Марія ПРУС,
1929 р.н., с. Телятин
Грубешівського повіту

 

 

Народилася я в с. Телятин Томашівського повіту Люблінського воєводства 1929 р.

Початкову освіту отримала у польській школі. Під час німецької окупації навчалася в українській школі (1939-1940). В 1940-1941 рр. – в українській торговельній школі, а в 1943-1944 рр. – в українській гімназії. Після арешту українських учителів поль­ською Крайовою Армією навчання у гімназії припинилось. У 1945 р. нашу сім’ю та односельців було переселено на Сум­щину, а потім – на Одещину, ще пізніше – на Полтавщину. З Миргорода ми з односельцями пішки повернулися в Терно­пільську область до міста Теребовлі, де й закінчила середню школу.

Геодезичний факультет Львівського політехнічного інституту за­кінчила в 1955 році, отримала призначення на роботу в Укра­їнське аерогеодезичне підприємство в м. Києві, де й працюва­ла до пенсії.

Дідусі, бабусі й батьки були селянами. Мама вчилася у початко­вих класах у російській школі при царській владі.

В 1914 р. родини моїх батьків були евакуйовані, бо на їхніх зем­лях проходила лінія фронту, воювали Австрія та Росія. Оскіль­ки мої предки були під владою Росії, їх евакуювали до Росії.

Батька з родиною завезли в Тюмень, а мамину родину – в Аст­раханську губернію. Через 7 років евакуйовані повернулися на свої землі, але не всі. Дідусь по татові, а бабуся по мамі зали­шилися на вічний спокій у чужій землі.

Бабуся по батькові померла вже у своєму селі, залишивши п’яте­ро дітей віком від 14-ти (мій батько) до 2 років. Діти дуже бі­дували в наймах у чужих людей, бо самі ще не здатні були вести господарство. Старші хлопці пасли в господарів корів, до­глядали коней. Двох малих дівчаток віком двох і чотирьох ро­ків забрали далекі родичі за користування землею та лісом їхніх батьків. Поки діти підросли, опікуни вирубали в лісі кращі де­рева на свої потреби.

Батько мій працював у Гресика Георгія і жив у їхній сім’ї, доки у двадцять років не одружився. Після одруження батьки з допо­могою дідуся Саноцького Степана побудували хату на краю села, на ділянці Гонтарських, у селі так називали нас по матері мого батька, а Прус Пилип пристав колись зятем до Гонтар­ських із села Ликошин, де проживала вся родина Прусів, але осиротілих дітей відмовилися забрати, хоч  були досить заможні. Мої батьки з молодих років самі господарювали, забирали на зиму менших батькових братів і сестер, поки ті  повиростали та поодружувалися і могли вести своє господарс­тво.

Моє село називалося Телятин, а наші люди називали його Тилєтин. Навколо нього були такі села: Новосілки, Радків, Ріплин, Посадів, Жуличі, Ликошин і Василів, з якого походила Ніна Кухарчук, дружина Хрущова М. С.

Особливо красиві були його околиці. На північ від села протіка­ла річка посеред господарських луків, де з-поміж різної зеле­ної травички росло багато квіточок: червоних, жовтих, привабливою була травичка-трясучка. Було чимало щавелю.Мама посилала мене рвати його на зелений борщик.

Згадується пора косіння. Спочатку косили сіно, опісля (на тій же ділянці)-отаву.

Скошена трава лягала рівними покосами, по яких не дозволяло­ся ходити. Вони підсихали й жіночки в білих батистових хустинах та білих запасках з фальбанками перетрушували тра­вичку, щоб  підсихала на сонечку. Потім складали  в копички, які старалися скоріше завезти додому, щоб не намо­чив  дощ. Сіно і отаву складали на горищі (корм для худоби та коней взимку — готовий).

Після завезеної додому трави на луках, біля самої річки, відбілювали полотно. Його намочували у воді й розстеляли, аби со­нечко вибілювало. Коли висихало,збира­ли його гармошкою, намочували й знов розстеляли. Це робилося доти, поки полотно не стане білим-білим.

