Микола МАРУХНЯК,
1933 р.н., с.Ходованці
Томашівського повіту

 

СТРАДНИЦЬКИЙ ТРИПТИХ

У довгі осінньо-зимові ночі часто пропливають перед моїми очима, як кадри кінострічки, давні події, що відбувалися в моєму рідному селі Ходованці Томашівського повіту. Від того часу минуло понад сімдесят років, однак дитяча пам’ять з фотографічною точністю закарбувала не звичні для мирного трудового села прояви насилля, зневаги і ненависті. Ці спогади стискають тугою серце, викликають щем у душі за втраченою, хочеться надіятись, що не назавжди, малою батьківщиною. В цих коротких споминах опишу лише три події із останніх років проживання нас, холмщаків, на своїх етнічних землях. Отже…

Подія перша

Був чудовий літній ранок 1938 року. Як завжди, в таку пору гнали корів на пасовисько, господині порались у дворі і в хлівах біля курей, гусей, кормили свиней. Тато напував коней, бо збирався їхати в поле. Моїм обов’язком було вигнати гусей на вигін, що, якраз напроти нашого двору, і зрідка наглядати за ними. Все йшло звичним чином, всі люди були зайняті якоюсь роботою, щоденними клопотами, які споконвіку супроводжували життя селян.

Ближче до полудня якось затихло село. Дочасно повернулись з поля тато і мама, яка веліла мені загнати гусей до двору і не виходити за ворота, бо щось будуть затівати поляки. До речі, поляки складали майже половину мешканців села. Останнім часом відчувалось наростання неприязні зі сторони поляків до нас, українців. Це передавалось від дорослих і дітям. Почастішали бійки між дітворою за виразною етнічною ознакою,  помітною стала відчуженість між польськими і українськими дітьми і в іграх як у селі, так і на пасовищах, де разом пасли худобу. Стосунки в селі загострювались. Пом’якшували цю ситуацію спосіб сільського життя і звичаї, коли і українці, і поляки щоденно із раннього ранку до пізнього вечора працювали в полі, на городі, в хаті, в хліві, в стайні, в стодолі. Лише в неділю селяни йшли до церкви і дозволяли собі хоч трохи відпочити, поспілкуватись з родичами і сусідами.

У цей час шовіністично налаштовані поляки вели агітаційно-пропагандистську роботу серед польської частини населення про несприйняття української мови, православної віри, потребу в нищенні наших храмів.

Отже, в обідню пору цього фатального дня село затихло, відчувалась якась напруга, вулиця знелюдніла, всі чогось чекали. Згодом десь почувся гул багатьох голосів і тупіт великого гурту людей. Це поляки, переважно молоді чоловіки йшли з кінця села і до їхнього гурту приставали інші. Вони несли згортки мотуззя, сокири, пили, кайла, лопати і викрикували: «Русіни – схизмати», «Нєх жиє Польска!» і попрямували до центральної площі села, де знаходилась наша церква, побудована ще у 1911 році.

Як відбувалося злодійське руйнування красивого, самобутнього, цегляного храму в Ходованцях я не бачив, бо в щілину з причинених воріт нашого двору церкви не було видно. Очевидці розповідали: поляки, перш за все, по драбинах видерлись на дах церкви, до бані і стали підрубувати її. В моїй пам’яті залишилися тільки глухий потужний звук падіння на землю церковної бані і хмара пилюки, що високо піднялась над місцем падіння бані. Одночасно з цим почулися дикі, войовничі викрики і регіт чисельного гурту фанатів.

Коли цей гамір трохи вщух, з різних кінців села линуло тужливе жіноче голосіння. Це оплакували це святотатство і прощались з намоленим рідним храмом Божим. Цей плач і водночас молитва Господу Богу нашому стискали душу, вселяли страх в дитяче серце і, дивлячись на почорнілі обличчя батьків, я думав, що настає кінець світу.

Церква була вщент потрощена за кілька днів. Кожну цеглину поляки очищали і перевозили на окремий майданчик, де планували збудувати костел, оскільки до того часу для молитов служила трухлява дощата будівля. Невдовзі на місці колишньої церкви залишився лише фундамент, а потім він заріс травою.

