Євген ВОЙТОВИЧ,

1932 р.н., с. Гозів,
Грубешівського повіту.

 

«НЕНАЧЕ ПИСАНКА СЕЛО…»

Мальовничим селом був наш рідний Гоздів – прикордоння Польщі з Україною. Тут я з сестричкою Надійкою (1929) народилися, тут пройшло наше раннє дитинство. Протилежні його сторони огортали листяні ліси, в двох кілометрах від нашої оселі несла свої чисті-пречисті води річка Гучва, а далі вона обнімалась з Гоздевом, немов наречена, і поспішала через Грубешів зійтись з Бугом. Навколо розлягались чорноземи, левади і луки з цілющими запашними травами і такими ж вечірніми та вранішніми росами. За кожною оселею квітував садок, на тинах чи штахетниках висіли чисто вимиті глечики, горнятка, а на луках і левадах вибілювались льняні та конопляні полотна. Майже в центрі села простягався вигін – місце розваг для дітвори та дорослих. Через нього протікав широченький рівчак, в якому можна було вудочкою, кошиком чи сачком спіймати карася, в’юна, щуку або іншу рибу.

У теплі погожі недільні та святкові дні жінки з дітьми збирались на колодах, приєднувалися й чоловіки, жартували, співали: «Іди, іди, качуре, додому», «Ой ти, дівчино зарученая», «Їхав козак на війноньку», «Краков’ячек єдин м’ял конікув сєдем»...У матусі була вихідна крепдешинова блузка кремового кольору з ніжними голубими та помаранчевими квітками. Вона в ній була ще молодшою.

За нашою стодолою та полем красувався видолинок. До половини травня густе латаття встигало вишити на ньому яскравий жовто-зелений килим. У вечірню тишу, при місячному сяйві й мерехтінні зірок, наше сімейство сідало за стодолою на лаву (деколи приходили сусіди). Матуся починала пісню, ми з татусем підспівували. Тиха мелодія зливаласяь із солов’їним тьохканням в саду, райканням жаб з видолинку, паровозними гудками, а з сусіднього саду доносився запах пасіки. Нам, дітям, здавалось,що подібне  могло бути тільки у Гоздеві.

У ньому жили духовно багаті, працьовиті, щедрі, з великим життєвим досвідом люди, в тому числі й поляки. Ці людські якості передавались нащадкам з покоління до покоління. В селі було понад 250 осель. Переважна більшість з них – покриті соломою. За соціальним станом: найбагатшим серед українців був Теребус (мав 60 моргів землі, жниварку, молотарку, кілька пар коней, наймитів...). Селян заможного достатку налічувалось (приблизно) 30 відсотків, середнього – 40, малоземельних – 25, не мали землі – 5. Був маєток польського пана (200 моргів землі). Працювала чотирирічна, а згодом – семирічна школа, кузня, залізнична станція з депо.

До церкви ходили вбрід через Гучву до сусіднього села Підгірців. Традиції святкувань Нового Року, Різдва Христового, Водохреща, Воскресіння Христового тощо зберігались з діда-прадіда. З діда-прадіда українці займались святою справою – орали та сіяли. Хто не мав землі, той наймитував. Наші батьки належали до малоземельних (1 морг землі без сінокосу дали батьки мами). Згодом татусь з матусею спромоглися докупити ще 0,5 морга (адже було 3-є дітей). Утримували одну корівку, поросятко, деяку свійську птицю. Так потрібна конячка для них була лише мрією. З болем в серці згадую нещасний випадок у нашій сім’ї. У неділю (в робочі дні важко було розраховувати на це) татусеві дали коней привезти торф. Поїхали з ним і ми, братики-близнята. На зворотньому шляху Янтусь (Антін) випав з воза з летальним наслідком. Нам було тоді по 6 рочків. Я залишився  немов сиріткою. Адже завжди і всюди були разом.

Гречкосій татусь ще займався столярно-будівельною справою, чоботарством. За наймання коней, придбання сіна доводилось відробляти. Ми, діти, щоденно бачили своїх рідненьких в нелегкій праці. Нам боляче було. Вже в пенсійному віці татусь жалівся на біль в спині, ногах та руках.

