Надія ОСТАШ,
1942 р.н., с. Березно
Холмського повіту

 

 

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВСТОЛІТТЯ

Нарешті, здійснилася давня мрія – побачити рідне село Березно на Холмщині, де я народилася, де народився мій брат Ілля, де споконвіку жили мої батьки, діди і прадіди.

Це сталося 21 вересня 2006 року і пов'язане з урочистостями з нагоди 140-ої річниці від дня народження першого Президен­та України Михайла Грушевського. У цих урочистостях бра­ли участь члени товариств "Холмщина" з різних областей Укра­їни: Київської, Львівської, Рівненської, Волинської.

З нетерпінням я чекала того дня, коли. нарешті, я, мій брат Ілля, його дружина Надія та наш земляк і добрий друг Владислав Ковальський відвідаємо рідні місця. За період п'ятдесяти ро­ків мені довелося лише один раз побувати у Польщі,  лише в Ольштинському воєводстві, куди переселили мешканців села Березна у ході операції "Вісла" (1947). Там проживав мій дя­дько, Туяк Ілля з сім'єю. У рідне село він не повернувся, там і помер у 1975 році. Мої батьки, діди, прадіди постійно жили у селі. За розповідями батьків с. Березно вони змушені були покинути у час Першої світової війни за наказом царського уряду. Цю першу депортацію українців Холмщини здійснила російська армія, відступаючи під натиском австро-угорських військ. З цієї причини моя мама, Босаковська Віра Степанів­на, народилася у Полтаві у 1920р. Через рік вона з батька­ми повернулася назад у село Березно. Дівоче прізвище мами – Туяк (мій дід по лінії мами -Туяк Степан), але односельчани називали її "дочка Середихи", бо моя баба мала дівоче прізви­ще Середа. Сім'я батька, Босаковського Лавріна Антоновича, опинилася у Середній Азії (Киргизія), десь біля міста Ош. Вона складалася з семи осіб (батьки: Антон і Текля (ді­воче прізвище Нець), брати – Іван, Михайло, Томко, Віктор, се­стра Настя). Жили там кілька років. .Жили дуже бідно, меш­кали у землянці. Мій батько був пастухом, пас худобу цілого села. Платили за цю роботу зерном, борошном. Дід Антон за­ймався столяркою. Мій батько розповідав, що пам'ятає з тих часів людей з вузькими чорними очима, які жили в круглих юртах, вистелених килимами. Ці люди займались вівчарством.

До приїжджих киргизи ставились добре. Згодом дід і баба за­хворіли на тиф, дід Антон там і помер. Деколи мій батько (йому у той час було близько 5-6-и років) із своїм братом Михайлом ходили жебрати, просити хліба, бо був голод. Батьків брат Іван теж хворів на тиф, але вижив і одружився у цьому селі (він був найстарший), забрав до дружини маму і всіх братів та сестру.

За Брестським миром 1918 року етнічні українські землі Холм­щини у межах колишньої Холмської губернії були визнані складовою частиною Української Народної Республіки. Тоді до 1922 року більшість українців, депортованих до Росії, пове­рнулися додому. З 1919 до 1939 року Холмщина входила до складу Польщі. Ризький договір 1921 року узаконив приналеж­ність холмських земель польській державі (див.: Енциклопедія україно­знавства.–Львів, 2000.–Т. 10.–С. 3615-3621).

Отже, згодом сім'я батька повернулася у рідне село, а старший брат батька Іван лишився у Киргизії. Зв'язки з ним з тих часів втратилися. Лише через багато років через Червоний Хрест після Другої світової війни він відшукав своїх братів, листува­вся з їхніми сім'ями, але зустрітися не вдалося.

Як відомо, у рамках польсько-радянської Угоди від 9 вересня 1944 року мешканці села Березна були депортовані на територію Радянської України. Ще раніше (у 1939 році) була вже спроба ви­везти сім'ї з села у Радянський Союз. Деякі односельці поїха­ли у Волинську область (м. Ковель). Як розповідала мама, там їх поселили в божниці (синагозі). Діти голодували, хворіли, помирали. Весною сім'ї повернулися назад. А у 1945 році всіх вивозили з села примусово. Усім видали евакуаційні листи, де було описане майно, залишене у Польщі. Везли поїздом. З со­бою можна було брати лише те, що руки могли підняти. Мої батьки взяли з собою і корову, бо діти були малі, трохи пше­ниці. Спочатку вони приїхали у Запорізьку область (с. Смоляна біля Хортиці). Вивантажили їх серед степу – і роби, що хочеш.

