Ольга ВОЙТЕНКО (МОРОКІШКА),

1923 р.н., с. Славетин,
Замостівського повіту.

 

«ПАМ'ЯТАЮ, ЯК  П'ЯНКО ПАХЛИ ЛИПИ В НАШОМУ САДУ…»

Минає 67 років, як нас змусили покинути рідну землю. Але ніколи з моєї уяви не зникало наше мальовниче село в 70 км від Холма, де споконвічно проживав наш рід. Пам'ятаю, як дітьми збирали в лісі позьомки, як пахли липи , посаджені ще нашими дідами. Село було невелике, переважали українці. Найближчі села: Майдан, Лончкі, Лазіска, де була парафія, за 7км - Скербешов (г'міна), Іловец, Дембовец. За нашим селом по дорозі на Майдан були луги, через які текла річка, яка брала початок з джерела на лузі, що належав нашій родині. Здавна було відомо, що там об'явилась ікона Божої Матері. Люди бачили її лик в джерелі. Вода там була цілюща. На джерелі на дубових палях побудували церкву. Ніби зараз бачу: голуба, однобанна. Перед святом Петра і Павла збиралось звідусіль багато люду, і з села Майдан йшли до неї на колінах. Багато прочан ночували в нашій садибі. В 1938 році почався тиск на православну віру, і за наказом ґміни церковку розібрали. Коли нам з братом-близнюком Миколою було по 8 років, важко прохворівши 6 років, померла наша мати Катерина з роду Бігунців. Крім нас , залишились ще старші Євгенія та Володимир. Наш батько Іван одружився вдруге. Народилась дочка Наталя. В родині жили батькова мати Ганна та дядько Андрій з дружиною Катериною.

Родина мала 22 га землі, тримали домашню худобу, пасіку. Важко працювали, своїми силами утримуючи господарство. З поляками – односельцями жили мирно. Молодь разом розважалась, брали один одного за кумів, запрошували на православні та католицькі свята. Моя матір теж стала хрещеною для маленької Яни з польської родини Івана та Стефи Рибаків. Бо ми з братом були ровесниками Яни. Тож, коли Стефа працювала в полі, Яну гляділа і годувала грудьми Катерина. «Кумо Стефо, не хвилюйтесь – де двоє моїх дітей, там і ваше»,- заспокоювала вона свою подругу.

Але польська панівна верхівка, що здавна плекала ідею ополячення українців, створення моноетнічної держави, посилювала тиск на місцеве українство.

Українських шкіл не було, і русини (так називали українців поляки) змушені були навчатись у польських, де терпіли приниження. Переслідувалась православна віра. Вчителі-поляки заводили українських школярів до костелів, де їх окатоличували. Наругу чинили навіть над померлими українцями: на цвинтарях ксьондзи навертали до католицизму небіжчиків.

Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдирались німці, грабували населення, обкладали непомірними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Був схоплений і відправлений в Освенцем мій двоюрідний брат. Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний захисток. В один із таких нападів, а «чекали» бандитів щоночі, вони повалили вагітну братову жінку і здерли з неї чоботи. Не змігши збити замок зі стайні, бандит вигнав мене босоніж на сніг і став кидати сокиру біля босих ступнів. «Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші»,- так говорили поляки. І знищували ...

В жорстоких акціях в українських селах брали участь і односельці-поляки. Від них в селі стало відомо, що в с. Бересть Грубешівського повіту загинула родина моєї старшої сестри Євгенії. Це трапилось 18 березня 1943 року. В розпачі я вирішила сама йти ховати сестру, ніхто не міг переконати, що це небезпечно – кругом по дорогах стояли вартові з польських банд. До Берестя мені треба було йти через села Майдан, Жуков, Рогов, Солтиси, Грабовец, Броніславку.

Біля села Жуков зустріла двох чоловіків, які відвідували свої господарства, з яких їх виселили в село Грабовец. Далі пішли разом. За селом нас зупинили двоє озброєних вартових в німецькій формі: «ґальт!». Стали допитувати, звідки йдемо. Сказала, що повертаюсь з роботи у німців. Коли побачили наші українські паспорти, кинули їх на сніг і стали топтати ногами, люто лаючись польською. Потім відійшли, довго радились і наказали нам бігти. Я щосили бігла, а в спині пекло: чекала пострілу. Чоловіки ж з переляку не могли рушити з місця. Тоді бандити стали бити їх шкіряними поясами. Пробігши десь з півкілометра, зустріла жінку з села М'ячин, яка теж намагалася дійти до Берестя, де жив її брат. Жінка сказала, що польська варта оточила палаюче село і нікого туди не пускала. Вирішила ночувати в с. Грабовец у родині знайомого коваля. Всю ніч за селом було видно заграви – палали українські села.