Біля річки або якогось запруду кожна господиня розставляла сно­пики льону й конопель. Снопики занурювали у воду, накри­вали річковим мулом і землею. Так вони мочилися певнний час, поки стебло згнивало, а волокно залишалося. Снопики висихали, а вже дома їх „тіпали» (тобто оббивали до стов­па конопляну солому). Волокна залишалися, їх обм’якшували на терлиці, потім чесали на металевих круглих щітках і скру­чували готове прядиво у повісма, з яких взимку пряли й ткали полотно.

Тато займався ткацтвом. Завжди в хаті було людно:жін­ки приносили мітки (нитки для полотна). На певну кіль­кість аршинів треба було визначену кількість мітків. Їх намо­тували на снувадлю, щоб покласти на верстат ці нитки відпо­відно до ширини й довжини полотна. Потім їх намазували шлі­хтою (крохмалем із житньої муки), намотували на вал верстата. Після цього негайно приступали до ткаду, щоб мокрі вирівняні нитки не погнили на валу. Я часто допо­магала в цій роботі, сукала (намотувала) цівки на спеціаль­ному станку, які батько або мати вставляли у човник. Ці нитки називали «уток».

Мій тато також шив чоботи. Сам виготовляв «копита». Ходив у ліс, зрізав відповідне дерево й одразу придавав сокирою їм при­близну форму, а потім вистругував ножем. Задово­лено приглядався, підправляв. Копито складалося з двох частин: верхня частина дозволяла міняти підйом ноги. Купу­вав  шкіру  на підошви, пришви, халяви в містечку Тишівці. Для роботи чоботи шили із юх­тової шкіри, а святкові – з хромової. Викройку на чоботи тато робив сам, пришву до халяви пришивав дратвою. Замість гол­ки була шерсть із дикого кабана (називали таку голку щетиною).

Літом діти допомагали батькам по господарству: пасли корів, гусей. Весною зганяли сусідських курей із засіяних городів.

Особливо гарно було на Зелені свята. Напасені гусенята спішили додому  рядочком за своєю мамою гускою,  на кожному був віночок із блаватів (волошок). Жовті гусенята й сині віночки нагадували колір нашого прапора.

В цей день діти намагалися пасти корів біля лісу, бо ж треба було їм на шию  сплести вінок із гілок. На роги одягали віно­чки із блаватів, кукілю і червоних маків.

Перед Зеленими святами, у Зелену суботу, господарі їхали до лісу й вирубували кілька молодих грабків або лип. Ці дерева закопували на подвір’ї. Таким чином висаджу­вали зелену алею від хатніх дверей до виїзду з подвір’я на до­рогу.

В солом’яні стріхи встромляли гілки граба, липи, шавару (лепе­хи). Було дуже гарно й весело

У кімнатах  хати кожну суботу долівку мазали квачем із конопляного клоччя червоною або жовтою глиною.

На Зелені свята долівку застеляли лепехою. Образи заквітчували гілками глоду, липи та м’ятою. Встромляли зелені гілки і в од­вірки.

Наступали жнива. Наша хата стояла край села. Ми бачили, хто перший ішов жати чи косити. Жінки несли на плечах сер­пи, а чоловіки – коси. По селу зранку чувся дзенькіт – то клепали коси.

У кого землі було небагато, обходився своїми силами. Багатші наймали женців на відробіток за коні або взаємну допомогу.

На обід господиня виносила женцям капусту з горохом, на дру­ге – вареники з сиром або гречаною кашею. В кого була пасі­ка, господар ще виносив глечик меду, до нього женці йшли з великим бажанням.

Село наше було велике, більше 200 дворів. У центрі села, на па­горбі, стояла красива кам’яна церква, обнесена високою ка­м’яною огорожею, пофарбованою у білий колір. Кругом неї під парканом на Великдень ставали парафіяни із пасками, а хлопчаки, щоб краще все бачити, вилазили на мур.

Ранесенько, після великодньої служби, із церкви виходили з хре­сним ходом. Священик святив паски, а хористи співали «Христос воскрес!». Хор у нашій церкві був чудовий, прекрасні го­лоси. Моя тітка була солісткою, мала дуже високий голос, со­прано. Її змінила молода дівчина Ольга Скоп (Гресик). Мала прекрасний голос, після переселення її запрошували вчитися до Київської консерваторії. Чоловік не пустив.

Храмове свято, або, як у нас казали, «празник», було на свято Вознесіння Христового. Приходили або приїздили на возах люди  з інших сіл. Якщо були родичі, їх запрошували до себе в гості.