Поселили три сім'ї у колгоспних яслах. Ходили в колгосп на ро­боту. Колгосп не платив, бо корова нібито з'їдала більше, ніж належалося платити. У колгоспі обробляли кукурудзу, соня­шник, їздили в Запоріжжя продавати муку з тої пшениці, що з собою привезли. Згодом почали втікати... Так багато людей опинилося у місті Дубно Рівненської області, де­хто – у навколишніх селах. Деякі сім'ї – у Волинсь­кій області. Поодинокі сім'ї лишилися у Запорізькій області. Мешканці села Березна підтримували між собою тісні родинні і сусідські контакти. Це допомагало їм вижити у середовищі, яке для них було своїм з погляду мови, релігії, але все ж не було рідним із погляду традицій, звичаїв, фольклору, місцевих по­бутових "дрібниць", які дають людині комфортне відчуття, що вона серед своїх. Старше покоління та частково кілька насту­пних поколінь психологічно не адаптувалися до нових умов. Місцеве населення ставилося до них зовні спокійно, хоч і не виявляло особливої приязні. Аналогічним було ставлення холмщаків до місцевих жителів, яких вони називали "забужняки" (тобто ті, що за рікою Буг), а місцеве населення називає їх "переселенці". Інколи, в певних ситуаціях, ці назви могли на­бувати й образливого змісту. Частково ситуацію згладжували мішані шлюби між місцевим населенням і прибулими, хоча слід зауважити, що вони траплялися не дуже часто і не схвалюва­лися у середовищі холмщаків. Холмщаки намагалися одружу­ватися "зі своїми", тобто вихідцями з Холмщини. Такі шлюби тривають і зараз, у третьому й четвертому поколіннях. Це зна­чною мірою допомагає березенцям зберегти свою ідентичність, пам'ять про родинний край, про свої корені, про давні звичаї, традиції, фольклор.

Переважна більшість жителів села Березна поселилися у перед­місті Дубна, що й досі називається Сурмичі (раніше тут протікала річечка Сурмиця). Переселенці прагнули пе­ребратися ближче до земляків, до „своїх". Відірвані від рідно­го краю, відчували страх перед невідомим і, як малі осиро­тілі діти, намагалися триматися разом. Переселенці з Холм­щини були переважно сільськими жителями. Навіть у Дубно вони тривалий час вели напівміський, напівсільський спосіб життя: обробляли городи, утримували корів, кіз, свиней, ку­рей, дехто тримав коней, косив сіно тощо, тобто продовжува­ли той триб життя, який вели вдома раніше. Працювали на підприємствах міста, переважно на малокваліфікованих робо­тах (через брак освіти).

Мій батько, Босаковський Лаврін, працював ливарником у ли­варному цеху ливарно-механічного заводу. Мама, Босаковсь­ка Віра, довго не працювала, а коли діти стали дорослими, влаштувалася прибиральницею на цьому ж заводі. Хоча ті пред­ставники старшого покоління, які мали відповідний рівень освіти (таких, правда, були одиниці), працювали у сфері об­слуговування, деяких державних органах (напр., райфінвідділ), продавцями, завгоспами тощо, один – навіть лікарем. Діти і внуки переселенців, які ходили до шкіл уже в Дубно, старанно вчилися, здобували середню та вищу освіту, стали інженерами, науковцями, лікарями, медсестрами, педагогами, перекладача­ми, юристами, металургами, працівниками текстильної проми­словості, спеціалістами у галузі атомної енергетики тощо.

Я, Осташ (Босаковська) Надія, закінчила з відзнакою Львівський університет, стала філологом. У 1964 році понад рік викладала українську мову в середній школі № 17 Макіївки Донецької області, де був дуже гар­ний і дружній педагогічний колектив. Потім викладала німе­цьку мову у селі Судобичах біля Дубно, а через рік працювала викладачем німецької мови у середній школі № 8 Дубно. У 1973 р. перейшла на роботу в Інститут суспільних наук Ака­демії наук України у м. Львові (тепер – Інститут українознав­ства ім. Крип'якевича Національної Академії наук України). У 1980 році захистила кандидатську дисертацію у галузі мово­знавства в Ужгородському університеті, зараз працюю в Інсти­туті українознавства Національної Академії наук України на посаді старшого наукового співробітника, беру участь у вико­нанні колективної теми відділу – укладання "Словника укра­їнської мови XVI – першої половини ХУІІ ст." (вийшло друком уже 12 випусків).

Працюючи у відділі української мови Інституту українознавства АН у Львові, неодноразово зверталася до аналізу мовних пи­тань, пов'язаних з мовленням переселенців з Холмщини, зо­крема села Березна. З цієї проблеми наявні такі публікації:

Осташ Н.Л., Осташ Р.І. Власні особові імена в антропонімії Хо­лмщини // Проблеми регіональної ономастики. Тези доповідей і повідомлень наукового семінару.– К., 1994. – С. 38-39.

Осташ Н. Л., Осташ Р. І Прізвища переселенців із Холмщини в антропонімійному просторі України // Студії з ономастики та етимології,– К., 2002,– С. 159-174.

Осташ Н. Л. Словник діалектної лексики переселенців із Холм­щини 11 Діалектологічні студії. 4. Школи, постаті, проблеми.– Львів, 2004.–С. 355-378.

