Володимир СІМАШКО (нащадок),
1965 р.н.,
м. Рівне

ТЯЖКІ РОКИ РОДИНИ СІМАШКІВ

Про життя у селі Стрільці Грубешівського повіту у мого батька, Сімашка Йосипа Васильовича, залишилося лише кілька епізодичних спогадів. Один з них пов’язаний з аеродромом, що був неподалік Стрільців. На ньому базувалися польські літаки. Літали нечасто. Одного ранку вони всі разом здійнялися в повітря і більше не повернулися. В цей день німці напали на Польщу.

Переселення відбувалося восени 1944 року. На той час частину мешканців села Стрільці вже вивезли. Сім’ї примусово ділили, щоб не було спротиву. Родину діда Василя Івановича вивезли весною того ж року. Куди повезли  не сказали. Вдалося з’ясувати лише, що  на Волинь. Нашу сім’ю — на Запоріжжя.

Спочатку їхали кіньми. Згодом помістили всіх у військовий товарний ешелон. Їхали тиждень. Вагони були наскрізь діряві. Почалися заморозки, тому багато людей застудилося. На деяких зупинках стояли  дуже довго. Кінцевий пункт призначення – село Павлівка Хортицького району Запорізької області.

Років з десять тому бачив я у свого дядька напівзітлілу довідку, видану сім’ї польською владою перед виселенням. Написана вона була чорним чорнилом, каліграфічним почерком, на досить цупкому, проте вже наполовину зіпсованому часом папері. Дід передав її старшому сину і казав, що в ній якраз і описаний весь статок сім’ї Сімашко – і про ліс, і про землю… Я так думаю, що і дід, і дядько не мали довіри до “народної” влади, тому і приховували цей документ. Але, напевно, все ж жевріла якась примарна надія, що хтось колись поверне те, що наживалося поколіннями, а відібране було за якихось кілька тижнів.

У Павлівці жити довелося в мазанці-напівземлянці. Це хата із глини і соломи, вкопана в землю по самі вікна. Казали, що перед нами у хаті жили німці. Вся житлова площа – це одна невеличка кімната. Їсти варили на подвір’ї на вогнищі. Дров не було. Всі троє дітей ходили у степ ловити перекоти-поле. Згорало воно швидко, тому ходити приходилося по кілька разів на день.

Спочатку їли привезені із собою картоплю і сало. Запаси швидко закінчилися. Наступили морози,  почався голод. Один із земляків, що у Стрільцях був  чи то старостою, чи просто активістом, ходив по дворах і кликав людей на загальні збори, щоб повідомити сільській владі про тяжке становище переселених. За кілька днів його знайшли мертвим неподалік села.

Невдовзі по приїзді в село влада всіх зібрала і сказала, що всім потрібно записуватися до колгоспу, інакше відберуть коней і посадять у тюрму (на той час не те що коням, а й людям вже не було що їсти ). А в колгоспі обіцяли золоті гори, проте записуватися ніхто не поспішав. Дід відправив бабу Олю разом із кіньми до лісу, щоб перечекати, доки із села заберуться “агітатори” в колгосп. Але все виявилося не так просто. Під селом стояла озброєна частина. Вони виловлювали таких втікачів і зачиняли в сільраді. Зловили і бабу Олю. Після того, як її протримали три дні замкненою, дід написав “добровільну” заяву у колгосп. Одразу прийшли ті ж озброєні люди і відібрали коней. Сказали так: написав заяву – значить коні тепер колгоспні.

Голод першого року “нового” життя запам’ятався моєму татові назавжди. Запам’яталося й те, що дід отримав “зарплату” за перший рік роботи у колгоспі: сімдесят кілограмів ячменю і ніяких грошей. Це за цілий сезон роботи – весна, літо, осінь. На сім’ю з п’яти чоловік. Аж до весни… А як до неї дожити?

І врожай тоді був непоганий, і працював дід чесно. Подібну зарплату отримали всі. Виручив урожай, вирощений на городі бабою Олею. Але надія на “нове” життя розтанула остаточно.

Покинули дід з бабою хату-землянку і якесь майно, покинули колгоспу коней і вирішили добиратись на Волинь шукати рідню. Так тоді чинили багато сімей, бо казали, що там жити легше.  Можливо, сподівалися на повернення туди, звідки їх півтора року тому вигнали?

Добиралися поїздами. Ходили по базарах, по селах, розпитували людей, де живуть переселенці з Польщі. Одразу знайти когось не вдалося. Проте знайшли в якомусь селі покинуту домівку з вибитими вікнами, без однієї стіни. Оселилися. Спершу було тяжко і голодно. Дід ходив по селу з ціпом, допомагав молотити урожай односельцям. Розраховувалися продуктами, дехто зерном. І ось із такої першої “зарплати” баба спекла білу пшеничну паляницю. Це було вперше після виїзду із Стрільців, коли діти скуштували білий хліб. Мій тато запам’ятав той теплий хліб. А ще: коли він з братами почав білий хліб їсти, то баба з дідом чомусь вийшли з хати. Я догадуюсь, чому вийшли. Мабуть, вони там робили те ж саме, що я зараз роблю, пишучи цей рядок – сльози ховали.

Потім доля нарешті посміхнулася. Знайшлися деякі земляки, а згодом і родичі в місті Володимир-Волинському. Перебралися туди. Дід пішов працювати на цегельню. Хату збудували біля неї. Господарство, город, сад. Це вже і я пам’ятаю, внук. Мій найяскравіший спогад, коли тато привозив мене в гості до діда Василя – це дідові персики. Які вони були стиглі і солодкі.

Порахував я – і виявилося, що зараз мені стільки ж років, як було тоді, одразу після війни, бабі Олі і діду Василю. І чомусь стало страшно. За що людям даються такі випробування? Життя било їх, гнуло, нищило. А вони собі вирощували персики там, де ті за законами природи не повинні достигати. Грали на гітарі, співали пісні.

Чи витримав би я те, що пережили вони, і чи зміг би після цього залишитися людиною?Це питання…