Лідія ЮЩУК,
1928 р.н., с. Кривоверба
Володавського повіту

 

 

СПОГАДИ ПРО МОЮ РОДИНУ

Я, Ющук Лідія Омелянівна,  народилась четвертого квітня 1928 року в селі Кривоверба Парчівського повіту на Підляшші. Родина була велика, я була вже четвертою дитиною, старші сестри – Надя, Люба і Віра. Надя і Люба ходили до школи. Батько вчителював, мама господарювала, бабуся по батькові була акушеркою.

Батько служив на Волзі у саперних військах, а ще виточував колодки для пошиття офіцерських чобіт. Треба вчити далі дітей, батьки продали землю з усім господарством і в 1929 році переїхали до Холма, де купили по вул.Люблінській, 103 невелике господарство з трьома будинками: стодолою з великими пивницями, стайнями, хлівом і різним господарським реманентом. Мама зі мною залишилась на селі, а в червні 1930 р. народилась п'ята дочка – Ніна. Восени цього року ми переїхали до Холма. Пам'ятаю,  їхали на драбинистому возі. З такою оравою мамі було важко, і батьки найняли дівчинку Гандзю, аби гралась з нами. Вона була білявою, веселою, бавилась з малечею, ми її любили, як рідну.

Діти підростали, ходили до польської школи, батько щоденно перевіряв уроки. Всі сиділи за столом і слухали запитання старшої сестри, щоби нам було легше засвоювати завдання.

Батько прилучав нас до культури, читав Шевченка, Франка і Пушкіна, навчав Надю грати на сприпці, запрошував регента з церкви, щоб ми співали. Був у нас грамофон, часто слухали пісень. Для забави робив різні іграшки з дерева, взимку – ковзани з дерев'яної колодки і серпа. Мама вчила нас готувати їжу, розчиняти тісто, пекти пироги з різною начинкою, булочки, пончики. Перед Великоднем показувала, як малювати писанки. Узори і фарби добирали самі.

У городі нашому чого тільки не було! Росли конопля, льон, мак і всіляка городина. Мама вчила нас, як обробляти коноплю і льон, робити з них заготівки, відбілювати, прясти, ткати рядна, покривала, хідники, рушники тощо, в'язати, мережити, вишивати і шити.

Батько  тримав пасіку із 16-ти вуликів,  сам доглядав за нею. Було в нас два ставки – глибокий і мілкий з гіркою і деревом на ньому. В малому ставку розводили коропів і карасів, а на зиму рівчаком рибу переганяли у великий ставок.

На Йордана у глибокому ставку робили проруб у формі хреста,  священики освячували воду, хтось купався, відправлялась молитва, а потім православні Холма брали воду. Влітку батько вчив нас плавати, веслувати на лодках-каяках. Воду до ставків перекачували помпою з приводом від вітряка. Ставки були обсаджені жовтими вербами, одна з них росте й зараз.

У 1936 році померла бабуся, батькова мама, а невдовзі захворів  тато, лікувався у Львові.

Батько посадив велику шкілку фруктових дерев, щепив їх, виростив великий сад, багато ягідних кущів, виноград і малину, заклав теплиці для вирощування різної розсади. Часом наймали робітниць, щоб порались на городі. Овочі і фрукти продавали, бо збирались  добудовуватись.

Тато листувався зі своїми братами, які після 1918 року залишились в Росії. Висилав їм посилки з гречкою, милом і ліками. Останню посилку повернули до Холма з продирявленою льняною обшивкою і написом: "адресат не разіскан". В останньому листі 1934 р. один з дядьків писав, що в Ленінграді життя покращало,  можна  купити й борошна. Пізніше він був засуджений на 25 років, листів більше від нього не було. В 1946 році хтось із звільнених поляків  прийшов до мами і передав листа і фото. Коли його випустили, він поїхав до Ташкента, куди під час війни була евакуйована його сім'я – жінка і двоє синів. На Україну їх не пустили. Ми листувалися з дядьком, але за відсутності статків не могли його відвідати. Перебуваючи у відрядженні, я відвідала сім'ю дяді вже після його смерті. Подробицями життя вуйко не ділився, все ще перемагав страх. Один син працював в проектній організації бавовно-збираючих машин, якось побував у Києві, тоді ми познайомилися,  говорили про наше життя.

