Степан (Стефан) НАЗАРКО,
1940 р.н., с. Обша
Білгорайського повіту

 

 

МІЙ РОДОВІД

Ранньою весною 1945 року наша родина із дев'яти душ була депортована (насильно) із предковічних українських земель в Польщі до УРСР відповідно з Угодою між тодішними урядами Польщі та УРСР від 09.09.1944 року.В Польщі залишили 25 моргів землі, 15-лісу, корів, овець, хату-усе, що  було нажите багатьма десятиліттями важкої праці. Ця Угода узаконила свавілля над українцями і стала територіальною авантюрою для виселення нас з прадідівських земель із Холмщини, Підляшшя, Надсання, Лемківщини. Угода не відповідала міжнародним правовим нормам, сумнівна і шовіністична.

Відповідно до вищезазначеної Угоди, моїй родині був виданий евакуаційний лист від 14.02.1945 року, як і іншим переселенцям, в якому було визначено місце переселення (Запорізька область). Везли нас в товарних вагонах (товарняках). У цей період процвітав бандитизм. Коли ми їхали, нас грабували, а тих, хто чинив супротив цьому грабунку, бандити по-звірячому били. Приїхала наша родина в Чернігівський район Запорізької області,  село Миколай Дорф, колгосп „Осов"яхім", на німецьку колонію (до війни тут проживали німці, яких цариця Катерина друга запросила, наділила землею, щоб  своєю працею показували, як потрібно господарювати (перед війною всіх німців вивезли). На цій німецькій колонії всі хати були зруйновані, наша родина поселилась в хату,над якою не було даху. Тут ми пережили злидні і голод. Переселенський люд залишав все і тікав на Західну Україну, так зробила і моя родина. Старші сестра Єва і брат Дмитро поїхали раніше , мої тато і мама, взявши клумачки з їжею, яка була в нас, подались в дорогу. Кожні півкілометра нас, дітей, годували, і ми далі йшли. Прийшли до станції пізно ввечорі, добра людина нас пустила в свою хату, ми розмістились на підлозі. Подолавши відстань  35 км. ми, діти, не могли 4 дні встати на ноги. Відпочили, сіли на товарний потяг, доїхали до селища Козова на Тернопільщині. Це було ранньою весною, не було що їсти. Біля Козової стояли кагати з картоплею.Тільки-но лід розстав, ми брали цю мерзлу картоплю і їли. Місцеве населення нас зустріло недоброзичливо. Виявило незадоволення нашою появою. Нам у вічі говорили: "Чого ви приїхали на нашу Україну".

Слід наголосити, що переселення нашого люду було не перше. Перше переселення було під час Першої світової війни (тодішньою територією, де ми проживали, володіла Росія). Російська армія забирала людей і худобу з собою, розселяла по всій Росії. Таких людей називали „біженцями".Моя мама була в Казані, тітка – в Саратові, багато людей завезли до Сибіру. Люди через рік поверталися до своїх помешкань, коли назрівала революція в Росії. Дорога повернення на свою територію була пеклом: епідемія тифу, голод, бруд... Хвороби косили людей. Чимало з них залишилось.

Моя родина:

Батько – Назарко Дмитро Іванович-1897 року народження, мама – Назарко (Дицяк – дівоче призвище) Софія Михайлівна -1902 р.н., брат – Дмитро -1928 р. н., сестри: Єва - 1925 р. н.,  Анастасія -1933 р.н.; близнята Параня і Ганна - 1935 р.н., Наталя -1937 р.н. і я – Стефан -1940 р.н.  Нині живі Єва, Параня, Ганя і Стефан.

Родина мого батька:

Батько (мій дідусь) – Назарко Іван і мама (моя бабуся) – Ганна, народили 3 синів: Карпо, Дмитро (мій татo) Ізидор.

