Ірина МАРТИНЮК,
1945 р.н.,
м. Холм

 

ВІДЧУТТЯ ДІДІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Моя родина була вивезена з Польщі в 1945 році. Батьки з діда-прадіда жили в с. Сичин Холмського повіту. Я народила­ся у Холмі, коли батьки були вже на рампі і чекали на виїзд до України. Мені було півтора місяця, коли нас вивезли. В цей час забили мого прадіда Вашкевича Дмитра, який мав 88 років і не хотів полишати свою землю. Разом з ним застрели­ли дідову економку (польку)  подумали, що це одна з його дочок. У Луцьку нас зустріли не дуже привітно, як чужинців, називали нас забужанами. Ще й сьогодні можна почути в якійсь суперечці: "Їдьте за Буг, звідки приїхали". Моя бабця часто казала, що совєти добрі лише для лінивих і п'яниць – ні тим, ні тим не дадуть умерти з голоду.

В Сичині жили три чи чотири родини поляків, чотири родини євреїв, а решта – українці. До війни жили всі мирно між со­бою, у святкові дні ходили один до одного в гості. Під час вій­ни теж не було такої ненависті, як потім на всій Холмщині.

Батьки згадували своє життя в Польщі завжди зі смутком і жа­лем, а про жахливі речі практично нічого не говорили. У 1977 р. я вперше відвідала свою рідну землю,  відчуття було таке, ніби я приїхала до себе додому. Не відчула жодного страху чи не­приязні.

Пізніше я дізналась про страшні речі у 1940-1947 роках: спалені села, помордовані українці, зруйновані православні храми. Але для мене залишається запитанням, хто більше зробив зла украї­нцям – поляки чи совєти? Бо дідового брата (Всеволода Ваш­кевича) комуністи у 1937 році репресували й розстріляли.

У 2005 році їздила я до Холма на храмове свято Пресвятої Богоро­диці вже з острахом і сум’яттям. Але, зійшовши з автобуса в Холмі, я знову відчула себе вдома. Ходила міс­том, відвідала село Сичин  (тут жили мої діди й прадід, вирос­ли мої батьки), побувала в  Любліні. І всюди я відчувала свою землю. Я розмовляла українською, мені відповідали польсь­кою, мені жодного разу не було страшно. А ось у Кракові я відчула вже закордон. Отже, на Холмщині ще відчувається аура українського народу, накопичена тисячоліттям нашими славними предками, які там проживали. І ще втримують цю ауру замордовані й поховані там наші рідні, яких ми маємо пам'я­тати. І поляки, здається, над цим невладні.

Повернувшись у Київ, я остаточно переконалася, що Україна за 60 років залишилася для нас мачухою,  за матір нам так і не стала. І це дуже болить. Зробила для себе ще одне відкриття: після української мови для мене найближчою є польська, а вже російська – троюрідною, якщо можна так сказати. Хоча польсь­ку я чула лише у Львові, коли була студенткою. Ось такі вони – гени.