Володимир КРАВЕЦЬ,

1939 р.н., с.Угорка
Ряшівського повіту

 

СПОГАДИ ПРО СЕЛО УГОРКА

Особливого щему в серці від зустрічі з рідними місцями я не відчув. Народився в селі Угорка Ярославського повіту 30 січня 1939 року в селі, яке розкинулось на пагорбах, вздовж річки, якраз посередині між містами Ярослав і Перемишль.

Населення у нашому селі було змішане – українці і поляки. І судячи по тому, що сільський костел був переосвячений на церкву, гадаю, що українців було більше.

Жили в той час мирно, святкували і українські, і польські свята, тобто ходили один до другого в гості, багато було змішаних шлюбів: наприклад, батькові сестри всі вийшли заміж за українців, а потім вся рідня була переселена в Україну,  мамині сестри одружилися з поляками і ополячились, тому в Польщі і зараз є ще далекі родичі.

У Польщі жив я з родиною (батьки, сестра, брат) в одній хаті з поляком, причому ми займали маленьку кімнату, а поляк з жінкою і дитиною – дві інші, причому одна з них – велика. Чому так була поділена хата і чия вона була – не знаю. У 80-му році, коли я там був останній раз,  оглянув ту хату зовні і був вражений: яка вона мала, які малі вікна! Не збагну, як ми п’ятеро в одній кімнатці поміщались.

Батьки мої  важко працювали на полі, яке погано родило, бо чорноземом там і не пахло, а взимку батько  шив чоботи, черевики, туфлі(мешти).

Коли мама приїжджала до них у гості в  70-роках (через 30 років після переселення), пройшовши школу тяжкої праці на колгоспних ланах Рогатинщини (Ів.-Франківська область), то сказала полякам: “Я би вже так важко не хотіла гарувати, як ви гаруєте” (тобто – працюєте). Вказане свідчило про те, що особливих багатств там у нас не було і приходилось батькам важко трудитись, щоб не бідувати. Жили спокійно, мирно. Мати водила нас і до церкви, і до костела на празники (відпусти), де купляла нам дешеві іграшки, тістечка, леденці.

Коли почалась війна з Польщею, батька мобілізували в польську армію кулеметником, але після двох тижнів поляки були розбиті,  батько повернувся додому возом, який використовували для транспортування кулемета.

Тільки Радянська Армія подалась на захід, почались напади на українців, грабунки, побиття мужчин, особливо хлопців, били,  вбивали і грабували. Нападали на село поляки з інших сіл, своїм було соромно своїх сусідів грабувати. Так розказували мої батьки. Оскільки село було по населенню мішаним, то бандити нападали на  хату українця, брали господаря, добре били, а потім водили по селу, щоб показував хати, в яких живуть українці. Потім по черзі нападали на хати вночі і все, що могли, забирали. Жінок і дітей, в основному, не чіпали, а чоловіки і хлопці ночували в лісі, у викопаних землянках. Один раз заскочили до мельника в млині, то його двох синів – юнаків замордували, а тіла засолили в бочках з-під муки… Батько, як правило, чужу шкіру для чобіт закопував в гній, також ховав свій шевський інструмент, бо могли все забрати. Чи забирали свиней і худобу, не пам’ятаю.

До виселення спокійно було у селі два рази по декілька місяців, коли в ньому розквартирували якусь частину наступаючих радянських військ. В цей час була введена комендантська година,  люди жили і спали спокійно. Пам’ятаю, що наша сімя спала на ліжках і канапі, а солдати (5 чоловік) на підлозі (на соломі) і кожен вечір сушили обмотки на печі (видно, була зима). В одній стодолі стояли офіцерські коні, а в другій  був склад зброї: кулемети, протитанкові рушниці, станкові кулемети, рушниці, гранати, патрони. Я це все добре пам’ятаю, бо вартові пускали мене в стодолу вдень, а ввечері навіть мимо не можна було пройти.

Думаю, що офіцери вже знали про наше переселення. Коли їздили на “Велику Україну”, десь під Рівне, за фуражем, пропонували перевезти все наше майно туди, навіть дерево(дах) з хати і стодоли, крім стін. Але де би селянин рушився. Ніхто з батьків не вірив, що таке може бути.