В нашому селі була парафія,  входили до неї мешканці дев’яти сіл.

На «празник» площу біля церкви заповнювали різні навіси із уся­ким крамом: м’ячики, свистульки, цукерки, морозиво, ляльки й багато всякої всячини.

Батьки з діточками ходили поміж „сотниками» (так називали продавців) і купували дітям подарунки. Вони були дуже раді тому і з нетерпінням чекали Храмового свята на наступний рік.

У селі мешкали переважно українці (русини). Було дві родини поляків і три родини євреїв. Вони мали неве­ликі магазинчикии, в яких можна було придбати саме необхідне. Тому селянам не було потребиб часто ходити  чи їздити кіньми 9 км. до містечка Лащова.

Один єврей мав коника і їздив до Лащева купувати товари в іншо­го єврея. Люди розплачувалися переважно молодими півни­ками, яйцями, квасолею, маком і т. ін. А єврей усе це возив до містечка й там вимінював на товар, який потрібен був селя­нам.

Я ходила з мамою до єврея купити тканину або хустку. Вона мені  шила сукенку (плаття).

Шила все: собі кабат (це тепла куртка до бедер), са­чок – літній жакет, барханку (спідницю), а татові – ногавиці (штани).

Якщо не було змоги купити панчохи, то їх в’язали з простих льня­них ниток на спицях, а потім фарбували в коричневий колір.

Одного разу весь великий піст я в’язала собі панчохи. Закінчила в’язати у великодню суботу.

Але ж їх треба було ще пофарбувати. Мама послала мене до єврея по фарбу. Продавець не хотів мені продати, бо для них було гріхом торгувати в суботу. Я його дуже просила і плака­ла. Врешті він продав мені цю фарбу, а панчохи стали вишне­вого кольору. Скільки ж було радощів!  Адже я мала в чому йти святити паску.

На краю села, недалеко від нашої хати, стояла ще одна церква, дерев’яна. Вона була досить величенька, але її чомусь називали капличкою. Навколо неї була велика обгородже­на територія. Храмове свято в цій церкві було на Чесного Хре­ста, а вважали його своїм «празником» українці, які жили се­ред польських сімей-колоністів. Поляки наїхали туди із Мазурів, тут оселилися і вже вважали себе господарями на україн­ській землі. Поселенців називали „ганаками».

Служба в цій церкві відбувалася тільки на Чесного Хреста. Пе­ред тим кілька днів були святковими, бо ж треба було в церкві прибрати, чим займалися дівчата й молодиці. Мили стіни, під­логи, ікони.

На Храмове свято збиралося багато людей з нашого й навколи­шніх сіл. Біля каплиці, тобто на території, що прилягала до церкви, була криничка з цілющою водою, яку на Храмове свя­то священик освячував. Казали, що з цієї кринички пила воду Мати Божа, як ішла до Туркович.

Дівчата до сходу сонця ходили до цієї кринички по воду, давали напитися коханим, щоб приворожити  до себе, аби не покинув.

У селі була гарна велика школа. Навчення велось виключно польською мовою, хоча в класі було двоє чи троє  ді­тей колоністів. Кожен день починався з молитви «Отче наш». У моєму класі було два єврейчики, їм дозволяло­ся не казати молитву, але стояти.

Вчитель наказував дітям, щоб  з батьками розмовляли польською мовою, але ніхто цього не виконував. Роз­мовляли всі українською мовою, навіть дві чи три польські родини, які жили в селі. Вони ходили до костьолу в сусіднє село Жуличі.

Вечорами, переважно в святкові дні, молодь співала українських пісень. Сідали на колодах, які лежали на обочині дороги біля деяких господарів. У кожного був свій ліс, власники рубали товсті дерева для будівництва, складали їх на обочині дороги біля свого двору.

В кожному селі були свої звичаї. Цікавий звичай був перед весіл­лям. Молода з дружкою ходила просити родичів, сусідів, дру­зів на весілля: «Просили тато, просили мама і я прошу при­йти до мене на весілля». Кожна запрошена сім’я при цьому дарувала молодій вишиваний рушник, незалежно прийдуть вони чи ні.

