Ніна КУХАРЧУК

1926 р.н., с.Василів
Томашівського повіту

 

СПОГАДИ ПРО ПЕРШУ ДОМІВКУ

Пишу ці спогади на схилі свого життя. Мова ж піде про події, що відбувалися у кінця 30-х років минулого століття. Тоді мені ви­повнилося дванадцять років. Вік достатній, аби запам'ятати і по можливості правильно висвітлити головне.

Народилась я 3 грудня 1926 р. в селі Василеві Потуржинської гміни Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Наша родина складалася з діда Кухарчука Петра Васильовича, баби Кухарчук Катерини Григорівни (уродженої Боднарчук), їхніх дітей – Кухарчук Ніни Петрівни і Кухарчука Івана Петрови­ча, невістки Кухарчук Ольги Василівни (уродженої Вальчук), а також онуків – Василя і мене. Мама Ольга Василівна була родом із сусіднього села Новосілок. Там жили її мати, Валь­чук Анастасія Дмитрівна, брат Михайло і сестра Євгенія.

Ніна Петрівна залишилась після першого біженства у Радянсь­кому Союзі, де в 1924 р. вийшла заміж за Хрущова Микиту Сергійовича. Існуючі тоді складні відносини між Польщею та Радянським Союзом зробили неможливим будь-який контакт її з родиною. Правда, у нас збереглася фотографія, на якій мо­жна  побачити Ніну Петрівну, Микиту Сергійовича та його дітей від померлої першої дружини – Юлію і Леоніда.

Село наше за кількістю будівель і населення відносилося до сере­дніх. Воно знаходилося осторонь від центральної магістралі. Від найближчих сіл Погуржина і Новосілок його відділяла невеличка річка. За потойбічним лугом простягався ліс. Все це ро­било місцевість досить мальовничою. З інших боків село ото­чували поля, а саме воно потопало в садах. Серединою села протікав струмок, на ньому були  гребелі, вони наповнювали два ставки, в яких водилась риба. На незначній відстані від села, мовби його продовження, зна­ходилась польська колонія. Вона не впливала на наше життя.

Окрасою села вважалася школа, а також церква, яку спалили, можливо, ті, хто  боровся із впливом релігії на населення. Школа була одноповерховою, але на високому фун­даменті, стіни  зовні дерев'яні й пофарбовані, дах – бляшаний. Навчання дітей проводилося в двох класних кімнатах, другу половину приміщення займав директор. Учи­тель наймав кімнату в селян. У наших умовах, де були відсутні найнеобхідніші джерела інформації, школа займала особливе місце. Тут діти здобували грамоту, знайомилися з історичними подіями і видатними особистос­тями. Про все розповідали вчителі, оскільки підручників не було. Учні навчалися у кожному класі по два роки. Семирічка була в Потуржині. Я встигла провчитися в школі три роки. Інколи для учнів організовувалися поїздки до міст. Так я по­бувала в Замості, а брат Вася під час навчання в Потуржині за відмінні успіхи був нагороджений безкоштовною поїздкою до порту Гдиню. Звідти він привіз морську воду, камінці й море вражень, про які ще довго розповідав.

Офіційних державних установ у селі не було. Адміністративна одиниця - гміна, як і поліцейська дільниця (постерунок), знахо­дилася в Потуржині. Одноосібним представником влади на селі був староста. Той, якого я пам'ятаю, самовіддано прислугову­вав поліцаям, видавав їм політично ненадійних, навіть роди­чів. Не мало населення й необхідної медичної допомоги. Тіль­ки в Потуржині був медпрацівник, до якого мене одного разу й возили. В державному магазині села можна було придбати порошок від головного болю, однак за вказівкою влади мага­зин було закрито – не сподобалась організація торгівлі, яка нібито сприяла матеріальній зацікавленості покупців (щось по­дібне на одержання процентів від закупленої продукції). Не­гативних наслідків від закриття магазину вдалося уникнути зав-дяки проживанню в селі двох єврейських сімей, які торгу­вали найнеобхіднішим і за рахунок цього жили.

