Михайло КНЯЗЬ,

1934 р.н., с.Біща
Білгородського повіту

 

ІНКОЛИ ЗГАДУЮ ДОМІВКУ, ДИТЯЧІ РОКИ

Я, Князь Михайло Михайлович, народився в с. Біща Білгорайського повіту Люблінського воєводства 8 липня 1934 р. в селян­ській родині. Дідусь,  бабуся, батько, мама й тітка (батькова сестра) працювали в домашньому господарстві. Дід і батько у власній майстерні виготовляли вози, колеса, сани, інший реманент, були хо­рошими теслями.

Село наше розташоване в гарному місці, розтягнулось воно на 5 км. Через нього протікала невеличка річка. Наша хата стояла край села. Українців було мало, навколо мешкали польські родини. Ми із братом дружили з польськими дітьми.

Крім орної землі, у нас був наділ лісу й сінокосу. У діда мого було 9 гектарів землі.

Пам’ятаю, що в с. Біща стояла гарна церква, я часто ходив із мамою молитись. Із приходом німців поляки забрали церкву й переробили на костел, але церква була із куполами, то так я її і пам ‘ятаю.

В 1941 р. я пішов у перший клас української школи, де виклада­лась і польська мова.

Під час німецької окупації в село з лісу (так говорили) прийшли польські бандити. Вночі вони вдерлись до хати селянина-українця Телиці, застрелили його на очах дружини і двох дітей. Саме в цей вечір на вечорницях у цій хаті були сусіди – укра­їнці, поляки. Про цей випадок розповів мені мій хресний бать­ко Кліоха Ілля Миколайович. Таких випадків убивства невин­них українців було багато. Польська влада  в цьому питанні займала нейтральну позицію. Захищали нас уже весною 1945 р. декілька відділень червоноармійців, а взимку 1944-1945 рр.- українські хлопці (хто не служив у армії) організували  офіційно групу захисту від бандитів. І з настанням вечора ро­били обходи вулиць у селі, де проживали українці.

Сам процес депортації в нашому селі почався десь восени 1944 р. Бабуня із зятем, а також вуйко мій виїхали набагато раніше нас, а вже в кінці квітня 1945 р. під’їхала машина до нашої хати, повантажили речі, корову, сіно й поїхали на станцію Звіринець.

Чекали довго під відкритим небом, на вагони, туля­чись від холоду в саморобних наметах або в копицях сіна, ко­тре брали для корів, кіз, коней, які везли в Україну. В одну із таких ночей на наш переселенський табір напала озброєна польська банда. Нас оточили, почалась страшенна стріля­нина. Повбивали червоноармійців, серед них майора і стар­шого лейтенанта, які надані були військовою владою для охо­рони переселенців.

Усіх людей пограбували: забрали цінніші речі, корів, коней, а  з мене і брата зняли черевики, залишили нас босими. Після цієї „облави» ми їхали в Херсонську область, можна сказати, голі.

Через декілька днів нас пароплавом повезли до міста Гола Пристань Херсонської області, де ми були до 1947 року. Тоді тут панувала засуха (голодні 1946-1947 роки), багато наших переселенців правдами-неправдами «на перекладних» із од­ними «чемоданчиками» попутними машинами вночі (вдень завертали власті нас назад) поверталися. Ми десь після жнив 1947 року приїхали в село Рудлево Демидівського району Рів­ненської області. Така була і така є психологія простого люду, що тягне кожного ближче до рідного дому. Тим паче, що трохи раніше від нас у сусіднє село переїхала моя бабуся (мами моєї мама), дві мамині сестри і зять, тобто чоловік маминої старшої сестри.

Так ми там і залишились. Там побудували будинок у  1953 р., звідти я був призваний в армію.

Нічого веселого я не можу сказати про життя в Голій Пристані: поселили нас у приготовлену для переселенців хату, а то не хата, а колишній хлів, який на скору руку побілили. Замість підлоги –долівка. Холодно, сиро. В таких умовах наша мама захворіла на туберкульоз. Потрібні були хороші умови життя, добре харчування.

Батько винайняв квартиру в Голій Пристані, а бабуня, мамина мама, подарувала нам корову (їх не пограбували на станції Звіринець, бо вони виїхали раніше). Свіже молоко допомогло мамі помаленьку одужати.

Компенсації за залишене майно ми не отримали.

Я закінчив медучилище в м. Дубно на Рівненщині, працював у військовій частині на посаді фельдшера медпункту. Нині на пенсії, з дружиною доглядаємо внука. Живу в Києві. В Поль­щу повертатись не бажаю. Інколи згадую домівку, дитячі роки. Шкода, що так склалася доля.