ЗВЕРНЕННЯ

до Секретаріату Європейського Союзу

вигнаних і виселених народів

Київське ветеранське правозахисне товариство депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського звертається до Секретаріату з проханням прийняти наше товариство в члени Європейського Союзу вигнаних і виселених народів та направити для ознайомлення Статут Союзу, Декларацію та Звернення до європейців, які були прийняті у Трієсті на 1-му Конгресі депортованих європейців.

Одним із трагічних наслідків Другої світової війни залишається насильницьке вигнання в 1944—1946 роках із Польщі до Радянської України 428 000 українців з їх предковічних етнічних територій Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, надалі «Закерзоння».

Дане примусове переселення було здійснене на підставі незаконної Угоди, підписаної 9 вересня 1944 року між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і маріонеточним Польським Комітетом Національного Визволення, які на той час не були суб’єктами міжнародного права.

Незважаючи на те, що цією Угодою передбачався принцип добровільності, насправді переселення українців за численними опублікованими свідченнями переселенців та науковими дослідженнями українських і польських вчених супроводжувалося розгорнутим масовим терором проти мирного українського населення з боку польських збройних формувань, спаленням українських сіл, тотальним винищенням їх мешканців. Це був брутальний геноцид за етнічною ознакою. Виїзд чи не виїзд з рідного краю був питанням життя або смерті всієї родини.

Під час нечуваного за жорстокістю терору польськими бандами за допомогою військових формувань було оточено та спалено понад 300 українських сіл, замордовано десятки тисяч безвинних українців. Тільки в одному із 11 повітів, де компактно проживали українці — Грубешівському у 1943—1944 роках озброєними бандформуваннями, що виступали під польськими прапорами, було спалено 55 сіл та вбито біля п’яти тисяч безвинних людей. За архівними даними, а також свідченнями жителів було вбито в таких селах, як: Сагринь — 800 осіб, Бересть — 300 осіб, Ласків — 266 осіб, Шиховичі — 200 осіб, Крилів — 130 осіб, Модринь — 120 осіб, Новосілки — 120 осіб.

Точну цифру загиблих у спалених селах встановити практично неможливо через те, що були українські села, де поляки вбивали усіх мешканців, щоб не залишити живих свідків своїх злочинів.

Очевидець тих подій Віталій Процюк, який зараз проживає у місті Львові, збираючи матеріали до своєї «Книги пам’яті», яку він упорядкував та видав у 2004 році свідчить, що бандитами Польської Армії Крайової було вбито понад 50 осіб тільки його рідні, серед яких його три неповнолітні рідні сестри: Василина — 5 років, Надія — 7 років, Люба — 10 років.

Внаслідок такої геноцидно-шовіністичної політики польської держави до своїх громадян, за межами батьківського краю опинились 122 662 українських сімей. Для більшості із них це був час нелюдських випробувань, принижень, розлучень, втрати почуття рідного дому, нажитого цілими поколіннями майна, брутального ставлення до них на новому місці представниками радянської влади, рабської праці та знущань в колгоспах без права на будь-яку винагороду.

Українці були вигнані із Закерзоння, територія якого складає 19,5 тис. кв. км. Вони залишили в Польщі 102 тис. господарств, 89 тис. житлових та 160 тис. господарських будівель, 461 тис. га сільськогосподарських угідь, 165 тис. га озимих і ярових посівів, 14 тис. тонн зерна.

Таким чином, прокомуністична польська влада при активному сприянні радянської, пішовши на прямий акт геноциду практично ліквідувала українське населення на Закерзонні, зруйнувала духовну і матеріальну культуру найзахіднішої гілки українства.

Депортація сотень тисяч українців довгі роки в Радянському Союзі і комуністичній Польщі була забороненою темою. І тільки в останній час, після розпаду СРСР, стали відомі реальні масштаби великої трагедії українських переселенців.

За роки незалежної України громадські організації, які об’єднують колишніх вигнанців та їх нащадків неодноразово звертались до законодавчої та виконавчої влади України з вимогою розв’язати найболючіші проблеми, породжені депортацією.

Однак, до цього часу ні Сейм Польщі, ні Верховна Рада України не дали політико-правової оцінки геноцидній акції примусового переселення українців — громадян Польщі, їм не надано статусу депортованих, не прийнято жодного нормативно-правового акту, який би регулював питання реалізації положень угоди від 9 вересня 1944 р., зокрема в частині, де говорилось про компенсацію колишньому депортованому або його нащадку в Україні залишених в Польщі землі та господарського майна.

Сьогодні відходить у вічність останнє покоління депортованих українців. Ті, хто ще може за станом здоров’я або їх нащадки, по можливості, відвідують у Польщі свої рідні села та цвинтарі, на яких покояться їхні предки. Щоразу після таких відвідин старі люди довго не можуть прийти в себе від того, що все, що пов’язано з їх духовною і матеріальною культурою, знаходиться в край занедбаному стані. Польська держава не сприяє збереженню українських храмів, кладовищ, поховань. На сьогоднішній день польською владою не становлено жодного меморіального знаку, стели або пам’ятника на місці знищених українських сіл та їх мешканців.

Будемо раді тісній співпраці з Європейським Союзом вигнаних і виселених народів в визнанні несправедливості позбавлення півмільйона українців їх власності із-за зміни кордонів та компенсації їм вартості залишених земель та господарського майна.

Доручаємо Секретаріату від імені нашого товариства звертатись до міжнародних та європейських інституцій з усіх питань, які стосуються захисту прав депортованих українців та розв’язання, в найближчий час, через Європейський Союз, Організацію Об’єднаних Націй проблем, породжених депортацією.

З нетерпінням чекаємо на Вашу відповідь на наше Звернення.

Люб’язно запрошуємо делегацію Європейського Союзу вигнаних і виселених народів відвідати Київ з метою налагодження співпраці, ознайомлення з архівними матеріалами та свідченнями депортованих.

Із щирою повагою,

Степан Романюк,

Голова товариства

серпень, 2007 рік