В 1937 р. навіть ми, діти, відчували біду. Менше дітей приймали до гімназії, вибирали обдарованих. Батько був у раді школи,  тому ми, четверо дівчат, вчилися. У 1939 р. я закінчила п'ятий клас. Тато хворів, мама старалася, як могла, нас виховувати. У церкві ми довідались про нищення всього українського.

У вересні 1939 року прийшли до нас радянські солдати. Військо було бідне: обтріпані шинелі, обмотки на ногах. Стояли два тижні, забирали все, що потрапляло підруки, навіть, мідні обшивки біля печей. Ми, менші діти, вибігали дивитись на великі машини з військом і доповідали про все рідним.

У Холмі до 1918 р. існувала губернія, спорудили великі приміщення для правління. Недалеко містилися великі казарми з церквами для війська і будинками для сімей офіцерів. За Польщі там теж були казарми, а губернські споруди використовували для психлікарні, сюди з усієї країни звозили хворих.

Коли радянські війська відійшли, ми, дітвора, бігали до казарми і збирали книжки про зброю, патрони,  приносили їх додому. Також бігали на залізничні колії підбирати вугілля. Залізниця була поруч з річкою Угеркою, яка обвивала наше місто. Отже, щоби нас не зловили, переходили через воду, а городом додому. Тепер там зупинка місцевих потягів "Хелм-място".

Ця анархія тривала десь два тижні,  прийшли німці і відразу всі поховались. Німці по-своєму порядкували: вивезли психічно хворих із лікарні до лісу і там розстріляли. Охорони було багато, бо казали, що у лісі переховувались польські офіцери і ще дехто.

Ми, малі, бігали на вулицю, дивились на все.  Новини доповідали хворому батькові. 19 жовтня 1939 р. він помер. Поховали його на цвинтарі біля бабусі.

Так в 1939 р. Холмщина і Підляшшя потрапили в зону німецької окупації. Українці стали домагатись повернення храмів і кафедрального собору на Даниловій горі. У Холмі відкривались школи, стали діяти гімназія і технічна школа. Зарахували мене до друного класу гімназії. З'їхались учні з нашої Кривоверби та інших сіл Холмщини, а також із Галичини. В гімназії готувились до зустрічі Івана Огієнка, яка відбулась в травні 1940 року. Від другого класу обрали мене читати вірша Тараса Шевченка в перекладі німецькою мовою "Мені тринадцятий минало". Того дня в Холмі зібралося багато люду з Холмщини, Підляшшя, Лемківщини та Польщі.

Після закінчення гімназії у 1941 році старша сестра Люба поїхала до Львова навчатись в медінституті, Надя – в Сокаль, а Віра – до Володави. Ми, менші три сестри, залишились біля мами. Я ходила до гімназії. Після уроків допомагали мамі в городі і по хаті.

Щоб вижити і допомагати старшим сестрам, мама облаштувала один будинок під бурсу, де мешкали діти з різних сіл, які ходили до гімназії і технічної школи.

До різних свят влаштовували вечори: співали, розповідали про історію Січових Стрільців. Їздили прибирати цвинтарі, де були поховані видатні люди і Січові Стрільці. Пробуджувалась свідомість в українців. Для облаштування церков жінки і дівчата вишивали одяг для священиків, рушники і хоругви, а також уся Холмщина збирала гроші на дзвін. Великий привезли дзвін з написом: "Від українського народу" і поставили на Даниловій горі на кількаметрові опорі біля дзвіниці, бо підняти на дзвіницю його не змогли. Довго він стояв, а потім поляки зняли написи, а через кілька років його спорядили на дзвіниці. Собор був знову відремонтований, а вікно над вівтарем з вітражем голубого кольору і жовтого хреста замурували.

У гімназії були досвідчені вчителі, вимогливі і добрі. Мама наша, хоч і серйозна до нас, та щира до людей, за навчання платила продуктами. Сестрі до Львова ми з Ніною возили харчі. Пам'ятаю, як масло ховали в гарбуз, акуратно вирізавши віконце і вибравши зернята. На Підзамче втікали через вибиті дошки в огорожі, щоби німці нас не забрали, ховались по пивницях, коли військові вечорами світили ліхтариками. Німці теж боялись, тому ходили серединою вулиці. Мама переживала і раділа, коли ми вертались додому. Вдома – знову навчання і робота по господарству  (мама всьому нас навчала). Ми підростали, потрібен був одяг, покривала, скатертини, рушники, сорочки і різне полотно. Все це ми вміли робити.

