помошна(липень 1945р.). Мама визначила, що за віком підхожу до 8-го класу. Думаю, що знання у мене були з усіх предметів, мабуть, на рівні 5-го класу, а з російської  - на рівні дитячого садочка. Тому мені було дуже важко вчитись. До мене вчителі ставилися з розумінням. До тітки ми  доїхали. Вона вжахнулась: ”Всі з колгоспу, а ви до колгоспу”. Ми, селяни, не зовсім це розуміли. Але через два місяці на Помошній так чітко стало все на свої місця в наших головах, що  таємно "втекли" з багатої східної України під Львів. В цей час Україна голодувала,бо ніхто не міг самовільно звільнятись. Якщо самовільно кинеш роботу – 5 років тюрми. Пізніше виявилося, що нам, переселенцям,  дозволялось 2 роки змінювати роботу без дозволу керівництва.

Восени 1945р. опинились ми під Тернополем. Мама працювала на цукровому заводі в бухгалтерії, а п’ять чоловіків: дідусь, тато і ми, три брати, чекали ту копійку, щоб купити пресовані брикети – суп-концентрат, розбовтати його у великій каструлі і з хлібом їсти. Ми з братом Іваном ходили до школи до Тернополя, близько 8-10км. Мені здавалось, що це недалеко. В іншій школі Тернополя вчились діти директора цукрозаводу і їх щодня возили до школи. Я ніколи їм не заздрив і не робив спроби присісти на їхню фуру. Коли випав сніг, а вітер страшенно дув, я дуже мерз (був легко одягнений).Мені здавалось, що не дійду додому. І тут везуть тих панянок із батьком. Я взявся рукою за сані і радий був, що мене тягнуть. Через кілька хвилин мене почастували батогом. Мамі сказали на заводі, що повинні возити всіх дітей до школи, батьки яких працюють на заводі. Але мама не піднімала це питання, аби не втратити роботу. Цей випадок мене одразу протверезив і я зрозумів, що пани не перевелись, вони тільки по-іншому називаються. Через кілька місяців ми переїхали до села Білогорще під Львовом, де була надія отримати хату поляків, які весною 1946 року мали виїхати до Польщі.

Я почав навчатись у 8 класі на околиці Львова – Левандівці. Там же почала працювати мама вчителькою. Це  мене організовувало. Я дуже не хотів, щоб мамі щось погане про мене казали. 8 клас закінчував з твердою оцінкою "4", а в 9 та 10 класах був одним із кращих учнів, особливо з математики та фізики,10-й клас  закінчував у школі №1. Учителька з хімії була дуже вимогливою. Після першої чверті перед усім класом сказала, що я заслуговую двійки, але у зв’язку з тим, що всі предмети у мене на "відмінно", то вона ставить мені умовно трійки. Це дуже мене схвилювало. На канікулах я наліг на хімію, а в другій четверті  був одним із кращих, в 3-й і 4-й – відмінником. Середню школу  закінчив на "відмінно". В 10-му класі  полюбив хімію. Почав вибирати ВУЗ, де було б багато математики і хімії. Ясно, що це був хімічний факультет Львівського політехнічного інституту. Вчився  завзято. Для нашої родини стати інженером вважалося найбільшим досягненням. Одного разу асистент Д.Толобко, який готувався до вступу в партію і був куратором нашої групи, зустрів мене на вулиці і сказав:”Комсомол-це твоя справа, але, хлопче, заший кишені”. В кишені підкладали тихенько листівки націоналістичного змісту. Завершувалось це 10-25 роками тюрми. У мене були одні п’ятірки. Одержав диплом. Близько 10 місяців пропрацював на заводі в с. Полтва під Львовом. З 1 квітня 1953 року я був зарахований в аспірантуру до проф. М.М. Ротмістрова на кафедру мікробіології КДУ ім. Т.Г.Шевченка. Після закінчення аспірантури поступив на роботу до інституту мікробіології та вірусології НАН. Займав посади: молодшого наукового співробітника(1957-1961), вченого секретаря(1961-1969), старшого наукового співробітника(1969-1971) та завідувача відділом фітопатогенних бактерій(1971—2006). Почав вивчати бактеріальні хвороби лісових культур. Захистив у 1976 р. докторську дисертацію “Біологічні властивості збудників бактеріальних хвороб бука, тополі і граба в Україні”. У 1980р. мені присвоєно звання професора. Керував відділом фітопатогенних бактерій на протязі 35 років. За вклад в розвиток мікробіології в 1991р. присвоєно  почесне звання “Заслужений діяч науки і техніки УРСР”, у 1994р. присуджено  премію ім.Д.К.Заболотного НАН України, а у 2001р. – Державну премію України в галузі науки і техніки.

Є автором понад 400 наукових праць, 30 5 монографій, 24 авторських свідоцтв та методичних рекомендацій.

Після отримання Україною незалежності налагодилися зв’язки і співпраця зі вченими Європейських та інших зарубіжних країн, приймав участь у міжнародних наукових форумах. Був присутній на запуску космічного корабля “Челенджер” з мікроорганізмами, які я надав для дослідження.

Виконувались роботи за трьома міжнародними грантами, багатьох фундаментальних та прикладних проектах Міністерства науки України, спільні дослідження з інститутами НАНУ.

Впродовж багатьох років читав лекції студентам КНУ ім. Т.Г.Шевченка, аграрного університету, Києво-Могилянської академії, підготував 33 кандидатів наук, з них 5 іноземців,  одного доктора.

Займався громадською роботою в різних фахових організаціях України і світу, зокрема був членом наукової ради Фонду фундаментальних досліджень Державного комітету з питань науки та інтелектуальної власності, Міжнародного товариства фітопатологів. З 2009р. на пенсії.

Брат Петро