Згодом з’ясувалось: передбачливі віруючі, що мешкали поруч з церквою, зняли ікони, хоругви, розібрали вівтар, забрали церковне начиння і надійно сховали. Через рік, коли церква була відкрита, усе знадобилося.

Подія друга

Німецька окупація трохи загальмувала шовіністичну істерію і полонізацію українського населення Холмщини. Припинились гоніння на українців, на деякий час була відкрита українська школа, поновлювались нормальні стосунки між людьми, незалежно від етнічної приналежності. Однак відносне замирення тривало недовго.

Ситуація на фронтах Другої світової війни для німців складалась не найкращим чином. Вони зазнали поразки на Східному фронті. На заході відкрився другий фронт. Німцям було не до українців і їхніх проблем. На цьому тлі у 1943-1945 роках розпочалася нова хвиля полонізації українського населення, розпалювання міжетнічної ворожнечі, нищення будь-яких ознак національної ідентичності, аж до фізичного знищення української людності.

У той час усі вечорами або серед ночі спостерігали заграви над сусідніми близькими і далекими селами. Наступного дня вже поширювалися вісті: хто напав, на яке село і скільки жертв було внаслідок цього нападу. Спочатку це робили польські бандитські формування, що вбивали українців, палили їхні оселі, грабували майно. Згодом для захисту українського населення виникли загони із представників місцевої громади, а в прикордонні з Галичиною допомогу їм надавали і підрозділи УПА. Їх військові акції були відповіддю на страхітливі криваві злочини польських банд.

У нашому селі поступово наростала тривога, стосунки між українцями і поляками, мов іржа, роз’їдала недовіра. Всі були стурбовані подальшою долею, бо ніхто не знав, коли і хто нападе на нас, де сховатись і куди тікати.

На зборах односільчан було вирішено організувати своєрідний самозахист, з цією метою усі чоловіки збиралися в школі для почергового спостереження за околицями села. Спостерігачі щодвігодини змінювали один одного, а саме чергування тривало протягом декількох тижнів у травні-червні 1944 року.

Якось місячної ночі, уже над ранком, спостерігачі подали сигнал, що від фільварку до села рухаються дві колони. Це були поляки. Ми з сестрою Марійкою і тіткою Вірою почали тікати на торфовища. Тато і мама, забравши худобу і коней, подались до села Новосілки (територія Галичини).

Тоді ж в селі почалась стрілянина, запалали перші пожежі, городами блукали перелякані корови і коні. Я вперше у житті почув, як свистять кулі. Було боязко. Мучила невідомість: де тато, де мама, чи живі вони?

Як з’ясувалося пізніше: коли ми всі в післяобідню пору зібрались вдома, на наше село вночі напав підрозділ УПА. Вояки зайшли зі сторони польських теренів, то був їх тактичний маневр, який їм удався.

Частина поляків, спантеличена цим маневром, не поспішала втікати з села, а навпаки – декілька найзатятіших озброєні вийшли назустріч підрозділу. Звичайно, упівці їх знищили. В цей день в Ходованцях було вбито 19 поляків. Решта поляків, що повтікали з села вночі, вже до своїх домівок не повернулись і розмістились в сусідніх селах, переважно в Ярчеві.

Українці, боячись помсти зі сторони поляків, почали готувати свою самооборону. А молоді хлопці добували зброю у галичан, часом знаходили її в оселях колоністів. Один із чільників підрозділу УПА дав нашій самообороні кулемет. Час від часу з нього стріляли в сторону Ярчева, щоб дати знати полякам, які там засіли, що в Ходованцях до оборони готові.

Коли з’явився захист, село стало жити своїм звичайним життям: селяни косили сіно, збирали врожай, випасали худобу. Лише тривога не полишала людей: що буде далі? А гуркіт фронту, що наближався, давав хоч якусь надію на краще і спокійніше життя після війни.

У селі хто жартома, а хто з вірою говорили, що три місяці прожили в самостійній Україні, коли в наші сільські справи не втручались ні польська, ні німецька влада. Це тривало аж до приходу в серпні 1944 року радянських військ.