Вранці, порадившись з господарем, поверталась додому вже іншою дорогою – через село Воліцу. Далі покинуте людьми село Чешин – не було навіть собак і котів. Ледь дійшла додому, бо дуже боліло серце. З того часу хворію на стенокардію.

А вже пізніше отримали листа від сестриного чоловіка – Михайла Козака про криваві події в с. Бересть. Вранці 18.03.43р. вони з батьком порались біля худоби. Євгенія збирала до школи 12-річного Зеновія. Почули крики, постріли, почали горіти хати. Вирішили, що Євгенія з дітьми сховаються в колективному схроні, а Михайло з батьком будуть тікати з села, бо були впевнені, що польські бандити не вбиватимуть жінок з дітьми. « Дідусю, забери мене з собою»,- просив Зеновій. « Ні, дитино, тобі краще бути з матір'ю». Не всім чоловікам вдалося втекти. Багатьох наздогнали кулі. Разом із сельчанами тікав і священик, тримаючи в руках хреста. Йому вдалося врятуватись. А ось син Володимир, з яким я ходила в школу, коли вони були в нас на парафії, був застрелений. Довго в село бандити нікого не пускали, а коли повернулись , застали страшну картину: по селу лежали трупи загиблих. В схроні ж 19 сельчан задушились від диму. Серед них і моя сестра Євгенія з дітьми. Восьмимісячну Надійку тримала на руках. На місці хати – згарище, де згоріла живцем прикута до ліжка через хворі ноги мати Михайла Козака Марина. Невідома доля родини батькового племінника Володимира Морокішка, який на той час жив у Бересті.

Жорстокий конфлікт на мішаних українсько-польських землях свідомо провокували німці. Українців виганяли з своїх сіл і примусово поселяли на польських господарствах. Так сталося з родинами трьох моїх дядьків Бігунців Миколи Михайловича, Миколи Кириловича, та Володимира Кириловича, які були жорстоко вбиті в селі Броніславка.

Українці ставали жертвами помсти німців за дії радянських партизан. Після вбивства ними німецького жандарма есесівці ледь не до смерті забили мого батька. Але слід зауважити, що поляки - односельці часто переховували українські родини. Не раз у своєї подружки, полячки Яни, ночувала і я, рятуючись від нічних розбоїв.«Тільки через мій труп зайдуть у хату бандити»,- заспокоював сусід, коли мене, тремтячу від страху, ховала в своєму ліжку стара полячка, слізно молячись польською.

Щиро співчуваючи горю українки, в якої зник єдиний син Романюк Борис, сусідка полячка, одинак якої загинув в Освенцемі, повідомила, де шукати труп хлопця. Дізнавшись, що неподалік з'явилась військова частина, де розмовляли українською, він вирішив просити захисту для своїх сельчан від бандитів. Та польські бандити підстерегли і вбили сміливця.

Українські родини і наша, зокрема, всіляко допомагали радянським солдатам, які тікали з розташованого неподалік табору військовополонених. Переховували, давали одяг, харчі, лікували хворих та поранених. В село часто навідувались німці, тому ризик був великий. Так, в с. Берестя німці розстріляли українську родину, яка нагодувала провокатора, який видавав себе за втікача з табору. Незабаром привів гестаповців і сказав, якими стравами пригощали його сердечні господарі. Боячись доносів ми вдавались до хитрощів. Імітували напад: розбивали шибки, а потім заявляли в жандармерію, що нас пограбували. Я виносила хліб, сало і залишала в садку. Часто втікачі переховувались в клуні. Заразившись від полонених, яких кожна родина переховувала по черзі, село перехворіло на тиф. На жаль, не всім пощастило одужати ...Втікачі з таборів часто на свята розважались з сільською молоддю, разом співали українських пісень, так як багато з них були родом з України.

Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів , а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Не маючи надії на покращання свого становища, українські родини в 1944 р. змушені були покинути свої оселі, майно, могили рідних. До речі, для нашої родини це була вже друга депортація. В роки Першої світової війни за наказом царського уряду більшість сім'ї з нашого роду, покинувши рідні домівки з усім роками нажитим майном, змушені були обживатися в Харківській та Катеринославській губерніях. Подальші трагічні події в Росії (громадянська війна, голод, розруха) , бажання повернутись на рідні землі спонукали родину повернутись на Холмщину, знову покинувши все нажите. Наслідком депортації 1915 року стало розпорошення членів родини, втрата зв´язку між рідними. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій батько свою рідну сестру Софію. Доля ж його вітчима, якого хворого на тиф зняли з потяга по дорозі до Польщі, невідома. На Холмщині на місці покинутих господарств вигнанці побачили лише згарища.

Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово. Майно, худобу вантажили на військові машини. Їхали кілька тижнів у товарних вагонах. Була люта зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб. Особливо потерпала родина брата Володимира з немовлям. Крім того, вагони з майном переселенців не охоронялись, тому часто ставали легкою здобиччю злодіїв. Так, на станції Кам'яний Міст злодійський напад був вчинений на наш вагон. Важкі випробування чекали на нас в селі Степківка Одеської нині Миколаївська обл. Наша велика родина отримала стару хату під солом´яною стріхою. Родичам, родині Бігунців, дали хату розкуркулених, в яку невдовзі повернувся господар. Тож вони змушені були наймати житло, кілька разів змінюючи місце проживання, поки далеко за селом, в степу, не отримали ділянку землі для будівництва житла.

Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х. Переселенським родинам зразу ж було запропоновано вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували. А чому дали змогу забрати з Польщі худобу, зрозуміли після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догляду, худоба незабаром пропала. Місцеві комуністи, пам'ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу. Переселенські родини важко працювали в колгоспі за «палички» трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали. Вже пізніше, оформлюючись на пенсію, я не знайшла там жодних документів, що підтверджували мою працю в колгоспі.

Місцеві чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погрожували відправити до «білих ведмедів». Таким чином вони примушували підписуватись на облігації, а ми не знали, що на 5 років звільнялись від цього. Важко переживала родина і те, що не було звістки від молодшого сина, який добровільно вступив до радянського війська ще в Польщі. Вже пізніше, після довгих клопотань, дізнались, що похований мій брат-близнюк Микола в далекому Потсдамі. Не вся переселенська молодь, особливо більш старшого віку, змогла продовжити освіту, адже все треба було починати з «нуля». Тож для більшості переселених вона обмежилась знаннями, отриманими в Польщі.

З великою вдячністю згадую , як приязно зустріли переселенців місцеві селяни, нагодувала гарячим борщем, допомагали пристосовуватись до нових умов. Прибулих вразила жахлива повоєнна бідність, голодні, виснажені вдови з малими дітьми. Тож допомагали сусідам привезеними з Польщі харчами. Для багатьох дітей в Степківці холмщаки стали хрещеними батьками. Ще й досі я листуюся зі своїми колишніми сусідами.

Не всі переселенці змогли прижитися на нових землях. Нестатки, незвичні природні умови, туга за рідними лісистими краями спонукала їх на переїзд ближче до батьківщини, плекаючи надію згодом повернутись на землю своїх предків. Покинувши все майно в с. Кримка Первомайського району, мій дядько Василь впряг у саморобний візок корову і з дружиною і трьома дітьми рушив на захід. Йшли кілька тижнів, поки дістались Івано-Франківщини. Важким був шлях на Волинь з Біляївського району Одеської області ще для одних наших близьких родичів – родини Влязла Івана.

Влада не дозволяла покидати місця переселення. Кілька днів тримала міліція на дорозі серед степу переселенські родини з холмського села Седнів, які на возах покидали чужину. Мій батько за кілька кілометрів носив їжу і воду землякам. Ніякі погрози і залякування не похитнули їх рішення, і седнівці продовжили свій шлях.

А незабаром доля пов'язала моє життя з фронтовиком, захисником Ленінграда, що без ноги повернувся в село Маринівка сусіднього району. Все життя він важко страждав від залишених в тілі осколків. Працювала вихователькою в інтернаті, важко будувались, ростили дочку. Після смерті чоловіка переїхала до дочки на Конотопщину, природа та клімат якої нагадують рідну Холмщину.

Цього року разом з родиною відвідала с. Степківку, куди ми були переселені. Нас радо зустріли в місцевій школі, де юні краєзнавці дослідили долі переселенських родин (31 осіб) зібрали спогади, фотографії. Відвідали і цвинтар, де під пронизливими степовими вітрами знайшли вічний спочинок мої земляки холмщаки – вигнанці зі своїх прабатьківських земель, що не ополячились, стали на захист рідної мови, віри, батьківських звичаїв. Такої б непокірної вдачі їхнім нащадкам ...

Спогади записала дочка Шалівська Зоя, член Національної спілки журналістів України,

м. Конотоп, Сумська обл. листопад 2011р.

Ще вдома з подругами, в центрі Ольга Морокішко, ліворуч полячка Яна.
Микола Бігунець, вбитий польською бандою в с. Броніславка 3.09.43р.
На пасіці. Зліва направо: мій батько Іван Морокішка, його дядько Андрій та брат Володимир.