Мій брат, Босаковський Ілля закінчив Львівський політехнічний інститут, став фахівцем у галузі атомної енергетики. За роки роботи в тепловій і атомній енергетиці за період більше 30 років отримав 8 авторських свідоцтв СРСР, один патент України, нагрудний знак «Винахідник СРСР», має друковані праці по енергетиці. Мій чоловік Осташ Роман і дочка Осташ Люба закінчили Львівський уні­верситет, чоловік працює разом зі мною в Інституті україноз­навства, дочка викладає в університеті.

 

Згідно з евакуаційними листами, які одержала від польської вла­ди кожна сім'я при в'їзді в Радянський Союз (ці листи зберіга­ються як важливий документ і реліквія), вони взамін залишених у Березні будівель отримала будівлі в Дубно. Переважно це були помешкання поляків, яких, у свою чергу, переселили в Поль­щу з Дубно згідно з урядовими угодами. Оскільки часто це були старі будівлі, більшість переселенців збудували собі нові і впорядкували садиби.

Мої батьки одержали постійне житло лише у 1950 році. П'ять ро­ків вони мали тимчасове житло, де в будинку жило чотири сім'ї. Перші роки проживання у Дубно були важкими. Завод, де пра­цював батько, не платив зарплати. Ми дуже голодували і змушені були ходити в поле по колоски, які залишилися після збирання врожаю. Завод за робо­ту платив продукцією власного виробництва, яку треба було продати, щоб прожити.

Між березенцями, які живуть у Дубно, та  земляками у Польщі, контакти тривають постійно, в Україну їздять часто, так і в Польщу. Це традиція: гість, який приїхав, наприк­лад, у Дубно, намагався відвідати всіх знайомих односельчан, поговорити з ними і розповісти про тих, які лишилися в Польщі. Всі односельчани сприймають один одного як рідні, всі їх новини – про родичів. Це і підтримує в людях старшого віку носта­льгічні спогади. Дуже часто у їхніх розмовах можна почути вираз "там, вдома", тобто у с. Березні. Адаптуватися психоло­гічно до нового місця та умов життя ці люди, вирвані з корін­ням із рідного ґрунту (особливо старші віком), повністю так і не змогли. Частково ця адаптація наступає у 4-5-ому поколіннях в більшості в сім'ях, змішаних із місцевим населенням. У попередніх поколінь відчуття в душі нового середовища, як рідного, немає. Воно там, у минулому і передалося дітям генетично. Психологічно ці люди стали як перекотиполе: у них роздвоє­на душа. Живучи сьогоднішнім днем, постійно відчувають тя­гар минулого за плечима. Нелегка доля у цих людей. Овіяна постійними спогадами про покинуті рідні місця, друзів, рід­них, пригоди й витівки молодості, запахи диму з димарів рід­них осель, буйні трави рідних лугів.

Мені було три роки, братові – шість, коли наша сім'я зму­шена була покинути с. Березно. На диво у мене лишилися в пам'яті дві "фотографії", два спогади – відгуки минулого. Мені часто здавалося, що це сон або ще щось. Одна із них – озеро у селі у зимовий час. Запитувала у мами, чи справді у нас було озеро. Відповідь була ствердною. Друга – платформа вагона у літній день, який везе нашу сім'ю з рідних місць у невідоме.

Яким радісним і щасливим для мене був той день, коли я справді побачила те озерце, яке і сьогодні є у селі Березні. Ще біль­шою несподіванкою для мене була зустріч із хатою, де жила сім'я мами, зустріч із криницею, тим подвір'ям, де виросла мама, їй, на жаль, не довелося побачити своє село після депор­тації. А, може, й на добре, бо серце її не пережило б такої зу­стрічі. У тій хаті живуть інші люди, можливо, такого ж віку, як і мої батьки, яких уже не стало. Ці старші люди, українці, щиро і приязно зустріли гостей з України, а я і мій брат з дружиною були вдячні їм за те, що ми змогли ступити на те подвір'я, де жила мама, доторкнутися до вікон, дверей, порогу рідної хати. Завдяки сподвижницькій роботі Владислава Ковальського у селі збудовано прекрасну православну церкву, де небагато сі­мей українців мають змогу молитися у недільні та святкові дні. Я захоплена цією церквою, вона дуже мила і гарна, для неї вибрано досить вдале місце. Адже стара церква у с. Березні була знищена у 1938 році. Біля церкви розташований православний цвинтар, до речі, дуже акуратний, який оточують по перимет­ру могутні дерева, які збереглися ще з довоєнних часів. А ще однією радісною зустріччю був музей історії села, розташова­ний в ошатній новій сільській школі. Я побачила довоєнні списки учнів школи, де є прізвища моїх батьків, побачи­ла фотографії, на яких упізнала батька, маминого брата, од­носельчан моїх батьків, яких я знала і які жили у Дубно (бага­тьох із них уже не стало). З великою вдячністю згадую Ренату Ґурську, невтомну трудівницю, яка є організатором шкільно­го музею. Я вдячна долі за те, що вона дала мені можливість зустрітися з рідним краєм, походити рідними вулицями, стеж­ками. І мрію про нову зустріч.