Віра АНДРУСИШИН,

1940 р.н., с. Святиця
Холмського повіту

 

ЗАЛИШИЛОСЬ ВІДЧУТТЯ ВТРАТИ ЧОГОСЬ РІДНОГО..

Я, Андрусишин (Волчук) Віра Павлівна, народилася 17 березня 1940 р. в с. Святиця Холмського повіту Люблінського воєвод­ства.

Мені було всього п’ять років, коли настали важкі часи. В селі Святиця ми мали свій будинок, інші господарські будівлі, землю, яку потрібно було обробляти важкою працею. Батьки мої були неграмотні. Згадуючи своє життя у Польщі, батьки нічого до­брого не розповідали. Зібравши врожай, необхідно було пла­тити такі податки, що нічого не залишалось для сім’ї.

Мама мала одні туфлі як ішла до церкви, то тільки в ній взувалася. Коли в 1945 р. почалося виселення всіх українців із своїх споконвічних земель, то, звичайно, ба­гато селян відмовлялися покидати свою господарку. Мама розповідала: коли хтось категорично відмовлявся виїжджати, то наступної ночі таку сім’ю вирізували. Правда, мама ніколи не називала прізвищ, але такі погроми в селі були. Тому батьки, маючи трьох дітей, змушені були виїхати. Це було дуже важко й страшно, бо ніхто не знав, куди їдемо і що нас там чекає. А нас нічого доброго не чекало.

Спочатку нас збиралися відправити у Дніпропетровську область, але чомусь відправили у Волинську, в село Піддубці. По­селили в одинокої жінки, але в дім вона нас не пустила, жили ми в стодолі, де сіно тримали. Влітку ще нічого, а коли поча­лися холоди, ми мерзли. Ще й сестра в грудні народилася, від холоду в неї нігті позлазили. Тоді господиня змилувалась і пустила нас у комору, а дітям дозволяла погрітися на печі. Так ми прожили два роки, а потім нам виділили хату на ху­торі, хоч і розвалену, а все-таки самі жили. Але біди наші на цьому не закінчилися: старша сестра пішла до школи в село Піддубці, за 5 км від нашого дому, а ми з середньою сестрою ходили до школи в село Струмівка – за 3 км від дому.

В 1948-1949 рр. зима була дуже холодна, а ми вчилися зранку. Школа була початкова, звичайна сільська хата з двох кімнат. В одній кімнаті навчалися перший і другий класи, а в другій – третій і четвертий. Одного разу ми запізнилися на 10 хвилин, хоч майже бігли 3 км. І коли я постукала в двері класу, мене вчителька впустила (я тоді ходила у другий клас), а коли сест­ра постукала (вона ходила у четвертий клас), вчитель, ще й директор школи, її не впустив і змусив простояти на морозі до закінчення уроку. Діти потім розповідали,  коли сестра за­йшла в клас,  вона стояти не могла – її просто підкидало.

Наступного дня вона  не пішла до школи, тому що лежала з крупозним запаленням легень. Лікарів на хуторі не було. Коли лікаря привезли, хвороба переросла в ме­нінгіт, він тоді не лікувався. Сестра, прохворівши чотири місяці, померла, проживши всього 13 років (6 березня народилася і 6 березня померла).

Ніхто не цікавився нами. Правда, вчитель приходив про­сити вибачення, але що воно означало те вибачення, коли сест­ри вже не стало.

Після цього батьки не захотіли тут жити, аби більше цієї школи не бачити. Купили в м. Ківерцях маленьку кімнату, а кухню батько добудував. І так ми, п’ятеро, тіснилися в одній малій кімнаті, поки не повиростали й не пішли навчатися у вузи. Голодували потроху майже до 1953 р., бо батько був хворий (виразка шлунку) і працював тільки охоронником, а мама пра­цювала прибиральницею. Ми, сестри, були дуже дружними. Одна одній допомагали піднятися на ноги, особ­ливо старша найбільше допомагала нам. А далі, як у всіх. Ми отримали вищу освіту, повиходили заміж. Але, мабуть, тяжке дитинство нас так об’єднало, що ми й до сьогоднішньо­го дня не забуваємо одна одну, підтримуємо й допомагаємо у всьому.

Батько помер ще у 1979 р., а мама – у 2003 р. Вони ніколи не згадували про Польщу. А тому ми нічого не знали про життя у ній. Не маємо бажання туди повертатися, хоч почуття втра­ти чогось рідного залишилось.