Весілля тривало два-три дні. На другий день молоду везли до молодого, якщо вона йшла за невістку (у більшості так і було). Перед тим їхало «придане». На воза ставили скриню молодої з придбаним добром (одяг, хустки, вишиті рушники, сувої по­лотна).За скринею лежали перина й подушки. Так усе село знало, як ба­гато придбала дівчина. А ще перед весіллям, підчас сватання, майбутня свекруха сідала біля ліжка й ненароком мацала по­душки. Вони лежали одна на одній майже до стелі. Так свекруха (не кожна) хотіла переконатися, чи по­душки з пір’я, а не з полови. Наволоки на подушках обов’яз­ково повинні були бути вишитими.

На скрині сидів дружба (боярин), одягнений під молоду (у вельоні), й пряв нитки з кужеля, бо кужіль був основним знаряддям ха­тньої роботи жінки.

За приданим уже їхали на возі: молодий з молодою, справжньою,  гості від молодої, хлопці, дівчата й музики.

Дуже цікаво було на Вербну неділю. Усі несли святити жовту або червону вербу, зв’язану в жмут. Хлопці в’язали товсті жмути верби, робили наче віники, а після освячення верби біля церк­ви «частували» нею дівчат. Хлопець, який симпатизував якійсь дівчині, обов’язково старався похльоскати її вербою, промовляю­чи: «Верба б’є, не я б’ю, за тиждень – Великдень.»

На другий день Паски був поливаний понеділок. Сусіди старали­ся зненацька облити водою один одного, хлопці дівчат, окрім води, обливали парфумами.

В ці пасхальні дні молодь спішила до гойдалок. На нашій ву­лиці на подвір’ї в одного господаря ставили дуже високу гой­далку. Сюди сходилися хлопці й дівчата з усього села. На ній могли гойдатися тільки дорослі. Дітям виготовляли нижчі гой­далки, окремо від дорослих. На велику гойдалку ставали хло­пець і дівчина, яка обов’язково зв’язувала гарною носовою хустиною ноги зверху, по спідниці, щоб  не роздувалася, як «димали», тобто розгойдувалися. Хлопці  дуже високо розгойдувалися, деякі ж дівчата з переляку кричали. Але парубкам було байдуже, вони сміялися і ще біль­ше розгойдувалися.

На Різдвяні свята були свої звичаї. Свята вечеря — тільки сі­мейна. Готували кутю, пекли завиванці з маком та сушеними яблуками, які розпарювали і перетирали на повидло. Запіка­ли в печі голубці з гречаною або пшоняною кашею. На голубцівикористовували тільки листя квашеної капусти.

На свято Водохреща на річці вирубували хрест із льоду, а воду освячували в ополонці.

Між Різдвом та Йорданом церковні чоловіки-хористи  ходили в кожну хату колядувати, збирали таким чином гроші на потреби церкви. А перед Йорданом, у Святий вечір, молоді дівчатка  щедрували в сім»ях, де були малі діти.

Влітку священик з хористами й церковними активістами процесі­єю виходили на поля: молитвами просити Бога потрібної погоди та доброго врожаю

Коли приходила осінь, господарі спішили копати картоплю, цу­крові буряки. Картоплиння росло велике й стояло ще зеленим, а сама картопля вже була достигла. Її підкопували лопатою, брали за картоплиння та обтрушували плоди,  кар­топлиння складали рядами. Воно висихало, привозили додому й цілу зиму палили в грубах. Під час копання  розводили багаття з сухого картоплиння і пекли смачні картоплю, цукрові буряки. Здавалося, смачнішої страви не було. А яка смачна була капу­ста з горохом, засмажена шкварками з цибулею!

Кожну суботу або неділю пекли житній хліб. Перед тим як са­джати хліб у піч, виготовляли кілька коржів і випікали «підпалки», або, як кажуть в Україні, – перепічки. Вони пеклися на черені. Коли коржі спеклися, закладали у піч дерев’яною лопатою на капустяному листі буханки хліба. Хліб, спечений на капустяному лист­ку, ароматний та довше свіжий.

А ще, як палили у грубі картоплинням, на дверцятах пекли плас­тинки картоплі, що дуже смакувало.

Восени варили киселицю (кисіль) із ягід чорної бузини, їли її з чорним хлібом або «підпалками». Випікали житні пироги з кашею або капустою. З білого борошна в святкові дні готу­вали пироги з сиром, повидлом чи маком.