Коли німці мали розпочати війну в 1941 році, ми знали про це за кілька днів, бо прибуло багато військових , а на колії стояли потяги з гарматами. Ми, дітлахи, ходили дивитись, адже раніше не бачили такого. Приїхала також молодь з Німеччини, залишили в нас свої підручники з медицини та ін. Ночували хлопці в стодолі на сіні, вкривались матами від теплиць. Німці часом перевіряли це сіно, проколюючи його багнетами. Страшно було мамі і нам.

Почалась війна з Радянським Союзом. Вже  на другий день в Холмі було багато полонених. Мама зі старшою сестрою пішли дізнатись, чи немає серед них наших родичів. Родичів не знайшли, але домовились брати полонених до нас на роботу по двоє. Мама їх годувала, а вони обрізували дерева, рубали дрова. Жили полонені в тих будинках, де містилася психлікарня, а також в будинках довкола лікарні, інших місцях біля Холма. Люди перебували в таборах (вони були різних національностей), почали помирати від хвороб і голоду. Коли полонених переганяли з одного табору в інший, ми виносили кошики з овочами і хлібом на вулицю і висипали на бруківку. Якщо охоронець мав добре серце, то дозволяв збирати продукти.

Ми вчились далі, ходили в кіно, де показували фільми про життя в Радянському Союзі, про голод 1932-1933 років,  досі обличчя вмираючих стоять перед очима.

У таборах військових змушували  важко працювати. Єдине, що їм дозволялось- це відлучатись од роботи і приходити до мами поїсти, після співали пісень, якими зачаровивалися навіть німці. Потім була організована РОА (русская освободительная армия). Вони були добре одягнені – в кожухах і чорній формі. Йдучи вулицею, співали російських пісень. Місцеві українці приходили до нас, знайомились з українськими хлопцями, які втекли з полону.

Німецькі солдати їхали на відпочинок з нашими дівчатами з України, які часто втікали з поїздів. Одна дівчина з Донеччини втекла з потяга і прийшла до мами (Ада Найдух), білява, синьоока, подібна до мами, бо ми були чорні і кароокі. Помагала нам по роботі, співала і грала на гітарі. Жила у нас до1944 р., доки Радянські війська не взяли Холм. Тоді вона з радянським офіцером поїхала на фронт,  більше ми її не бачили.

Ми ходили до гімназії, вчили історію Грушевського,  німецьку, грецьку і латинь, а математики і фізики навчив нас Васиньчук, який закінчив університет у Києві в 1917 році. Коли в 1944 р. закрили гімназію в зв'язку з наближенням фронту, Васиньчук ходив до нас, а мама платила йому продуктами.

Фронт наближався до Холма, нас, трьох менших - мене, Ніну і Людмилу мама відправила в  Кривовербу, бо думала, що в селі фронту не буде. У Володаві зловили нас німці і змусили копати окопи.Від цієї роботи визволила УПА,  ми пішли в село Вирики, тут переночували, а вранці нас відвели до лісу. Через пароль зайшли в ліс, на возі привезли нас в Кривовербу, де жили наші хресні батьки. Через село проходив фронт. Падав дощ. Коли німці з боями відступили, ми вернулись в село переночувати, а вранці не хотіли йти до Холма. Хресна дала нам хліба і сухого сиру, бо харч був закопаний. Боялись лісу і дороги. Було тихо. Ми йшли по канавах, подалі від машин. Біля Володави зустрів нас чоловік і попросив їсти, ми віддали йому хліб і сир, а самі втекли. Коли йшли лісом, то бачили мертвих німців, опухлих коней, заглядали в обличчя, збирали в торбу патрони. Навіть не було страшно, бо то були чужі. Йшли від криниці до криниці пити воду. Йшли босі, жаліли взуття. Вже сутеніло, коло Савіна нас наздогнала вантажна машина. Ми попросили підвезти, бо вже йти не могли. Ми доїхали до Крижівки, вийшли, заплатили їм 50 зл.  Ще 3 км добирались пішки додому. Прийшли опівночі, мама нас помила, нагодувала і поклала спати. Вона здивувалась, що ми збирали патрони і несли таку важку сумку. Патрони мама пересипала в скляні бутлі, закрила і закопала у свинарнику. Через Холм фронт пройшов спокійно. Всі зібралися вдома, треба було думати про нове життя.

