Володимир НАЙДЮК,
1931 р.н., с. Волосковоля
Володавського повіту

 

 

СПОГАДИ ПРО ПЕРЕЖИТЕ У ВОЛОСКОВОЛІ

Я, Найдюк Володимир Семенович, народився в селі Волосковоля Володавського повіту Люблінського воєводства  1931року. Мій дід, Матчук Вікентій Григорович, відомий в усій окрузі громадський і мирський діяч. Тато – Найдюк Семен Іванович, мама – Анастасія Вікентіївна, сестри – Віра, Надія і я, Володимир, посідали і обробляли господарство в 25 га землі. Крім того, тато Семен мав 50 вуликів бджіл, був повітовим інструктором бджолярів товариства ”Рій”. Мама, Анастасія, пряла, ткала рядна(плахти), сукно і полотно, в'язала, вишивала. За своє життя мама виткала не один кілометр всяких виробів. Без прядки (коноврітка) цього неможливо було зробити. Веретеном з кужеля пряла, коли потрібно було трішки якоїсь нитки. На Рівненщині після депортації мамине ткацтво було засобом нашого виживання.

На фотографії рідна хата з садибою, я в цій хаті народився. Кожного року в цій хаті освячували паски перед Великоднем всі православні люди села. В цій хаті пригощався і пив горілку з медом Головний уповноважений по депортації Віктор Миколайович Підгорний (в подальшому секретар ЦК УРСР). Говорив: ”Їдьте, там чекають вас обмебльовані квартири”. Ніхто йому не вірив. А наші будівлі всі стоять. Творці нашої долі поляки(бандити) робили все, щоб вигнати нас і приказували ”milcz”(мовчи, то виживеш). В душі було полум’я, язики мовчали – вижили. Вони били, грабували, забрали коней з возом, забирали свиней. муку, мед. Те. що не могли забрати, нищили. Мед виливали на землю, крупи і муку розсипали теж. Маму, Анастасію Вікентіївну, били 2 години, бо вона не давала згвалтувати старшу доньку Віру. На вулиці в тата Семена Івановича стріляли. Широкий, шкіряний пояс його захистив (зберігаю як реліквію).

Солтис с.Волосковоля Мартинюк Олександр врятував 13 чоловік від розстрілу гестапівцями в 1943році. Він промовив передсмертне слово на німецькій мові. Тим самим врятував себе і мого тата Найдюка Семена. Відпустили всіх.

Крім того, в селі переховувались два військовополонених всю війну. Поки були голі і босі, приходили до хати обігріватись. Мама Анастасія давала віск лікувати поморожені ноги. Скільки я виніс їм сала з хлібом, а коли порозумілись з місцевими, добули зброю, теж приходили грабувати і не тільки нас. Вони домовились з поляками: „Не зачіпайте нас, то ми не будемо заважати вам”. Коли наблизилась лінія фронту, вони зникли з села безслідно.

В Польщі мене питають, чи я маю злобу на тих, хто це зробив? Ні, я вмію прощати. Але, коли приходжу на могили рідних, в мене завжди повстає питання: чому вони лежать тут, а не там, де народились – на прапрадідівській землі? Відповіді не чув. Повне мовчання.

Це якийсь відсоток від пережитого. На все була би об’ємна книга.

Маленький Володимир з родиною, 1937 р.
Двоюрідна сестра Найдюка Семена Зіна Міцкевич,с.Липівка, довоєнна світлина
Родина Матушевських, 1942 р.
Сестри Найдюка Володимира- Віра і Надія - серед молоді, с.Волосковоля, воєнні роки
Бондаруки (куми сестри Віри і односельці), 1935 р.
Праця в млині в с. Загайки, самий високий - Артишук Василь,чоловік сестри Віри , 1943 р.
м. Дубно. Мама Найдюка Володимира за прядкою, сучасне фото
Солтис Мартинюк Олександр- врятував 13 мешканців села від розстрілу гестапівцями в 1943 р.
Дід Найдюка Володимира- Матчук Вікентій Григорович- по лінії мами (1879-1950 роки)
Молодь з роверами, довоєнне фото, с. Брус
Садиба Матчук-Найдюків в с. Волосковоля, в якій народився Найдюк Володимир
Віра Найдюк з подругами
Найдюк Володимир веде електропотяг
Святкування Миколая, с. Любенці, 1945 р.
Зелені свята, с.Липівка, 1942 р.