Роман КУТАС,

1933 р.н., с.Зубовичі
Томашівського повіту

 

ПОЧУТТЯ ВТРАТИ ТА ОБРАЗИ

Я, Кутас Роман Іванович, народився 17 травня 1933 року в селі Зубовичі Томашівського повіту Люблінського воєводства.

Батьки – селяни, уродженці с. Зубовичі. Дідів я не пам’ятаю. Вони теж були селянами і в своїх думках і ділах завжди були з зем­лею. Я повинен сказати, що їм це вдавалося: з часом у масш­табах нашого села вони стали досить заможними людьми. Ба­тько закінчив 4 класи приходської школи ще при царизмі. Мати в школу ходила всього два роки. Батько, незважаючи на нескінченну роботу по господарству, любив читати й бага­то читав, особливо російську класичну літературу: Толстого, Гоголя, Достоєвського. Любив і часто декламував вірші Лєр­монтова. В домі були твори Шевченка. Батько виписував га­зету, сільськогосподарський журнал, цікавився новинками сільськогосподарської техніки. Ще до війни селяни купили (в складчину) парову машину для молотарки. Батько спонукав людей провести в село електрику.  Але для цього були потрібні досить великі кошти, а їх не було.

Село Зубовичі розташоване в горбистій місцевості, на схилі невисокого, але значного за довжиною кряжу, вздовж якого із за­ходу на схід текла невеличка річка (назву річки я не пам’ятаю), облямована луками. Крім орної землі, луків, сільська громада володіла лісом. У селі Зубовичі було дві вулиці. Вони про­стягалися вздовж шляху, який з’єднував м.Тишівці з м. Замістям, декілька коротких поперечних вулиць і так звана колонія. На­селення села в більшості – українці. Поляки заселяли колонію. А в Зубовичах  мешкало лише декілька польських і єврейсь­ких сімей. Польської мови не було чути,  я в 7 років її не знав і не розумів. Так я покинув землю предків, не оволодівши польською мовою. Особливо видатних людей у селі, напевно, не було, але були свої ватажки, артисти, співаки, діячі коопе­рації. Більшість громади була малограмотна або зовсім негра­мотна, були односельці, котрі ще при царизмі закінчували гім­назії.

У селі стояла стара православна церква. Здається, в 1938 р.  польська влада її закрила. Церква підтримувала православний дух і спротив народу до насаджування католицизму. Щодо підняття національної свідомості й культури, то, на мій погляд, церква стояла осторонь. Але своїм серотивом католицизму  все ж об’єдну­вала людей, вселяла  віру,  в цьому була її важлива роль. Сільські активісти з церквою не дуже дружили. Культурне і духовне життя не вмирало. В селі не було української школи, а тому й інтелі­генції.

Я пішов до школи 1 вересня 1939 року, в день початку війни. В школі я був усього два дні, але встиг одержати «по лапі» від ксьондза.

З приходом німців у селі відкрилась українська школа. Вона займала дві кімнати в приватному будинку. Вчителями пра­цювало молоде подружжя, яке приїхало з Галичини. Але восени 1942 року їх убила польська бан­да й порубала сокирою.

Батьківське обійстя постає в моїй уяві досить чітко:простора хата, яку мої батьки побудували в кінці 20-х – на початку 30-х років. Хата дерев’яна, покрита бляхою. У ній- чотири кімна­ти, кухня, комора. Підлога дощата. На подвір’ї, зліва від хати, стояла літня кухня, вірніше стара хата, складена з цементних блоків (так званих «пустаків»). Батьки побудували її після одруження. Справа – хлів із трьома відділеннями: для корів, свиней і коней. Ансамбль завершува­ла стодола, що стояла навпроти хати. Навколо будівлі був сад із вуликами бджіл. За стодолою, вже за моєї пам’яті, батьки посадили молодий сад. Свої 9 гектарів орної землі вони обро­бляли самі. Надлишки зерна і картоплі продавали. В сім»ї був заведений твердий розпорядок.

У селі був хор, драматичний гурток. У моїй уяві й зараз постають образи з вистав «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Мартин Боруля». Це були найбільш вражаючі вистави в моєму житті. З національних свят  пам’ятаю вшанування дня  народження Шевченка. Читали вірші, виступав хор.

До початку війни з СРСР німецька окупація була майже непомітною: провокацій зі сторони поляків не було. Але з початком війни ситуація змінилася. Зросли побори. Запро­вадили облік худоби й свиней. Забирали селян на всякі примусові роботи. Активізувалися польські банди. До 1942 року всіх мешканців Зубович переселили в село Мірче, виселивши з ньо­го польське населення. В наше село поселили румунських нім­ців. А восени 1943 року польські банди спалили Мірче. Від рук бандитів загинуло декілька десятків людей. Точну цифру жертв цієї трагедії я назвати не можу, але скажу, що восени того ж таки 1943 року від польських банд загинула моя двоюрідна сестра. Мій дядько, Грицуня Василь, їхав з двома доньками в с. Варишин, у якому вони зупинилися після пожежі, їх обстріля­ли бандити. Куля попала в десятирічну Груню. Вже після прихо­ду Радянської Армії і нашого повернення в рідне село закатува­ли батькового двоюрідного брата — Грицика Павла. Слід сказати, що переслідування українського населення поляками почалося ще в 1938 році. Польські бандити (кракуси) нападали на села, били вікна, грабували майно, нищили статки, били людей.

Як хто міг,так рятувався. Під час пожежі в с. Мірче ми з мамою врятувалися в корчах під місточком. Ми лежали в болоті,  бандити пройшли мимо нас.

Депортація відбувалась у січні 1945 року. Ще перед Новим ро­ком комісія зробила опис майна. В день депортації ми виїхали до Замістя. Там нас посадили в товарні вагони, завезли в с. Широке Запорізької області. Поселили дві сім’ї в одній хаті, що складалася з кімнати та кухні.

Влада нас не переслідувала, але й допомоги ніякої не надавала. Збирали кізяк, щоб хоч трохи обігріти хату. Місцеве населен­ня ставилося до нас дещо насторожено, можливо, з деякою заздрістю: ми, бідні вигнанці, були багатшими, краще одягне­ними, більш працелюбними, ніж місцеві люди.Влітку вже домоглися певних успіхів, працюючи в полі, в саду чи на фермі.

Батьки через півтора року переїхали на Волинь. Жили в м. Луць­ку. Батько розпрощався із селянським минулим і поповнив ряди пролетаріату: був на різних роботах, а згодом став будівельником. Роботи вистачало: Луцьк у 50-ті роки інтенсивно розбудовувався. Мати була вдома, підробля­ла шиттям.

За залишене майно компенсації не отримали.

В нашій родині було двоє дітей: старша сестра і я. Сестра прожи­ває в м. Луцьку. Працювала експедитором, а зараз на пенсії. Я закінчив Львівський політехнічний інститут, потім аспіранту­ру в Києві, захистив кандидатську, а згодом і докторську ди­сертації. З 1961 р. живу і працюю в м. Києві. В душі залиши­лось почуття образи і втрати.