Мешканці села займалися сільськогосподарським виробництвом в основному на своїх землях. Але були й такі, які землю орен­дували, або наймалися на роботу, переважно до поміщика. Де­хто шукав кращого життя в інших місцях або за кордоном.

Наша родина мала своєю землею і задовільним підсобним господарством. Новий будинок побудували вже при мені, хоч я пам'ятаю і старий, однокімнатний. У новому домі було вже три кімнати, правда, в одній із них зберігали зерно. Там підло­га була дерев'яною, а в інших – глиняною. Біля дому росли молоді фруктові дерева та квіти. На протилежному боці роз­ташувалося приміщення для зберігання снопів зернових, сіна, тік для обмолоту та для інших потреб. Приміщення поруч було відведено для коней, корів, свиней, гусей та курей.

Кількість землі, якою володіла родина, була визначена в судово­му порядку. Мій дід у сім'ї був найстаршим, йому й була при­суджена вся земля, за яку він сплатив гроші. Велику ділянку землі займав сад. У ньому росли ягідні й фруктові дерева. За садом доглядав батько. Він також займався бджільництвом, забезпечував сім'ю невеликою кількістю меду. Діти до робо­ти на землі залучалися дуже рано. Я не була винятком. Мені навіть довірили жати серпом зернові. За кожний сніп дід пла­тив мені по грошу (у вигляді матеріальної зацікавленості). Ча­стину цих грошей я привезла до Києва. Ще в дошкільному віці мене зобов'язали пасти гусей. Цей обов'язок  виконувала і школяркою. Вставала до схід сонця, випасала гусей, а потім поспішала до школи. Так робили майже всі діти.

Різноманітність у наше життя вносили свята, в основному релі­гійні. Серед них особливе місце займали ті, що відзначалися в окремих селах один раз на рік. Бажаючих приїхати і взяти участь у святкуванні було багато. Для нашого села святковим днем була Трійця. В цей день у церкві відбувалося Богослу­жіння. Навколо торгували солодощами, іграшками та іншим товаром. Молодь кружляла на каруселі. Потім гості розходи­лися до родичів та знайомих для продовження святкування.

На деякий час свята відволікали жителів від повсякденних проб­лем. Здавалося, за тривалий час можна 6уло б і змиритися з національним гнобленням, однак цього не відбулося. З кож­ним роком воно посилювалося, особливо перед нападом нім­ців на Польщу в 1939 р. Влада забороняла українську мову – нею не можна було розмовляти в школі, в інших офіційних за­кладах, а тим більше вивчати. Про це переконливо свідчить наступний приклад. Нас, дітей, періодично збирали і знайо­мили з українською грамотою. Вчителями були молоді одно­сельчани. Під час одного з таких занять нас застав староста. Він зібрав наші зошити й відніс їх до Потуржина. Туди нас поліцаї викликали на допит, а людину, яка навчала нас, кину­ли до в'язниці.

Як правило, перед початком навчального року українських дітей водили до православної церкви, а польських до костьолу. В школу на уроки Закону Божого також приходили правосла­вний та католицький священики. Потім українських дітей пе­ред початком навчального року примушували відвідувати тіль­ки костьол, а на уроки Закону Божого приходив тільки ксьондз. Доходило навіть до того, що до наших прізвищ добавляли "увна", прагнучи тим самим наблизити їх до польських. Так я стала Кухарчукувною. Населення агітували змінювати укра­їнську національність на польську, але на це погодилась тіль­ки одна сім'я. У роки перед війною поляки руйнували право­славні церкви, нападали на українські села. Українці ж організували  загони самооборони. Дітей на ніч ховали в ямах, викопаних у садах.

Зрозуміло, що в таких умовах ще більше активізувалося і полі­тичне життя. До нього прагнули залучити, по можливості, ба­гатьох. Цю роботу очолювали комуністи і комсомольці. Нас, дітей, таємно збирали групами, розповідали про події, що від­бувалися в світі, про життя в Радянському Союзі, вчили, як поводитися в тих чи інших обставинах. Багато молодих бор­ців на роки були кинуті до польських в'язниць.

