Антон СТЕЦЬ,
1939 р.н., с. Березно
Холмського повіту

 

 

АКЦІЯ "ВІСЛА" В БЕРЕЗНО

У травні-червні 1947 року доходили до нас чутки, що виселяють українців, кудись вивозять. У Березно залишилось близько 50-ти українських сімей. Багато старших віком пам’ятали евакуацію до Росії в роки Першої світової війни.

...Був липень, люди почали готуватись до жнив. Озимина вже дозрівала, а в сусідньому селі стояли копиці жита. Другий вівторок місяця видався торговим днем і мама поїхала до Холма, батько займався господарством, а я доглядав молодшого брата. Десь о 12-ій годині в селі знявся галас. Приїхало військо, оточило село, розставило кулемети, солдати брутально поводилися з людьми. Староста Костюк разом з капітаном ходили від будинку до будинку й вимагали залишити свої оселі протягом двох годин і зібратися на сільському майдані.  На ньому стояв пам’ятний знак, саме на місці зруйнованої в 1938 р. церкви.

Люди почали збиратися, адже список був готовий ще з 1945 року, з часу виселення українців до УРСР. Цю ніч ми провели на місці, де колись був наш храм. Вранці подали вози і люди клали на наих те, що могли везти..

Не вивозили тих, хто служив у польських або в радянських військах та польські і змішані родини. Частину своїх речей ми лишили родичам. З тварин забрали дві курки, свиню, корову і коня.

Коли усі вирушили до Холма, тато останній раз дивився в сторону села: з його очей капали сльози. У Холмі нас зібрали на площі, огороженій колючим дротом. Не пам’ятаю, скільки днів ми ночували просто неба. Тато зробив нам схованки, де я спав разом з братом.

Якось зранку подали потяг, ми почали вантажитись до товарних вагонів. Пам’ятаю, пані Василевську забрали до лікарні, там вона народила сина. Чоловікові не дозволили залишитись з нею. Пізніше він брав перепустку, щоб поїхати за родиною. Його сина згодом називали „вигнанцем”.

У нашому вагоні їхало чотири родини: Чернецьких – дві особи, дядька Олексія – троє, тітки Ганни – троє, Йосипа Зорука – чотири, усього – 12 осіб. Було досить тісно, бо кожен віз свій скромний скарб. Довго стояли на станціях.

Нарешті, паровоз кілька разів шарпнув... і потяг поїхав. Через кілька годин доїхали до Любліна. Тут теж тримали, бо конвоїри щось з’ясовували. Пізніше минули Lubartow, Parczew, Ostroleke, Siedlceі, в’їхали на терени Прусії. Пасажири цього незвичайного потягу обрали комітет, завданням якого було домовлятися з машиністами, щоб зупинялися в відповідних місцях, аби накосити трави для худоби. Оскільки машиністи часто мінялися, члени комітету для них збирали «податки». Пригадую такий випадок. Недалеко Narwi, біля колії, стояли копиці сіна. Потяг затримався, люди хотіли взяти трохи сіна. Місцеві побачили і почали кричати, паровоз дав сигнал і потяг рушив...

Почалися крадіжки, в яких замішані були залізничники. Переважно крали дрібну птицю, а якось хотіли вкрасти свиню. Відтоді худобу охороняли почергово до кінця дороги. В Szczytnie поїзд зупинився надовго. Перший раз за тиждень дали людям поїсти теплого супу. Нарешті ,доїхали доPasleka. Хтось з речами поїхав автомобілем, а хтось – підводами. Ми також сіли на підводи. Весь час нас охороняло озброєне військо. Люди не знали, куди їх везуть, ніхто не хотів нічого розповісти, натомість один офіцер з конвоюючих сказав:” За двадцять років сліду вашого не буде”.

Розвезли нас по усьому повіту до таких місцевостей, як Jelonki, Rychliki, Skrowronki, Wola Mlynarska, Wilczeta, а також Dobry. Найбільше „березнівців” осіли в Доброму: Сім’як, Олексій Стець, Йосип Зорук, Олексій Чернецький, Ян Кокловський, Павел Туяк, Ганна Стець, Ігнат Стець з тестями Чернецькими. Дали нам маленьку кімнату у Шостаковича (3 на 4 м) для чотирьох родин. Страви дружини готували на подвір’ї, чоловіки ходили спати на сіно. Говорили про нас якнайгірше: мовляв, прибули злодії і бандити, які мордували поляків(на наших землях було якраз навпаки).

У селі було ще кілька німецьких родин – лише жінки, діти і старенькі. Чоловіки або загинули на війні, або потрапили в полон. Наші жінки якось порозумілися з німкенями, розповідали про свою недолю. За два тижні німців вигнали, а Шостакович, в якого ми мешкали, сказав своїй дочці Ванді: ”Скоро, доцю, будеш спати на перині і під периною”. Завжди він бігав по селу з карабіном і біло-червоною пов’язкою на рукаві. Одна німецька родина залишилась, бо  мала громадянство Швейцарії. Через два роки я ходив до школи з цими дітьми–Інгою і Гансом Вайсами. Пізніше вони виїхали.

Коли привезли нас до Доброго, застали привезених українців з Білої Підляски і з Бешчад.

Поляки з Білорусії  дуже погано розмовляли по-польськи, багато слів вживали білоруських. Окрім поляка Шостаковича, в селі були ще поляки з Krasnego Stawa, Podlasia, Pomorza. Вони були налаштовані проти українців. Через два тижні після нашого від’їзду виселили Шимона Ковальського, Пелагію Матеюк і Петра Босаковського. Останньому навіть не допомогло, що був жонатий на польці, а дітей охрестив в римокатолицькій церкві. Всі ці родини поселили в селі Pawly, повіт Braniewo.

Коли ми обжилися, тато відшукав город, щоб посадити картоплю. Вільної землі не бракувало. Під час оранки прийшов Babula(поляк з Волині), сказав, що це його поле. Тато попросив показати документи, але їх він не мав.  Картоплю посадили. Мали корову, мама робила масло, а потім везла до Ornefy  продавати. Найбільше  бідували люди, які приїхали з Бешчад, були то багатодітні сім’ї, а вивезли їх без худоби. Добре було тим, хто мав хоча козу.

Восени тато посіяв пшеницю, жито, але зібрав стільки, скільки засіяв, бо поле потерпало від бур’яну.

1-го вересня 1947 р. я пішов до третього класу в Доброму. В школі було дві вчительки. Оскільки я вмів читати, через два місяці перевели мене до 4-го класу,  початкову семикласну школу  закінчив 12 річним хлопцем.

 Почався новий етап в житті переселенців. Тоді ми ще вірили, що повернемось додому, бо усі сумували за батьківщиною.  Але з часом ці мрії гасли і треба було звикати до нової реальності. Я мав щастя в 50-х роках навчатися в Любліні, а звідти часто відвідував своє Березно, де залишилась моя тітка.

Дід Антон Дмитрович біля церкви, поваленої поляками в 1938 році, с.Березно, 1935 р.
Оркестр села Березна, довоєнна світлина
Дитячий садок в с. Березно, 1942 р.
Зустріч з краянами в с. Березному (Антін у центрі), 2008 р.
с. Березно. Антін (справа) з Іллею Босаковським, 2009 р.
Антін з батьками, 1942 р.