           Спогад

Не забуду стежку, що вилась між нив,
Це ж по ній хлоп’ятком босим я ходив
Й в п’янкім ароматі кольорових трав
Перший раз кашкетом стрибунця піймав.

По цій стежці рано, рано, на зорі
Йшли на панську ниву хлопці-косарі.
Серед них мій тато косою тягнув,
За мізерну плату спину свою гнув.

І мені, малому, боляче було,
Як побачу тата спітніле чоло,
Натруджені руки працею важкою,
Серце хлопчиняти повнилось журбою.

І воно горнулось до людей простих,
Добрих гречкосіїв, до людей отих,
До таких, як тато, що в льняній торбині
Хліб носив від зайця коханій дитині.

Є. Войтович

 

Ми, малеча, вірили, що цей хліб справді був від зайчика. Навіть не посипали цукром і смачно поїдали.

Небагатим, однак завжди веселим пливло наше дитинство з рідненькими та милими батьками. Їжа була звичайна, сільська: картопля в різних видах (варена, смажена, в «мундирах») з квасним молоком чи маслянкою, квашеними огірком чи капустою , вареники (із сиром, картоплею, смаженою капустою чи ягодою); каша гречана, пшоняна, локшина з молоком, на курячому бульйоні, дируни тощо. Ми, діти, полюбляли так названі нами шарапнельки (суміш тертої картоплі з мукою у формі кульок, зварених в молоці або підсмажених на олії). Матуся раз, а то й два на тиждень була в Грубешеві. Ми її з нетерпінням чекали з ласощами.

В селі проживало 30 сімей польської національності. Стосунки між поляками та українцями були достатньо дружніми: сусіди ходили одні до одних, гралася дітвора, навіть одружувалися. «Русини» не виконували певних робіт в дні відзначення великих католицьких свят. В такі дні поляки приносили українським сусідам ласощі, так чинили й українці в дні своїх свят. Однак потайки поляки називали «русинів» бидлом.

А вже в 1938-1939 роках польські банди трощили в українських хатах вікна з вимогою зрікатися нам найсвятішого – віри та мови. Русини ж в противагу з вилами, ломами та лопатами в руках організовували загони самооборони. Але розгорітися міжнаціональній ворожнечі в масштабну завадило загарбання Польщі фашистською Німеччиною в 1939 році.

Саме з цього часу на Холмщині відкривались україномовні навчальні заклади, в тому числі в Грубешеві – учительська семінарія.  В ній навчалася Надійка. З’явились українська преса, жовто-блакитні прапори, вишиванки на парубках і дівчатах, лунали українські пісні. Вперше в клубі я побачив портрет Богдана Хмельницького, виставу українських артистів, почув вірші Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки...Таку культурно-просвітницьку роботу серед українців організував самодіяльний гурт «Рідна хата». Тітка Ганя пошила мені пілотку з блакитно-жовтим прапорцем. Я з гордістю носив її. А вивчений вірш в школі не забуду довіку.

– Хто ти є?
– Українець зроду!
– Для кого живеш?
– Для народу!
– Любиш народ?
– До загину!
– А в що віриш?
– В Україну!

Не було ж цього раніше. «Русини» піднімались з колін. То був подих прохолодного вітру в спекотну погоду. В кожного з’явилось усвідомлення національної та людської гідності: ти – не бидло! Ти – людина! Ти – не русин! Ти – українець! Звичайно,  наші батьки схвалювали такі зміни, однак вважали німців окупантами.

Звичайно, в поляків не було сил боротися з цією могутньою окупаційною машиною (чимало з них служило німцям). Тому вони чекали слушного часу нагадати колишнім русинам, а тепер українцям, хто ж господар в країні. І дочекалися. . Першою жертвою в Гоздеві після звільнення його від німецьких загарбників став український дідусь, який пас корівку під лісом. Його не тільки жорстоко вбили, але й познущались над тілом. На весні 1944 р. (вночі) на залізничній станції було вбито 30 поляків, серед них нашого родича  поляків Калюбу Цеха (двоюрідна сестра мами була заміжня за поляком) та двох поляків-братиків 5-7-річного віку. В цю ніч був убитий українець.

