Олена САМОХВАЛЕНКО,
1933 р.н., с. Богордиця
Грубешівського повіту
ЧАСТО ЧОМУСЬ ЗГАДУЄТЬСЯ ДИТИНСТВО
Я, Самохваленко Олена Олександрівна, народилася 25 січня 1933 р. в с. Богородиця, що за 2 км від Грубешева, Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Батько походженням з цього ж села, а мама з села Богутичі. Батьки займалися сільським господарством. Коли виїхали в Першу світову війну до Росії, жили в Харківській області. Бабуся там померла.
В 1921 р. повернулися додому. Дідусь працював за ткацьким верстаком. Батьки закінчили лише 3 класи. Ми були бідні – всього 4 га землі. Для себе було все, але грошей не було. Село розташоване між двома лісами – Березник і Дубина. Поруч села, за луками, де косили траву на сіно та копали торф, протікала чудова річка Гучва. Ми, малі діти, бігали туди купатися. По другий бік річки жили лише поляки-мазури. яких переселили сюди з-під Білорусії. Ми їх боялися.
В Богородиці проживало 6 сімей. До 1939 р. школа була польська, а коли прийшли німці, відкрили українську. В ній я закінчила 4 класи, а потім навчалася в Грубешеві.
На початку села, на пагорбі, стояла дерев'яна церква. Священик приїжджав з Грубешева.
З 1939 р. розпочалася ворожнеча між українцями та поляками. Приїхали польські поліцаї і почали ламати церкву. Збіглися люди, плакали, кричали, але поліцаї цькували їх великими псами. Захистити церкву люди не змогли, тому довелося їм ходити до церкви аж до Грубешева. У церкві служив батюшка Метюк. Перед Великоднем він ходив по хатах і служив службу Божу. Діти дуже чекали цього часу, бо дарував батюшка хрестики, іконки, а ми натомість мали напам'ять казати молитви.
На тому місці, де стояла церква, насипали високий курган, а зверху поставили великий березовий хрест. Був мітинг, виступали українці із закликами до боротьби. Були наші з Галичини. Тоді їх багато приїхало для організації боротьби з поляками. Пам'ятало, як у Грубешеві поляки вбили українського керівника (здається, прізвище Струтинський). Домовину з тілом чоловіки несли на руках аж до Галичини.
Хата у нас була стара, під стріхою. Одна кімната, глиняна підлога. Одяг нам шили із полотна, яке самі ткали. Дещо купували. Всі церковні свята святкували, на празники з'їжджалися родичі. Найбільше дітям подобалося ходити колядувати. Гроші збирали для школи. З захопленням чекали свята Великодня, готували писанки, крашанки.
Як жили під час німецької окупації? Віддавали частину врожаю, а за те одержували папери на різні товари. Молоко носили до молочарні, звідти забирали перегон на корм тваринам. Гроші одержували лише від продажу продуктів. Тварин часто приховували від німців, бо забирали.
Село наше постраждало від польських бандитів: було вбито всю сім'ю Грищуків, мого дядька Чайковського Івана, односельчанина Федора. Ночами бандити здійснювали набіги, а тому разом з іншими людьми я ходила на ніч до знайомих, де було безпечніше, більшість ночей ночували в схроні. Всередині були нари. Тут переховувалися кілька сімей. Кожного вечора під кулями ходили ночувати в схрон. Одного ранку вийшли з схрону, почули як у сусідньому селі співали „Христос воскрес". Це було на Великдень... А ще якось вранці побачили, як навкруги все горіло, чули постріли. Я тільки запам'ятала, що це горіло село Сагринь. Оточили село й стріляли запальними кулями. Хати були під соломою, швидко займалися, а людей, які тікали, постріляли. Жити ставало неможливо. Кожну ніч горіли кругом села.
Потім постало питання про депортацію. Ми переїхали у Волинську область, у місто Володимир-Волинський. Я жила там із сестрою у хаті без вікон. Батьки ще декілька разів їздили через кордон додому, але згодом там все спалили поляки.
На новому місці нас ніхто не переслідував. Батько влаштувався на роботу, дали квартиру (одну на дві сім'ї). Одержали страховку, потім купили хату в Луцьку. З нашої родини залишилась тільки я.
Чи повертатися додому? Там нема нікого з родичів хоча б у другому поколінні.