Організовувалась польська армія з місцевого населення, знову мама боялась за всіх нас. Жили у нас офіцери, користувались всім, знову мама боялась за нас. Жили у нас офіцери, користувались всім, що було вдома і на городі, залицялись до дівчат. Старша сестра влаштувалась на роботу у військовий штаб перекладачем, бо знала польську, українську і німецьку,  мала вже 2,5 рокимедичної освіти. Інші дві сестри і Ада працювали на макаронній фабриці, а ми – три менші – працювали на городі та в теплицях. Підполковник зі штабу прийшов до мами просити руки Люби,  мама дала згоду. Зробили скромне весілля і через якийсь час вони поїхали на фронт. Тоді ж і старша сестра вийшла заміж за офіцера-танкіста і теж поїхала з ним на фронт під Варшаву. Розумію, що мамі було тяжко, тому вона відправила своїх дітей, не знаючи своїх зятів. Свої хлопці тоді були в різних походах на Підляшші, Волині, Галичині.

В 1944 р. відкрилися польські гімназії, але нас, українців, не приймали: "своїх треба вчити, а ви вчились за німців". Почалась депортація українців спочатку з села, а потім з міста. Українці не хотіли виїжджати, але польські партизани, Армія Крайова і радянські вояки знущались і силоміць відправляли за Буг. Горіли села, церкви, забирали майно, вбивали людей. Мама теж не хотіла їхати. У вересні 1945 р. ми зібралися на навчання до Львова. Вояки вертались з фронтів. Чоловік Люби, оформивши документ депортації, забрав нас трьох і посадив на вантажний поїзд. На кордоні перевіряли документи, забрали книжки. Доїхали спочатку до Ковеля, а через кілька днів – до Львова. Чоловік сестри знайшов однокімнатну квартиру, більших не було. Купили цю. Люба продовжила навчання в медінституті, я - в 10-му класі вечірньої школи. В 1946 р. вступила до Політехнічного інституту на факультет цукроваріння, а потім на червертому курсі перейшла на факультет технології нафти і газу. Вчилась добре, вивчала російську мову, щоб мати підвищену стипендію. Ніна пішла до 7-ого класу. У Люби в 1945 р. народилась дочка,  вже нас було четверо. До 1946 року хтось з Польщі передав  нам передачі від мами. Потім закрили кордон, а маму з двома сестрами (операція "Вісла") переселили без жодних документів на північ в м.Бранево.

В Пруссію, на німецькі території, переселили все Підляшшя, а також українців нашего села Кривоверби.

Мама важко звикала до морського клімату. Сестра Людмила працювала на молочному комбінаті, Віра поїхала до Варшави, влаштувалась в газету "Наше слово". Ми листувались, пошту перевіряли, але ми знали, що всі живі.

Після смерті Беруша українці стали цікавитись покинутим майном і повертатись назад. Мама в 1955 році була в Холмі і напитала хату і город. Найняла квартиру, потім повернулась зовсім, купила корову, побудувала хату для себе, а через рік відвоювала одну двохкімнатну квартиру. Вже в 1957 р. я з сином приїхала до неї під час відпустки, потім їздила через рік, а два рази була у відрядженні. Років п'ять чомусь не пускали. На похорон мами запізнилась, згодомїздила з онуком  на могилу.

В 2009 р. знову поїхала до сестри. Попрацювала з нею на городі, побувала в Сагрині, де загилуло від рук АК приблизно 1200 осіб за одну ніч. Жертвам погромів поставили пам'ятник у вигляді розкритої книги, в якій викарбували напис: "Загиблим в братовбивчій війні"...

Минуле страшно згадувати, а забути не можу...

Маленька Лідія на руках у мами (в центрі), 1929 р.
Повернення сестри в м. Холм після виселення в ході операції «Вісла», 1957 р.
З сестрами, 1960 р.
З родиною на батьківській садибі в м. Холмі, 1993 р.
З родиною на батьківській садибі в м. Холмі, 2002 р.
З родиною на кладовищі в м. Холмі, 2002 р.
В родинному колі у сестри в м. Холм