1. Карпо – мав 5 дітей: Настя, Іван, Матвій, Катерина, Марко. Настя  поїхала до Франції, там вийшла заміж, там і померла, залишилось 3 дітей.: Іван  поїхав до Франції, там оженився і там помер, залишилась донька, Матвій  пішов на фронт з російською армією і не повернувся; Катерина  нині мешкає в Києві з онучкою; Марка  забрали ще молодим на роботу до Німеччини, бо не мав сім'ї,  іне повернувся .

2. Дмитро – мій батько.

3. Ізидор – мав двоє синів: Романа та Івана. Роман – 1924 р. н. проживав в Польщі (Щецін), там і помер.

Донька померла в Щеціні, а сини там проживають, одного називають – Міхал; Іван помер в с.Козова на Тернопільщині, залишив там сина.

Родина моєї мами:

Батько (мій дідусь) – Дицяк Михайло, мама – Єва (моя бабуся із родини Шило), народили 3 синів і доньку: Микита, Тихон,Спиридон і Софія (моя мама).

1. Микита  помер приблизно в 1938році в Польщі. Сім'ї в нього не було.

2. Тихон  мав доньку і 4 синів: Параня, Петро, Михайло, Василь, Дмитро. Параня 1926 р.н., вийшла заміж за Миколу Ваца, народила синів, які проживають в Миколаївській області; Петро  1920 р.н., ще нежонатим був мобілізований в російську армію в 1942 р.і не повернувся з фронту; Михайло – 1922 р.н. ще хлопцем в 1941-1941 р. поїхав до Німеччини і не повернувся; Василь 1929 р.н. оженився в Миколаївській обл.;  Дмитро 1933 р.н. оженився на Єві Бобер, проживає в Миколаївській обл.

3. Спиридон  мав прийомного сина (приблизно 1920 р.н.) Івана. Іван їхав кіньми до Тарногрода і в селі Рожанці німці зробили облаву і забрали його до Німеччини, це було у 1943 році,  він не повернувся.. Іван знав німецьку, польську, російську, українську мови.

4. Софія (моя мама) народила 10 дітей. Єва  1925 р.н. (одружена з Габудою Олексієм мають сина Олексія, який проживає в м.Львові; доньку Надію, яка проживає в с.Козова на Тернопільщині і доньку Галину, яка прживає в м.Кременець на Тернопільщині); Ганна , 1925 р.н., померла за місяць по народженню; близнята Дмитро і Сергій (1928 р.н.), померли: Сергій за місяць по народженні, Дмитро трагічно загинув, маючи 28 років, сім'ї не мав; Михайло  1932 р.н., помер у трьохрічному віці; Анастасія (1933 р,н.), померла, її 2 сини: Дмитро проживає в с.Козова на Тернопільщині, а Роман помер в 33 роки (була одружена за Судомер Миколою) близнята Параня і Ганна – 1935 р.н.(Параня має сина Володимира та доньку Лесю, яка проживає в Тернополі, одружена з Гуском Василем, Наталя – 1937 р.н.(померла); Степан – 1940 р.н., проживає в м.Києві, має доньку Тетяну, жінка Дорожкіна (Усик, прізвище матері жінки) родом із м.Переяслав-Хмельницького, що на Київщині.

Мої дідусі і бабусі та брати Сергій і Михайло, сестра Ганна похоронені в польській землі (село Обша на Люблінщині), а мої батьки і сестри – Анастасія та Наталя, а також брат Дмитро поховані в українській землі (с.Козова на Тернопільщині).

 Родовід мого села (де я народився) веде відлік приблизно ще з 1778 року. Розташоване за 1,5км. від австро-угорського кордону. Через село текла річка Нитка.