Маку сіяли багато, щоб вистачило на цілий рік, бо ж у піст за­правляли супи маковим молоком. Мак терли, розводили во­дою й виходило молоко. Так само робили й конопляне моло­ко. З маку й конопляного насіння виготовляли дуже смачну олію. Діти любили їсти макову макуху. Ще роби­ли олію з льону, ріпаку та кользи.

Так проходили дні, а ночі були неспокійні. В 1937-1938 роках на українські села набігали „кракуси» з польсьої молодіжної ор­ганізації. Вони нападали вночі на селянські хати, розбивали шибки, двері, розрізали подушки та перини, а пір’я розвіюва­ли на вітрі. Селян били та грабували. Тому молоді чолові­ки озброювалися вилами, лопатами, косами, дрючками й ви­ходили по черзі на свою вулицю на варту.

Польські шовіністи в наше село прислали до церкви нового свя­щеника, аби проповідь говорив тільки польською мовою. Жін­ки, почувши таку проповідь, уже на другу неділю  не впустили його  до храму: тягнули за поли підряс­ника, сварилися. Тоді повернувся свій священик, отець Матвійчук.

У 1939 році на територію Польщі вступила Червона Армія, яка входила в село зі сходу, де на початку села люди спорудили над дорогою велику браму з квітів, жінки одягнули червоні хустки й радо вітали червоноармійців, за що поляки дуже роз­лютилися. Через деякий час Червона Армія відступила назад, за річку Західний Буг, а до нас прийшли вже німецькі війська із західної частини села.

З відступом Червоної Армії деякі сім’ї поїхали слідом за нею до Радянського Союзу, бо червоноармійці дуже розхвалювали своє життя: „Будете у нас кушать больше яичек, чем здесь картошки». До сусіднього села Василів приїхала вантажівками дружина Хрущова М. С. Ніна Петрівна Кухарчук. Вона забра­ла своїх батьків, чимало селян із навколишніх сіл, а також односельчан, поїхали шукати щасливе життя до Радян­ської України, вони не хотіли залишатися під німецькою оку­пацією.

З нашого села також виїхало кілька родин, у тому числі мої бать­ки і я. Все залишили вдома, крім найнеобхіднішого, тог о, що можна було взяти в руки.

Привезли нас до міста Бердичева, поселили в гуртожиток, у за­гальній великій кімнаті разом з емігрантами-євреями, які були дуже надокучливими. Батьки пішли працювати на цукровий завод, а я – вчитися уже в українську школу. Нашим людям радянське життя не сподобалося, і вони послали делегацію у Київ до Хрущова М. С. проситися про повернення додому. До­звіл дали. Після німецької дезінфекції та бані у Холмі, ми повернулися до своїх домівок у 1940 році на Паску.

В нашому селі відкрилася українська школа, приїхали українські вчителі. На час, коли у приміщенні школи були розквартиро­вані німецькі солдати, діти навчалися у хаті, яку дозволив ви­користати один господар із доброї волі. В одній великій кім­наті стояло три ряди шкільних парт, по ряду на кожен клас. Були організовані концерти й вистави силами сільських ама­торів. Ми, діти, ставили п’єсу про лісових звірят, а також де­кламували вірші Т. Г. Шевченка.

До села приїхали активісти з Галичини, зібрали „сход» селян і розказали, що ми не русини, як називали нас поляки, а укра­їнці й повинні цим пишатися. Дівчата почали носити в косах жовто-сині стрічки, спіднички обшивали такими ж стрічками. З’явилися журнали з оповіданнями й віршами про те, як „со­вєти» з Галичини вивозять людей у Сибір, з малюнками про вигнання селян зі своїх домівок, червоноармійців у „шапках-голгофах» (будьонівках), із рушницями, штики яких були на­правлені на людей.

У селі відкрився будинок комендантури української поліції. Та­кож відкрилася українська ґміна, війтом якої був Олійник Захарій, мужем довір’я – Ігнат Залевський, дуже красивий кре­мезний чоловік, який походив із Галичини. Але поляки не да­вали українцям підняти голови. У травні 1943 року було здійс­нено напад на комендантуру, вбито коменданта й одного поліціянта. А незабаром, у серпні, у власній хаті був застрелений муж довір’я. Потім на село напала польська банда. Чоловіки-українці втікали з села, деякі поховалися, але кількох застре­лили, в тому числі чотирьох біля млина, власником якого був поляк. Перед розстрілом Василь Гресик підняв руки й вигук­нув: «Слава Україні!». Поляки ще більше розлютилися.