В цей тривожний час жінки з дітьми в теплу погоду ночували в полі чи спеціально обладнаних сховищах, чоловіки ж по черзі стояли на варті. Щоночі ми бачили одне або два палаючі села. В тиху погоду доносилось ревіння худоби. Це було жахливе відчуття.

Наші батьки, як і більшість сімей, без захоплення сприйняли пропозицію переселитись до України. Жаль було покидати з діда-прадіда рідну землю, новозбудовані хату, стодолу, хлів, молодий садок. Скільки ж сил і здоров’я вкладено в це батьками?! Хвилювало й те, як складеться життя там, на Україні? Адже селяни пам’ятали 1939 рік, коли радянські солдати з машин дарували дітям та й дорослим печиво, цукерки, крупи, муку, олію, тощо. Окремі сім’ї  спокусилися на більшовицьку пропаганду про заможне життя радянського народу. А через рік різними манівцями з клуночками повернулися до своїх домівок.

Гору взяла батьківська мудрість: власне життя та життя дітей ціни не мають. Отож наше переселення, як і сотень тисяч сімей, однозначно було вимушеним. Батьки й не знали про так звану Угоду між тодішніми владами Польщі та УСРС від 09.09.1944р. про «добровільне» переселення українців та поляків на їхні етнічні землі.

Перший ешелон гоздів’ян, який прямував до кордонів України і охоронявся польськими вояками, навесні 1945 року  зупининила серед лісу озброєна польська банда й пограбувала (забрала корів, коней, зерно тощо). Чотирьох українців, у тому числі нашого родича Панасюка Йосипа було стягнуто з вагона й закатовано. Все те чинилось при мовчазному спогляданні польських вояків.

Не можу не згадати. Наступним ешелоном з лдносельцями переселялись: наша сім’я, мамині батьки (Марцих Федір з дружиною Марією), сім’ї маминих сестер (Патрая Йосипа, Семчука Дем’яна, Куця Антона). Було моторошно. Ешелон вирушив із станції без охорони. Ніхто з евакуйованих про це не знав. За селом його зупинили радянські воїни під командуванням капітана. Вони й стали нашими охоронцями. Думаю, що польські банди Були проінформовані про це. На українську землю добрались щасливо. Жінки із слізьми на очах, чоловіки обнімали й цілували радянських воїнів.

День перемоги (9 травня 1945р.) зустріли в дорозі, на станції Угнів (прикордоння Львівської області з Польщею). Радістю були сповнені дорослі та діти. Усінадіялисянаповернення до  Холмщини. Тут, а згодом на станції Зварниця (біля Золочева)в наметах ми прожили 3 місяці. Чоловіки й підлітки займалися захоплюючою справою – ливарством. Вугілля та алюмінію було достатньо. Виливали пательні, сільнички, цукорнички, ложки, тощо. Опісля, саме серед жнив, наша сім’я,дідусьта бабусяпоселились в селі Лошневі на Тернопіллі.Сім’ї маминих сестер осіли в м. Тернополі. Влада й населення зустріли нас приязно. Кожна сім’я  отрималаповну компенсацію за залишенев Польщі майно. Батьки займались сільським господарством, навіть придбали конячку.

Через 3 роки на постійне місце проживання переїхали до м. Теребовлі. Татусь займався столярно-будівельною справою, матуся – домашнім господарством. Захоплювався татусь риболовлею у вихідні та святкові дні.

В Теребовлія зНадійкоюздобули середню освіту, а опісля – вищу в м. Чернівцях (я – філологічну, Надія – медичну). Важкоматеріальнобуло батькам майже одночасно навчати двох дітей у вузах, нелегко було йнам.Однак вимріяне матусею і татусемвивести дітей в люди – збулося. Доземний їм уклін, царство небесне за їхню любов до нас і турботу про наше майбутнє.

В цьому чудовому місті ми поодружувались, я – з однокурсницею Білінчук Антоніною, сестра вийшла заміж за військового.