Подія третя

Минуло кілька днів після того, як фронт відійшов на захід, а в селі вже з’явились поляки-односельці, одягнені у форму польської міліції, обвішані новенькими радянськими автоматами і з білим орлом на кокарді фірмового кашкета. Вони нахабно заявляли, що час розплати вже близько. Радянські офіцери навіть не перевірили їхні документи і наказали повертатися до Ярчева.

Знову в селі стало тривожно і усі чекали чогось страшного.

Тоді ж з’явився в селі представник радянської адміністрації і, зібравши людей, заявив, що військові підрозділи не можуть довго залишатись в селі, бо їм треба рушати на фронт, а в такому випадку мирне українське населення останеться без захисту і гарантувати його безпеку ніхто не зможе. Він також повідомив, що між урядом УРСР і Польським Комітетом національного визволення укладено угоду про переселення українського населення з території Польщі на територію України. Це повідомлення шокувало нас. Замість очікуваного приєднання споконвічних українських етнічних територій Холмщини і Підляшшя до України, нам «єдиновірні брати» запропонували покинути рідні землі, мальовничі села, поля, оселі, цвинтарі і їхати у безвість.

Створюючи псевдодемократичні умови переселення, його організатори і виконавці надали нашому селу право вибору місця евакуації, а саме: Одеська, Миколаївська або Херсонська області.

Довго і бурхливо проходило обговорення цих пропозицій, а організатори переселення квапили, погрожували залишити нас напризволяще, а особливо впертих вивезти в примусовому порядку. Боячись репресій, односельці дали згоду на переселення в Одеську область.

А тут уже й Новий, 1945 рік, відсвяткували Різдво Христове, свято Василя, Водохрещу. Весь цей час минав у клопотах до так не бажаного переселення. Люди різали свиней, курей, гусей, бо їх заборонялось брати з собою, робили дерев’яні ящики під зерно, муку, крупи, ув’язували паки з одежею, постіллю, взуттям, окремо готували фураж для корів і коней (дозволялось брати по дві корови і по парі коней на сім’ю).

Нарешті прийшла звістка, що на станцію Белзец подано вагони для мешканців нашого села. Під наглядом військових, люди стали вантажити своє добро на сани, вони доправляли його до потяга, складеного з товарних. Окремо гнали корів на мотузках і прив’язували їх неподалік від цього ешелону. Було гамірно, ревіла худоба, час від часу стукотіли колеса поїздів, що мчали повз нас.

Нарешті наказали сідати у вагони. Нашій сім’ї, що складалась з шести осіб, і сім’ї мого дядька (татового брата) виділили окремий вагон. Швидко прикріпили заздалегідь приготовлені східці і почали заносити свої речі. У вагоні було чотири малих віконця, розташованих під самим дахом. Коли закривали, а вірніше засували широкі двері, у вагоні ставало темно. Звичайно, тут і туалету не було, панував холод, тому ніхто не роздягався. Нас попередили, що необхідно запастить їжею і водою, бо можливі довготривалі зупинки поїзда на роз’їздах у полі, тоді ні води набрати, ні кип’ятку зварити.

В інший вагон тато з братом Іваном повантажили вози, сани, запас кормів для корів і коней, завели чотири корови і дві пари коней. Домовились, що в цьому вагоні буде постійно знаходитись хтось із дорослих для нагляду за тваринами.

Нарешті і нам наказали заходити до вагонів, бо поїзд буде рушати. Зайшли, стало тихо, тільки у жінок сльози текли по щоках, вони молились. Загуркотіли  великі залізні двері, а сам вагон здригнувся, почувся скрип буферів і, давши гудок, поїзд рушив у безвість.

 

Ці три події, ці великі художні полотна закарбувались в моїй дитячій пам’яті, зараз часто зринають у пам’яті й ятрать давню рану, адже втрачено щось найдорожче… Чому так немилосердно поставилися до долі сотень тисяч таких же, як я, людей, що хотіли так небагато – жити на своїй землі? І досі не знаходжу відповіді на це запитання.