Мою тітку Олександру Ковальчук кавалеристи-поляки допиту­вали про місце перебування чоловіків, яких у сім’ї було п’ятеро. Вона говорила, що не знає куди вони ділися, бо так було. Тоді повели її під велику стару липу над дорогою за селом і сказали, щоб моли­лася, бо «піде просто до неба». В цей час прибіг колиш­ній війт Кимачинський, власник млина, який ублагав кавале­ристів не розстрілювати жінку, бо вона ні в чому не винна, чоловіки з її сім’ї лояльні.

Кимачинський також хотів врятувати хлопців, яких розстрілю­вали біля його млина, але після слів «Слава Україні!» мав не­приємності від поляків, мовляв він поляк, а хоче врятувати українців.

По всій Холмщині почалися масові підпали сіл, розстріли украї­нців. Було дуже небезпечно ночувати вдома, тому люди буду­вали «схрони» (криївки). Три-чотири сім’ї спільно копали на полі велику яму, накривали дошками, зверху засипали землею й засівали на всьому полі озимину – це було маскування. Вхід у такий схрон копали змійкою, а вихід із нього прикривали скринькою із землею, засіяною збіжжям. Останній, хто входив до схрону, закривав за собою вхід. У таких схронах люди ночували цілу осінь і зиму 1942-1943 років. Звичайно, що стежку від села до схрону було видно, але люди надіялися, що вночі її не побачать.

Мій батько побудував таке сховище для своєї сім’ї під нашою ха­тою, але ми там ночували мало, тому що боялися на випадок пожежі задихнутися під будівлею.

Як тільки темніло, люди спішили до сховища на полі. Ці схови­ща не завжди були безпечними, тому що  в них можна було задихнутися, коли вхід засипало снігом. Не загинеш від польської кулі – можна знайти добровільну смерть.

Так люди жили: вдень поралися на господарстві, а вночі йшли до схронів. Худобу залишали у хлівах та стайнях, наївно думаю­чи, що з нею нічого не трапиться.

Прийшла весна 1944 року. Селяни виходили в поле, хоча боялись на­паду поляків. І все-таки настав жахливий день для нашого села. Сталося це 7 квітня 1944 року. На північ від нашого села був ліс, який належав поміщикові із села Ликошин. У ньому таборувала Армія Крайова. Від війта польські вояки вимагали забезпечення їх продуктами, їм ні в чому не відмовляли, благаючи не палити село. Та польські бандити обіцянки не дотрималися. Вдерлися в село, стріляючи й підпалюючи хати. Люди втікали, попереджаючи усіх про небезпеку. Мама мене відправила з коровою до лісу, кажучи, що дожене, тільки візьме вузлик із одягом, який уже давно був приготовлений. Батько також побіг до лісу. Чоло­віки старалися втекти першими, бо поляки мали більше пре­тензій до них, хоч потім вони вже не робили винятків, убива­ли всіх – чоловіків, жінок і дітей. Люди втікали, хто куди міг.

Я була дуже здивована й від душі вдячна своїй корові, яка бігла поряд, притулившись до мене, наче відчувала небезпеку. Чути було, як свистіли кулі понад головами. Біля лісу зупинилися. Там зустрілися з батьками.

А село горіло, дим клубками піднімався вгору, бо стояла гарна, тиха й сонячна погода. Війт Захарій був дуже впевнений, що хоч його хату не спалять бандити, бо дуже вже з ними заприя­телював. Він зупиняв селян і запрошував до себе в льох, запев­няв, що таким чином врятуються. Сам стояв на дорозі й про­сив бандитів не підпалювати його хату. Вони посміялися й ви­стрелили йому просто в рот, а потім вкинули гранату до льо­ху. Загинули там 36 осіб, у тому числі й рідня війта, а грудна дитина, внучка, залишилася живою, також вижила й старша онучка, яка схопила дитину і вибралася з льоху, щоб не задих­нутися від диму. Втекла з дитиною в сад, де зустріли їх підпа­лювачі. Вони вже приготува лися розстрілювали дітей, але дів­чина стала навколішки з малою сестрою на руках, благаючи не стріляти. Один із них пожалів дітей і зупинив інших. Бать­ка дітей тут же в саду вбили. Діти залишилися сиротами і по­тім дуже бідували разом із бабусею в сусідньому селі.