Наступив вересень 1939 р., а з ним і визволення від польського поневолення. Не було меж радісним хвилюванням, коли Чер­вона Армія вступила в наше село. Воїнів захоплено зустрічали квітами, пригощали, хто чим міг. Перед школою відбувся мі­тинг, у якому взяли участь як представники села, так і Черво­ної Армії. Це був незабутній момент у нашому житті.

Вересень став переломним і в житті нашої родини. Ми мали наза­вжди залишити рідні місця, які в майбутньому були перетво­рені на згарища. Але це буде потім. А поки ми мали пережити хвилюючу зустріч із Ніною Петрівною. Цей день я ніколи не забуду. Ми з мамою копали в полі картоплю. До нас прийшов сусід Павло Островський, розповів, що недалеко від села зустрів дві машини – легкову і вантажну. Пасажири попро­сили його по-казати наш дім. Як потім часто згадувала баба, в той час вона сиділа з сусідкою і розповідала сон, у якому вона бачила дочку. І саме в цей момент на подвір'я в'їхали дві ма­шини. Я цієї зустрічі не бачила, і мені важко уявити, як вона відбувалася після довгих років розлуки. Прийшли з поля й ми з мамою. Відбулося знайомство.

Ніна Петрівна й ті, хто її супроводжували, були у військовій формі. Перед домом на зламаних молодих деревах стояв танк. Я діз­налась, що моя родина погодилась переїхати до Києва. Напе­ред скажу, що це врятувало нам життя. Вороже настроєні до СРСР люди не пробачили б нам такого родинного зв'язку.

На другий день ми вже були готові до від"їзду. Знову сходились люди. На цей раз їх було багато. Ми попрощались із рідними мами з Новосілок. На господарстві залишились дідова племінниця, яка до цього часу працювала на чужих людей. Останній погляд на рідні місця і знайомі обличчя.

Ми їхали до Львова. Дорогою я бачила сліди війни, що прокоти­лась по Польщі: зруйновані будинки, глибокі ями від розривів бомб. Такого я не бачила вдома, оскільки наше село було дале­ко від безпосередніх боїв, ми тільки чули сильне гудіння, але розривів та руйнувань не було, а побачити німців можна було лише на центральній дорозі.

До Львова  приїхали в другій половині дня. Ліфтом піднялися на потрібний поверх і зайшли в квартиру. Вона була великою й добре обставленою. Здавалося, що господарі тільки-но її за­лишили. Ранком мене розбудив бій на міській башті. Все це створювало враження казковості. В той же день ми повинні були зустрітися з Микитою Сергійовичем. Він приїхав до Льво­ва, щоб узяти участь у роботі Народних зборів. І ось він стоїть перед нами, вітаючись з кожним за руку. Мені підказували поцілувати йому руку. Він же на це сказав, що такого робити не потрібно.

До Києва  приїхали поїздом. Там нас чекало нове невідоме життя. Я тільки з часом зрозуміла, який вантаж і відповідаль­ність взяла на себе Ніна Петрівна в зв'язку з нашим приїздом, адже ми довго жили в їхньому домі, поки не отримали свою квартиру. Я і Василь  залишились у них жити. Родина Ніни Петрівни і при евакуації нас забрала до Куйбишева. Звідти брат, досягши необхідного віку, вступив до арти­лерійського училища, отримав звання молодшого лейтенанта артилерії. Потім він попав на фронт, а 10 квітня 1945 р. під час бою в Австрії у дев'ятнадцятирічному віці був розстріляний з авто­мата бандерівцем. Це бачив і після війни розповів мені учас­ник цього бою. А я ще протягом багатьох років жила в родині Ніни Петрівни, а потім підтримувала з ними постійні теплі від­носини. Відчуття вдячності до неї не покидало мене протягом усього життя. Не покидає воно мене й зараз.

Холмська гімназія. Кухарчук (Хрущова) Ніна Петрівна, верхній ряд (друга справа), довоєнна світлина