З 1956 року вчителювали в селі Ленківцях, Кельменецького району Чернівецької області. У 1960 році влаштувались на роботу в  Києві. Працювали  в інтернатних закладах. 1967 року поселились у власну (кооперативну) трикімнатну квартиру. Радість вихлюпувала! Адже 11 років жили в надто складних побутових умовах. В Києві займав посади завуча, директора школи-інтернату , 17 років – інспектора Міністерства освіти. З останньої  посади вийшов на пенсію.  Згодом забрали з Теребовлі маму дружини, моїх батьків. Надія з чоловіком працювали в Україні, Росії, Білорусі. Наші єдині діти Леся (Євгена) та Григорій (Надії) здобули вищу освіту. Облаштовані. Радують нас онуки: Віталій, Тетяна (Євгена), Марина (Надії). Віталій та Марина здобули вищу освіту, облаштовані, Тетяна – студентка 5-го курсу юридичного факультету.

Туги за рідним краєм не чули від тата, мама згадувала, іноді виявляла бажання повернутися. Татусь, бувало, махне рукою та скаже: «Це не твоє і ніколи не буде». Ми підтримували його.

Нащадки Патрая Йосипа – сини Олександр та Ярослав, онуки Леся і Володимир (Олександра), Оксана (Ярослава); донька Семчука Дем’яна Валентина, онуки Світлана і Тетяна; син Куця Антона Володимир, онуки Тетяна та Юрій в розкошах не купаються. Живуть в нормальних побутових і матеріальних умовах.

Ніхто із сімей маминих сестер не виявляв бажання повернутися на Холмщину. Найріднішою землею для мене і моєї сім’ї є земля незалежної соборної Неньки України.

 
Живи довічно!
За тебе, вишиту небес блакиттю
І золотистим житом,
Ще чорноземом й кольором калини,
Щоденно Богові молюсь,
Нескорена Красуне Україно.
Живи, твори, дерзай довічно
На землях славних предковічних
Та обніми і дочок, і синів
З обох Дніпрових берегів.
Та буде в нас і щастя і добро.
Всміхнеться батечко Дніпро
І з Хортицьким могутнім дубом.
Живи соборною з гербом Тризубом!

Є. Войтович
2005р.

Я осмислюю події цього часу, запитую себе, кожного поляка та українця:

  • чим завинили перед Богом та українським народом братики-поляки?
  • чим завинив перед Богом та польським народом український дідусь?
  • чи могла будь-яким чином українська національна меншина в Польщі та польська в Україні загрожувати титульній нації?

Відповідь моя однозначна: нічим не завинили, нічим і нікому не загрожували.

Тоді знову питання:

  • чому так звана народна в Польщі та радянська влади не вживали жодних заходів запобігати ворожнечі?

Моя відповідь: не хотіли, бо національна ворожнеча пришвидшувала виконання Угоди 1944р. між цими владами про «добровільне» переселення національних меншин на їхні етнічні землі. Й німецьким фашистам на окупованих Волині та Рівненщині в 1943-1944р.р. було байдуже до страждань польської меншини та українців. Без згоди польської комуністичної та радянської влад не відбулася б операція «Вісла». Така природа тоталітарних режимів. За ціною вони не стояли.

Трохи історії

Український народ ніколи не зазіхав на землі інших народів. Він завзято обороняв свою від будь-яких загарбників, в тому числі й польських, які виношували ідею розбудови власної супердержави «вогнем і мечем від моря до моря». Не українська (такої не було), а польська шляхта (магнат Потоцький та інші) панувала на Правобережній Україні, перетворивши українських селян в німих рабів. Всякі їх виступи протии сваволі та визиску жорстоко придушувались. В цьому польській шляхті допомагав своїми військами російський цар-батюшка – наш одновірець.

Власні роздуми та висновки

Думаю, що цю книгу поляки перекладуть на власну мову (їх цікавитиме, що ж українці-холмщани написали). Тому буду відвертим. Не захищатиму жодної сторонни в нашій борні. Я не бачив убитих українських дітей, поляків-братиків бачив особисто. Вони перед моїми очима дотепер. Боляче досі. Про трагедії українських дітей читав у відповідній літературі (деякі варвари живцем вкидали їх в криниці, палаючі оселі).

