Ганна ПАВЛОВСЬКА,
1943 р.н., с.М'ячин
Грубешівського повіту

 

 

БЛИЖЧЕ ДО БУГУ!

В родині мого батька, Павловського Івана Павловича, 1922 року народження  було троє си­нів і одна донька. Займалася сім'я роботою у власному госпо­дарстві (ЗО га землі, 4 корови, 5 коней, до сотні курей, гусей, качок).

Усі члени сім'ї, крім бабусі, були грамотні. Дід (1880) закінчив російську школу за царизму, троє його дітей – польську гім­назію у Замості. Старший син, брат батька (1905)- закінчив ро­сійську школу в с. М'ячин (потім у с. Станіславка був учите­лем початкової школи),  згодом навчався в учительської гімназії у Холмі. А коли ж у 1945 р. "непевних поляків" теж переселяли, працював у м. Щецин завідуючим обласним відділом освіти. Вся родина Павловських, окрім мого батька, переїхала у воє­водство Вавбжих, де їх і розкидано було по різних селах та містах.

Родина моєї мами, Вальчук Марії Семенівни, також мала четве­ро дітей. Мама і старший брат закінчили польську гімназію, а батьки їхні були неграмотні. Родина мала 7,5 га землі, на яких і господарювала.

Село М'ячин було велике: 200 дворів, до 1000 чоловік населення. У ньому була початкова школа, залізнична станція. До 1939 р. в селі стояв костел, а з 1939 р., коли німці завоювали Польщу, а в М'ячині "будували" Україну (так німці загравали з Росі­єю), він став православною церквою.

Церква відігравала значну роль у відродженні українців. Свяще­ник Лящук не давав їй згаснути. У 1940 р. він створив україн­ський осередок, де читали вірші Тараса Шевченка, Лесі Укра­їнки, співали українські пісні. Поляки били священика, нама­гались спалити його хату, залякували молодь. Як згадувала моя мама, в хаті дідуся Вальчука Семена збирались активісти, мама й інші дівчата по черзі переховували український пра­пор.

У М'ячині була початкова польська школа (з 1918 р.). Оскільки українців було більше, ставлення польських учителів до укра­їнських дітей було нормальне.

Батьківська хата була під солом'яною стріхою, з  двома кімнатами, кухнею, дерев'яною  підлогою. Сіяли пшеницю, жито, вели господарство. Не бідували.

Родина моєї мами у 1939 р., коли Гітлер дозволив українцям виї­жджати з завойованої ним території, склавши на вози свої пожитки, рушила на Україну. Доїхали аж до Вінниці, місили болото, годували вошей, ночували в церквах... Так, поникавши кілька місяців, до зими повернулися у своє село.

До 1940 р. стосунки між поляками та українцями ще були приязні, сусідські. Разом відзначали всі релігійні свята.

Коли почалася війна Німеччини з Радянським Союзом, життя в селі змінилося на гірше. Німці забирали молодь на роботу до Німеччини, за кожну провину – розстріл. Українців виганя­ли з села і заселяли німецькими колоністами з Югославії, Хорватії (фольксдойчі).

У 1943 р. було вщент спалене поляками село Берестів, роз­ташоване за 5 км від М'ячина. Тут загинуло до 200 україн­ців, яких вигнали з рідних домівок і поселили у цьому селі.

Вбиті були наші сусіди – Супрун Йосип, Витрищ Микола, вся сім'я Ковальчуків (5 осіб). Влада в усьому потурала нападни­кам.

У листопаді 1944 р. почалася депортація українців.

Все проходило організовано, для цього совєти давали військові американські машини, вивозили людей до станції, організо­вано саджали по чотири-п'ять родин із майном у товарні ва­гони. їхали два місяці, у вагоні ставили буржуйку, спали на мішках із мукою, зерном. На новий 1945 р. добралися до міс­ця призначення: Одеська (тепер Миколаївська) область, стан­ція Камінний Міст, а потім ще 20 км до села Маринівка, Доманівського району.

На новому місці нас зустріли добре, гостинно, ставлення влади й селян було дружнє. Підселяли до місцевого населення.

Батько влаштувався в МТС, закінчив курси, працював трактористом, комбайнером. Мама займалася шиттям.

За залишену хату (нерухомість) у с. М'ячин дідусь у 1955-1961 рр. отримав 1000 крб. За землю (7,5 га) не отримав ніяких відшкодувань.

Доброзичливо сприйняли нас на Миколаївщині, але туга за рідним се­лом, за лелеками (чорногузами), за рідною стріхою змушувала переселенців зніматися з місць і їхати ближче до Бугу. Ми зупинилися на Волині. Хоча,  в 1956 р. було дозволено ве­рнутися в Польщу (мій батько з родиною міг туди виїхати), але насиджені місця ніхто не хотів покидати.

У селі М'ячині  нікого з нашої рідні не залишилося. Я ні разу не була в ньому після депортації.

Стараюся, по можливості, відвідувати могили моїх дідуся і бабусі Павловських аж біля Вроцлава, яких я ніколи не бачила.

Ганна Павловська зі своїм татом, 2004 р.