 Село було велике: тут проживало приблизно 200 родин, із них 90 відсотків – українці. Його оточували такі українські села, як Замх, Бабиці, Воля Обшанська, Вільховець, Ружанець, Боровець, Коржів. Повітове місто Білгорай знаходилося за 32 км, а інше повітове місто Томашів – за 25 км. Через наше село про­тікала річка з дивною назвою Нитка (по-місцевому Нітка). В 1895 р. мої сільчани збудували церкву. До нашої парафії на­лежали також Воля Обшанська та Вільховець. Церква служи­ла українцям до 1918 року, до утворення польської держави. Відомо, що тоді поляки насильно забирали церкви і перетво­рювали їх у костьоли. Таке відбулося і в нашому селі. Українці боронили свою церкву, чинили цьому свавіллю сильний спро­тив, але поляки людей били, церковне майно палили й топта­ли ногами. В 1937-1938 роках вони примушували українців переходити в католицизм, заставляли підписувати так звані "декларації". Українців, котрі не підписували цих "деклара­цій", переслідували. Ті, хто не підписав, позбавлялися будь-яких прав: дітей не могли навчати в школах, якими б вони зді­бними не були, не можна було мати ніякої приватної справи, служити в державних установах. Школи навчали польською мовою. Торгівлею займались лише поляки та євреї. Хто з укра­їнців підписав "декларацію", тому поляки давали право на все. Але таких було небагато.

Село мало два фільварки. Оскільки вони були нерентабельні, то поляки дозволили українцям викуповувати збиткові землі. До 1928 року всі ліси в окрузі належали лише одному пану – Замойському. В 1928 році люди, хто мав наділи землі, добились від уряду невеличкої частки лісу, який належав пану. Основні лісові масиви, якими володів пан, називали – "ординацією". Український люд не мав права туди й ногою сту­пити, навіть збирати гриби або ягоди, не говорячи вже про те, щоб брати суху деревину для опалення помешкань.

Моє село Обпа розташоване на відстані від таких міст – Люблін – 250 км; Холм – 200 км, Замосць – 100 км, Белограй – 32 км, Тарно груд – 20 км, Томатів – 25 км, а від сіл Замх  і  Воля Обшанська – 1 км, Вільхівець – 2 км, Бабіци – 7 км, Рубанець – 8 км, Бо ровець – 10 км. Корхів – 12 км.

Я і наша родина нині розуміємо, що історію не повертають назад і не переписують її. Наше переселення (депортація) – це вже факт. Але є фактом і ще те, що, я Українець, насильно переселений (депортований) з прадідівських земель, нині не почуваю себе повноправним в Україні. Мені і дітям не можливо добитись, щоб працювати у вищих органах виконавчої влади, бути вибраним депутатом будь-якого рівня. Проект Закону України, який лежить і зареєстрований у Верховній Раді України ще в листопаді 2002 року- стосовно надання українцям із Холмщини, Підляшшя, Надсання, Лемківщини статусу депортованих, не розглядається.

Переселення сталося під час війни, наша родина, як і всі, працювали, переважно, на землі і здавали поставки зерна. За виконанням поставки пильно стежили, невиконання поставок могло вартувати людині житя. В період депортації основним для людей було вижити, тоді ніхто не думав про статус депортованого. Державою Україна нічого не зроблено (а вже минуло понад 60 років з часудепортації) щодо відшкодування депортованим із Польщі матеріальних і моральних збитків, Надання землі в Україні в розмірах, залишеної в Польщі; упорядкування могил наших рідних в Польщі, як передбачає Угода від 09.09.1944 року. Немає ніякого рішення щодо спрощеного перетину кордону, щоб можна відвідати могили рідних та ще багато що не вирішено.

Та попри все, наша родина нині працює і в подальшому буде сумлінно працювати на розбудову України. Я брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, від чого став інвалідом 2-гої групи, маю статус ліквідатора наслідків на ЧАЕС, 1-ша категорія. Наша родина і я особисто через цей спогад звертаємось до всіх українців (депортованих) з Польщі у 1944-1946, 1948 та 1951 роках) і їх нащадків (дітей, онуків), які проживають в державі Україна та в інших державах світу згуртуватись, відшукати  один одного, адже у нас – спільна доля, і здагати та розповідати своїм нащадкам про їхнє коріння, діалект розмовної мови наших прадідів, їхню культуру, пісні, звичаї.

Родина Назарка Степана з с. Обша, 1942 р.
Назарко Степан з внуком Миколою в Києві