Як тільки військо пішло на Захід, знову почались  ще інтенсивніші грабунки, а ближче до літа 45-го року прийшов наказ українцям виселятись з села і фірами їхати до Ярослава, де мали бути приготовлені вагони для вивезення в Україну.

Вивозили нас на своїх возах сусіди – поляки. Худобу погнали табуном погоничі,  мої батьки чогось запізнились і корова зосталась з нашим обозом. Пам’ятаю, що бігав я коло хати з “сикавкою”, набирав з потічка воду і обливав все навкруги. Мати порізала всю птицю, посмажила. Казали, що в Україні голод, тому взяли одне ліжко, деякий одяг, зерно, картоплю, напекли хліба, насмажили птиці. Ясно, що хата залишилась полякові, який жив за стінкою. Коли ми збирались, то сусіди–поляки вже стояли і чекали, щоб все, що залишилось, загребти.

Був сонячний погожий день. Ми обозом з польських возів проминули два села і в’їхали в ліс. Попереду обозу вів нашу корову  поляк–сусід. Через деякий час з лісу на дорогу вийшло чоловік 4 чи 5 з автоматами. Один зразу відібрав ланцюга в нашого погонича  і повів корову стежкою в ліс. Інші відібрали в батька гроші, вдарили його автоматом по голові (зразу потекла кров з-за вуха по шиї), зробили декілька пострілів уверх і нас відпустили. Наша родина (п’ятеро чоловік) залишились без головної кормилиці в дорозі.

Худобу нашої рідні і односельців догнали до Ярослава благополучно. Але обоз в лісі перестріляли, всі вози поперекидали, наказали візникам-полякам повертати в село, а наших односельців пороздягали до білизни, пороззували, дозволили взяти по дві буханки хліба і відпустили до Ярослава пішки. Потім одні другим допомагали, чим могли.

Тут ми жили пару тижнів – спочатку — на пероні, потім — у вагонах, які подали для евакуації. На одній половині вагона стояли корови, над ними нари, на яких ми спали, посередині буржуйка, а на другому кінці вагона – мішки з зерном, крупою, всілякі продукти, хліб, кукурудза, розібрані меблі, одяг і таке інше. Пару разів на вагони нападали поляки, підкидали до  дверей гранати, але в вагони не змогли вдертися,  жертв не було. Везли нас з Ярослава до Львова 2 тижні Ніби нічого страшного, але для людини з худобою у вагоні було  дуже важко. Жінки ходили до машиністів і просили скоріше завезти нас на місце. Частина людей, які були мудріші, висадилась у Львові. Про це і моя мама просила батька, бо він був шевцем, а в той період це була важлива спеціальність. Але батько в душі був селянином, хотів поля, і весь ешелон висадили на станції Підвисоке Тернопільської області. Рідня роз’їхалась по навколишніх селах. Ми поселились в старій хаті с.Верхня Липиця. Тут батько за півроку, шиючи взуття, заробив на невеличке теля, з якого дочекались корови. Через півроку ми поселились в селі Лопушня. В ньому  я виріс, там поховані мої батьки.

Пару слів щодо потягу до рідного краю і почуттів до місця народження в Польщі. Всі мамині сестри вийшли заміж за поляків, ополячились,  там в мене багато рідні. Був я в них  3 рази. Мама і набагато старша сестра їздили туди багато разів: їх туди тягнуло. Мене там радо зустрічали, приїжджали в гості і вони до нас;часи тепер зовсім інші. Село, як село, з церкви зробили костел, земля там погана, мої тітки важко трудились на ній, молодь подалась у міста;хата, в якій я народився, якась маленька, вікна малі… Оскільки я тоді був малий, все погане забулось і особливого щему у серці від зустрічі з рідними місцями  не відчув…

Це мої спогади з п’ятирічного віку. Я не все знав, не все мені розповідали, не все я бачив, тому про об’єктивність судити важко. Пам’ятаю, як вночі заходили поляки зі зброєю, як ми молились, як шукали щось, питали про батька. Ще їздили ми з батьком у ліс по дрова. Там він показував мені під крутим берегом землянку, де вони пересиджували ночі…