Всі люди втекли в галицькі села, куди поляки не наважувалися іти.

Через день-два вони люди обережно пробиралися до згорілого села, щоб подивитися на свої оселі. Кожен надіявся, що його хата вціліла. Так надіялися і ми, бо наша хата стояла на краю села, подалі від сусідів, будинок треба було підпалювати окре­мо. Мама моя також пішла навідатися. Хати не було, згоріло все, навіть обгоріла груша, а біля неї лежала обсмале­на гуска й маленькі гусенята. Мама сподівалася, що груша да­леко від хати й не обгорить. Щоб гуска з гусенятами не пішла кудись, прив’язала її до груші. Гусенята не були прив’язані, але не покинули свою матір і згоріли біля неї.

Інша моя тітка, Ганна, жила в селі Новосілки. Там також загинуло багато людей, у тому числі й мій двоюрідний брат Чупрун Іван. Його застрелив товариш-поляк. Івану було лише 17 років.

Наближався фронт зі сходу, німці відступали. Пішла на захід і польська Армія Крайова.  Люди поверталися у згоріле село, де стирчали тільки димарі, бо дерев’яні хати згоріли дотла. Тре­ба було думати, де перезимувати. І хто міг, будував хоч маленьке помешкання. Батьки мої також своїми силами спо­рудили маленьку хатину й коло неї хлів для корови. Пішли до свого лісу, нарубали хмизу, виплели плота, якого обмазали з двох сторін глиною, змішаною з соломою. Вийшла акуратна тепла хатина, бо ще була окутана загатою із опалого листя.

Я пішла вчитися до української гімназії у містечку Белз. Але не­забаром повернулася Армія Крайова та арештувала українсь­ких учителів. Навчання припинилось.

Настала весна 1945 року. Треба було покидати рідну хату. Знов господарями на нашій землі стали поляки. Ганебний договір між Німеччиною і Радянським Союзом призвів до того, що всіх українців вивезли в Радянську Україну, де ми й живемо, але біль за рідною землею не минає, адже пам’ять дитинства най­болючіша. При переїзді всі були розквартировані у товарних вагонах – по кілька сімей разом зі своєю худобою. Завезли нас у місто Тростянець Сумської області. Потім переселили в Херсонську область, на станцію Веселий Кут. Люди не хо­тіли виходити з вагонів. Тоді, за нашим бажанням, усіх нас від­правили до Полтавської області.

Жили ми у Малих Сорочинцях, потім у Миргороді, а восени ба­гато сімей пішли пішки в Західну Україну. Зупинилися ми в селі Лошнеї Тернопільської області. А потім перебралися в місто Теребовля, де я закінчила середню школу в 1950 році. З 1950-го по 1955 рік я навчалася у Львівському політехнічно­му інституті, після закінчення якого одержала направлення на роботу в місто Київ в Українське аерогеодезичне підприємст­во, де й працювала до виходу на пенсію.

ПОЛЬЩА – ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ХОЛМЩИНИ

Взаємини українців і поляків не завжди були безхмарними. Впро­довж тривалого часу частина українських земель перебувала під окупацією Польщі, політика якої стосовно українців була дуже жорстокою. Здавалося б, оновлена, демократична Поль­ська держава мала б відчувати докори сумління перед україн­ським народом. Але – марні сподівання. Навіть високі польські урядовці дозволяють собі докоряти українцям, зокрема, їхньо­му найдостойнішому репрезинтантові – Українській Повстан­ській Армії – за те, що вони… боролися за незалежну Україну. Бо як ще можна розуміти несусвітні закидання на адресу УПА, безпардонні вимоги не визнавати її воюючою стороною, які звучать із найвищих польських трибун?

Тим часом неспростовними фактами промовляють до нас істо­рія, переконливі свідчення очевидців. Один із них – Петро Мельничук.

У селі Телятині Томашівського повіту Люблінського воєводства, де я народився 1928 року, українці становили майже 100 відсо­тків