Не українці першими в польських, а поляки в українських оселях у 38-39 роках трощили вікна з вимогою зрікатися їх жителів найсвятішого – мови та віри. То ж поляки першими підпалили в сусіда хату. Адже кожна жива істота (корівка, конячка, комашка...) мають свою мову. А ми, українці, не мали права на це?! Не українці, а поляки згодом першими палили українські села, вбивали їх жителів, не жаліли ні жінок, ні дітей. Це вчиняли озброєні Армія Крайова та інші шовіністичні польські осередники.

Саме поляки вимусили українців взятися за зброю й оборонятись. Невже країнці, за польськими міркам, не мали права й на захист власного життя?! Тому не треба перекидати з хворої голови на здорову про вину ОУН та УПА в нашій трагедії. Краще було б для всіх, коли б озброєні польські формування боролися проти німецьких окупантів, а не проти мирної трудолюбивої української меншини. Невже вона була найбільшою небезпекою для суверенітету польської держави та нації?! Однак при всіх обставинах українці, як глибоковіруючі християни, не руйнували польських святинь. Це вчиняли поляки-християни з православними святинями.

Не можу не згадати операцію «Вісла» у 1947 році. Невже 150 тисяч українців, яких польська комуністична влада депортувала із східних на західні землі, теж загрожували суверенітету польської держави та народу?! Адже червоноармійці, в тому числі й українці, поклали свої голови за звільнення польських земель від фашистської чуми. Невже не соромно полякам за цей вчинок. Мабуть, не соромно, бо не вибачились до цього часу. Думаю, це вже патологічна ненависть поляків до українців і спричинена вона тим, що не відбулась польська супердержава «від моря до моря» за рахунок українських земель.

У згаданих селі Лошневі та м.Теребовлі, де проживала наша сім’я, жили по сусідству сім’ї польської національності. Ніхто їм не бив вікон і не вимагав зрікатися рідних мови та віри, не депортував на східні терени України. Гарно я дружив з однокласниками поляками. Ми могли спілкуватися українською й польською мовами. Від цього духовно були багатшими. Така вже українська ментальність.

І останнє: щодо вибачень. На мою думку, це повинен вчинити першим від імені свого народу той чільник, народ якого першим підпалив у сусіда хату. Так було б справедливо. Звичайно, обидва народи можуть жити й без вибачень. Однак вони б сприяли розвитку більш теплих стосунків між нашими народами й державами. Бажаю польському народу добра й процвітання.

Мені однаково жаль як двох братиків-поляків, так й українського дідуся. Вони хотіли жити. Не маємо права ми, українці та поляки, забути їх, десятки тисяч невинно убієнних з обох сторін, спалених сіл, зруйнованих храмів. Передаваймо нашу трагедію від покоління до покоління задля недопущення подібного нашими й прийдешніми нащадками.

Братаймося! Достатньо в нашій історії сліз та крові. Пам’ятаймо, що ненависть породжує ненавить.

Боже! Допоможи кожній людині красивої планети Земля позбутися черствості, зажерливості та ненависті – цих (посмію так назвати) тваринних інстинктів сліпоти та глухоти до горя та страждань іншої людини.

Батько Войтович Петро
Мати Войтович Ольга
Учнівскьий колектив с. Гвоздів. Другий ряд зверху - Куць Володимир (другий зліва), Войтович Євген (четвертий зліва), 1941 р.
Аматорський гурток «Рідна Хата» в с. Гоздів. В центрі у вишиванці організатор та активіст гуртка - Йосип Панасюк, 1928 р.
Сестри матері Войтовича Євгена з подругами (зліва направо, друга Катерина, четверта Антоніна), 1924 р.
Мати Войтовича Євгена з донькою Надією (третя зліва) і сестрами Ганною, Катериною, Антоніною, 1937 р.
Дядько Войтовича Євгена Семчук Дем’ян у війську, 1924 р.
Тітка Войтовича Євгена Антоніна (зліва) з подругами, 1926 р.
Дідусь і бабуся Войтовича Євгена по маминій лінії, 1955 р.
Одруження тітки Ганни Марцих і Куця Антона, 1931 р.
Учнівський колектив школи с. Гоздів, 1942 р.
Внучка Войтовича Євгена Тетянка, 1999 р.
Войтович Євген з родиною, 1993 р.